Субота, 24 серпня

Прикладне вуду

«Лялька». Оповідання про дитинство. Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. 168 с.

Ти до мене ставишся, як до іграшки! Що ти зі мною носишся, як із лялькою! Припиняй мене шарпати, як того плюшевого медведика!.. Чули таке в розпал приватних скандалів? Ніколи не розуміла, чому порівняння з іграшкою людям здаються образливими й принизливими. І чому порівняння з іграшкою має свідчити, що раптом хтось комусь став чужим, недостатньо важливим та перестав бути близьким і значущим. Нічого важливішого за ляльку не буває. І то не про дитинство йдеться.

«Лялька» – так називається концептуальна збірка оповідань. Об’єдналися 13 прозаїків — стилістично й світоглядно дуже різних, насправді, письменників; пов’язує цих авторів хіба те, що всі вони перебувають у полі тяжіння Видавництва Старого Лева. Але згрупувалися вони не просто так, а з конкретною метою: поділитися своїми спогадами й спостереженнями за тим, як впливає на маленьку людину іграшка. Точніше: наскільки культурно впливовим є припущення, що людина здатна олюднити річ. Беручи до рук чебурашку-буратіно-ведмедика, ми стаємо Творцями. Ми перетворюємо неживе на друга-однодумця. Або на ворога-опонента. Залежить від того, кого просто зараз потребуємо та як добре опанували те магічне мистецтво оживлення. Ця книжка – якраз про те, що ми потребуємо. І ні, я все ще не про дитинство говорю.

Ведмедик Галини Вдовиченко, саморобний солдатик Доржа Бату, підкова-на-щастя Дзвінки Матіяш, пошлюблені ляльки Ірини Савки: радянська білявка й чорношкірий трофейний вояк,  плюшевий пес і золотокудрий Буратіно Лариси Денисенко, «Набори юного хіміка» Івана Андрусяка й далі без ліку. Іграшка – штука універсальна. Ба більше, відносини між лялькою та її власником – суто історичні та дуже конкретні. У кожному оповіданні можна чітко відповісти на запитання, про які часи воно написане, навіть із того, як виглядають ті ляльки та в що з ними граються герої-діти. Показали по ТБ першого «Рембо» – і у вигадливого восьмилітки готова серія пригод для бравого вояка-спецназівця (вітаємо 90-і). Привезли з міста в подарунок фабричну ляльку з каучуковою усмішкою – бути їй вічно принцесою на мереживній подушці, чорну роботу в іграх виконають поки що самостійно зшиті панянки (привіт 60-м). Плюшеві ведмедики ще не м’які (агов, 70-і), а ноги в ляльок уже не м’які (так, 80-і). І так минають десятиліття.

Тут оповідання Лариси Денисенко править за справжнісіньку історію повсякденності кінця 1980-х, і то багатющу. Цей твір – чи не єдиний у книжці кумедно-смішний, хоч і не позбавлений легкої ностальгії. Значить так, «Яшас і Буратінас» Денисенко і «КГБ и Бога на них нет, сволочей, — пряма мова тьоті Наташі».

Яша – м’яка іграшка, пес. Він вдягнений у розкішний джинсовий костюм і походить із Прибалтики. Звідти його дурнувате ім’я. У Яшаса добра компанія – пістолет із присосками, чеська спортивна мозаїка, Буратіно зі справжнім волоссям та колекційна лялька-росіянка з косою-на-клею, що відпадає. Київська дитина з привілейованих соціальних груп — тато має закордонні відрядження, а мама-учителька має проблеми від божевільних сусідів-активістів. Забавки малої, зокрема піжон Яша, привертають до дитини увагу: її навчають «не вимахуватися» з крутими іграшками, явно антирадянськими; і вона вчиться робити перший бізнес, здаючи в оренду костюм Яші, у якому фотографують немовлят. Лялька й має, наче, на меті полегшити соціалізацію дитини, а що?

Країна, де іграшкам можна носити круті джинси, а людям – ні. Де іграшкова собака на ім’я Яша паплюжить славетне ім’я Якова Антонова, героя СРСР, котре тут же мусить будь-яке дитя згадати і вшанувати. Побіжно згадані іграшки, які за декілька років доведеться спалити, – після вибуху на ЧАЕС. Власне, та країна, яку від середини 1980-х і аж до її зникнення називали якраз Країною Дурнів, куди прямував другий герой оповідання – балтизований Яшасовим впливом Буратінас. Лялька Буратіно у фіналі змінює амплуа кардинально: її стрижуть, фарбують начорно, вдягають в серйозний костюм. Нова країна – нові правила. А Буратіно – міністр і мудрий правник тепер, годі ігор.

Політична історія новітньої України на десяти сторінках. Якщо хтось і вміє зробити це розумно й смішно — так Денисенко. Бо іграшка в неї – не ілюстрація до плину часу і зміни державницьких кодів. У її світі зручні штанці у плюшевого песика можуть зруйнувати імперію.

Зрештою, не тільки у Денисенко так. Іграшка, лялька здебільшого, у книжці є не річчю навіть, а чимсь на кшталт технології. Іграшки роблять щоразу нові й по-новому — це не змінює світ на рівні думок, скажімо, чи понять. Діти гралися й будуть гратися. Гра розвиває й буде розвивати. Але ті щоразу нові «яшаси» змінюють чуттєве сприйняття світу. Цікаво, чи залежить образ світу певної генерації від того, у що був вдягнений плюшевий собака в дитинстві, чи від того, як швидко відвалювалась у ляльки перука? – Безмежно залежить. Йдеться не просто про те, який дитина отримує у грі світ-на-дотик. Це ж ясно. Якщо м’якого медведика, що був подерся, можна залишити-полікувати, то гра триватиме. А якщо ведмедик не синтепоном якимсь набитий, а має дерев’яну основу – то його так просто не полагодиш. І це дві різні людини будуть – власники тих різних докорінно та на позір однакових іграшок.

Автори «Ляльки», кожен із них, пишуть про світ, який сприймаємо виключно чуттєво – на дотик, на слух, на смак. Діти-гравці з цієї книжки часто-часто роблять інструментами гри власне тіло, а не просто ляльку. Гравець грає власним тілом (і знову ж таки, здається, що зовсім не про дитинство ця книжка).

Оксана Луцишина й Олена Гусейнова роблять річчю, яка рухає сюжет їхніх оповідань, книжку, наприклад. Конкретна матеріальна річ – сторінки, обкладинка, ілюстрації.  Вони пишуть прозу атмосферну, інтонаційно пізнавану, а книжка стає такою собі іграшкою-трансформером — ідеальним відтак об’єктом: а) любові;  б) скорботи-втрати.

«Наші кохані» Луцишиної – про дівчинку-підлітка. Вона приїздить на літо в село до діда й бабусь. У творах про дорослішання найскладніше передати атмосферу, коли тривога й туга поруч, коли все занадто швидко відбувається, і настрій змінюється 100 разів за хвилину, і коли все занадто довго триває й роками «зависаєш» на одній думці. Луцишина це робить за рахунок того, що вводить багато цікавих деталей, і стрімко змінює погляд свої героїні з однієї деталі на іншу. А поки що їй батьки заборонили читати, щоб очі та мозок відпочили. Вона майже нелегальними шляхами роздобула собі «Спартака», і закохалася в одного з тамтешніх героїв. А чому б ні? Подружки уже перецілувалися всі. А в майбутньому – бабусині хіба сценарії безрадісно світять. Одна заміжня за тим, хто її не любить, а друга (бабина сестра) втратила того, кого любила, й заміж не вийшла. От втрьох вони сидять на літній кухні: нелюба, недолюблена та не готова поки що бути любимою. Архетипи умовно, як у доброму вірші: дві подружки-однолітки – старая діва й молода вдова. І тільки любов до вимріяного книжного юнака робить із архетипу реальну втілену жінку. Дуже юну нині. Часу для ігор буде досить.

Героїня Луцишиної в «Ляльці» – найстарша, дівча з «Мешканців безодні» Гусейнової – наймолодша, либонь. Їй чотири. «Мешканцями безодні» зветься її улюблена книжка: ілюстрований покажчик про всіляких морських гадів. Вони читають ту книжку з батьками й бабунею. На дворі 80-і — абсурдні радянські глибоко провінційні 80-і. Мешканці безодні – метафора прозора, але вдала, щоб описати дитинство останньої радянської генерації, яка під те саме радянське дитинство потрапила, як під асфальтний каток. Дитина мусить бути щасливою, от і будеш, дитя, щасливою — хочеш того чи ні.

Пізнавані реалії – дитсадкова  вогка постільна білизна й тихі години, на яких не хочеться спати; урочисті концерти до річниці Жовтневої революції і штурм Зимового палацу в окремо взятому провінційному дитсадку; липка манна каша й холодний гречаний суп; виховательки-наглядачки й вольове рішення: «“Тату, я вже ніколи не піду в садок”, — кажу в стелю». Так показово: звертання до батька, але «кажу в стелю», а не батькові. БаЖ, Гри і Ала – бабуся, тато й мама. Яких вона зве тими іменами, які їм вигадала, і тільки так – непедагогічно, наче своїх ляльок, із якими не любить, до речі, бавитися. Вона не може «прийнятно» підлаштуватися навіть до них — до своїх батьків. Ідуть в дитсадок – і все не так: для батька її хода повільна, для бабусі – безпечна, для мами – недостатньо жіночна (4 роки!) І на вечерю готують ненависну рибу. І розділ про морську зірку в книжці так до кінця недочитаний. Безхребетним креатурам у цьому світі, либонь, не вижити. От і нарощуй, дитинко, потихеньку хребет – болісна, між іншим, еволюційна процедура.

Задоволення від гри містить і печаль, і страх. Головне ж у грі – правила.  Свавілля людини ззовні гра не терпить, вторгається невтаємничений, і гра тут же закінчується. Іграшка в «Ляльці» – це річ, яка підміняє живу людину, і тим розчаровує. Лялька стає магічним двійником людини, і тим зачаровує. Людина стає іграшкою в чийсь грі не за правилами.

Геть-чисто всі оповідання «Ляльки» інтимні й символічні. Навіть якщо не йдеться про автобіографічні спогади самих авторів. Так твориться особливий простір цієї книжки: проза для втаємничених. Зрештою, інвентар для гри тому, хто не в грі, незрозумілий. Бату перетворює на солдатика шматок вдало заплутаного канату, наприклад. А Матіаш гратиметься підковою. І юний ботан із оповідання Андрусяка, який вимріяв собі ледь не створення гомункулуса з допомоги «Набору юного хіміка», поступається чуду світу уже сотвореного. Його до смерті лякає банальна шашіль, яка окупувала ту саму шафу, де зберігається його нова іграшка.

Речі зі світу гри перетворюють речі з реального світу, прирощують до них смисли. При цьому вони не змінюють свої природи, ясно: підкова, подарована дідом, не перетвориться на потяг, який запізнився приїхати до діда вчасно. Іграшки не роблять цей світ комфортнішим чи навіть просто зрозумілішим. Навіть дитячі ігри бувають дуже складні, знаєте. І так, ідеться все ж не тільки про дитинство.

Три оповідання в «Ляльці» створюють окремий сюжет який, мені знається, у цій книжці безкінечно важливий. Це тексти Галини Крук, Маріанни Кіяновської й Вікторії Амеліної.

Відчайдушно болюча «Прєлєсть» Кіяновської – це Донецьк на самому початку війни. Точніше, це одна маленька дівчинка та її велика біда. Війна тут, либонь, слугує для масштабування горя цієї дитини. Ти ненавидиш когось настільки, щоб убивати. Тебе ненавидить хтось настільки, щоб убивати. І цей хтось – твоя мати.

Родина маргіналів: мамця – алкоголічка і проститутка, бабця – сильно хвора, нещодавно померла, онука – нікому непотрібна, вічно голодна й самотня дитина. Із початком АТО все змінюється. Мати знаходить собі покровителя — бойовика-сеператиста. Він із місцевих: був успішним бізнесменом, мав дружину й доньку, яких убили в розборках, і тепер він просто шукає смерті. Війна для тих пошуків підходить ідеально. Живуть не втрьох — їх четверо: до розкішної квартири приходить допомагати з господарством літня жінка. От такі сурогати: тато, який не тато, бабуся, яка не бабуся, а мати, яка не мати, хоч і народила. «Прєлєсть» – улюблене матусине слівце. Таке ім’я мала дасть саморобній ляльці. Вона зшиє таких ляльок чотири — по одну на кожного персонажа. Таке собі прикладне вуду, щоби наворожити щасливе дитинство. Війна ж триває. І на цій війні першими загинуть ляльки, яким закликають батьківську любов.

«Безіменні» Амеліної існують так само на окуповані території. Їх троє тут, без імен. Дівчинка-східнячка, яка залишилася сама в покинутій дорослими хаті. Боєць-українець, який намагається вийти з ворожого оточення. І Вухатий – пошматований іграшковий Чебурашка. Безіменні – це вказівка на пісеньку, що її співає істота, яка ще не має імені з відомого радянському мультику. І це щось очевидно більше, бо імена, формально, усі герої Амеліної мають, а то й кілька імен. Але щось важливе, першопричина цього всього імені не отримає, її страшно й боляче назвати вголос: «Вони сидять і п’ють чай біля вікна: не старий іще коман­дир без взводу, світла дівчинка з країни, якої нема, та див­на тварина зі шрамами — безіменна». Це світ, у якому захід сонця, що його бачить мала дитина, описується в поняттях «капітуляція», «окупація», «лінія фронту». Світ, де в тому, що почалася війна, якій кінця не видно, винна кумедна дитяча іграшка.  Але є ще банка джему, є кружка з окропом – можна пити чай і дивитися, як руйнуються їхні-наші-ваші (яка різниця?) життя.

«Лялька Надія» Крук написана про львівське дитинство кінця 70-х, і наче напряму теми, яку підіймають Кіяновська й Амеліна не стосується. Дівча знаходить ляльку, яка впала з верхнього поверху їй просто до ніг. Це і є лялька Надія: сукня з фартушком, чепчик, м’які руки-ноги – чудо. Ця лялька неймовірно схожа на ту, про яку їй розповідала бабуся. У тої була своя Надія. Дізнавшись про нову іграшку дочки, мати зі скандалом і звинуваченнями у крадіжці змушує знайти власницю та повернути ляльку. Надія належить дорослій жінці, розумово обмеженій, для якої лялька – єдина в житті розрада. Лялька повертається законному господарю. У спогадах уже дорослої розповідачки лялька Надія й бабуся виявилася назавжди міцно пов’язаними. Не тільки тому, що чужа лялька виглядала «як та, про яку розповідала моя бабуня, згадуючи своє дитинство перед війною». Уже зараз жінка повернеться до того дому, де колись жила й бавилася з надією. І буде згадувати своє дитинство й бабусине. Вона назве кілька разів ті спогади «довоєнним дитинством», бабусиним і своїм. І от тоді стане ясно, про що це щемливе оповідання.

Ти ставишся до мене, як до іграшки!.. Ну чому, чому це образа? Адже це найщиріше освідчення в любові. Прагнення взаємодії, у якій щось неживе стає живим, щось неіснуюче — втіленим, щось безсенсове – змістовним. Це стосунки, у яких ми набуваємо те, чого потребуємо. Ні, «Лялька» – це точно книжка не про дитинство. Майже в кожному творі діти-герої обрізають, бавлячись у серйозні ігри, довгі коси своїм лялькам. Довге волосся – довга дорога, так кажуть. Якщо граєш у порозуміння, якщо майструєш собі того, кого любитимеш, і хто любитиме тебе навзаєм – дорога буде довгою, це точно. Десь так тривалістю плюс-мінус в людське життя.

Ганна Улюра

Залишити коментар