П'ятниця, 23 жовтня

На спокій ми не заслужили

Безапеляційного втручання в особисте життя й відвертого неприкритого хамства, звичайно, ніхто не любить. Принаймні, при здоровому глузді. За майже 30 років ми вже добре засвоїли поняття, які прийшли до нас «з-за стіни» – особистий простір, моя територія, приватне життя тощо. У школі цьому раніше не вчили. Батьки теж не розказували, бо не знали й самі. Усе це знання й переконання, набуті багато пізніше. Набуті, присвоєні, уже тепер начебто наші. Проте трапляється забувати і про особистий простір, і про приватну територію, і навіть про презумпцію невинності. Іноді. Без жодного, здається, приводу.

Кілька днів тому в двері подзвонили. Дзвінок був настирливий, неприємний. Відчиняв і чекав чогось на зразок перевірки показників якогось лічильника. За порогом – двоє молодиків міцної статури.

– А Олег Володимирович із батьком проживає?

Я спершу й не второпав, про кого мова.

– Не знаю, – відповів. Людям, які себе не називають і не кажуть, якого дідька їм треба, краще відповідати саме так.

– Не знаєте?! – агресивно здивувався один. – Так вони ось же живуть.

– Не знаю, – повторив їм ще раз.

– Так ви тут шо – ходите й нікого не бачите, чі шо?

– Не бачу нікого, – відповів і зачинив двері.

Через півгодини виходив у магазин. Відчинив двері й оторопів. До дверей усіх квартир нашого поверху були міцно приліплені величезні чорно-жовті наклейки з написом: «Увага! Розшук!» із прізвищем мого сусіда. Унизу – телефон, за яким можна подзвонити, якщо десь перестріну такого «небезпечного злочинця». Я тоді подумав, що, може поліція… Здивувався, бо мій інтелігентний сусід в окулярах зовсім не справляв враження рецидивіста, який переховується від правоохоронців.

Увечері виявилося, що ні, не поліція. Колектори. Ми з сусідкою здирали ганчіркою, нігтями, щіткою кляту наклейку. Довго здирали, адже приліплена була міцно, на совість. Виявляється, Олег десь два місяці був винен якомусь горе-банку аж цілу тисячу гривень нуль копійок. Схоже, передав повноваження щодо боргу колекторському агентству. І двоє здорових чоловіків прийшли вимагати цю страхітливу суму. Це в них робота така. Скільки вони отримають, якщо виправлять тисячу, та ще й на двох, та з урахуванням наклейок, навіть рахувати смішно.

Ми з сусідкою посміялися, наклейки змили. На Олега зла не тримали, скандалу йому не влаштували, хоч саме на це, схоже, і розраховували колектори, вимазуючи геть сторонні двері своїм, даруйте, л#йном.

Загалом же з напівкримінальною практикою колекторських агентств мені доводилося зіштовхуватися не раз. Мій досвід спілкування з ними – багатий і різноманітний. Я чув усе – брутальну лайку, перелічування статей кримінального кодексу й навіть обіцянки «під’їхати поговорити». Але про все за порядком…

Боргів перед колекторськими агентствами в мене не було. Жодних. Просто одного триклятого дня років 10 тому я придбав нову сім-картку з новим номером. Тижнів зо два ніщо не віщувало біди. А потім – чаша Пандори розверзлася й полила на мене цистерни помиїв. Моя сімка, законно куплена в оператора зв’язку, до мене належала одній боржниці. Її прізвища, імені й по батькові я не забуду до кінця свого скорботного шляху. Колектори ввігнали цю інфу в мою свідомість товстелезними цвяхами-сотками.

Розмови з деякими колекторами подеколи нагадували абсурдні діалоги в Льюїса Керрола.

– Вам знайома … Валентина Іванівна?

– Ні, я такої людини не знаю.

– Але вона залишила цей телефон як контактний.

– Ну й що я можу зробити?

– Ну, наприклад, заплатити борг.

Часом дзвінки від колекторів не надходили майже тиждень, а деколи телефон розривався реально кожні п’ять хвилин. Іноді дзвонив живий колектор, який у грубих підпарканних інтонаціях чогось від мене жадав, але найгірше було, коли телефонував автомат. Неділя. Восьма вечора. Дзвінок. «Если вы не предоставите агентству информацию о должнике, взыскание будет направлено на вас согласно статей криминального кодекса… укрывательством должника… Взял деньги – отдай!»

Деякий час я заносив номери до чорного списку. Це був дурний сізіфів труд. Я не знаю, скільки телефонних номерів має одне колекторське агентство, але підозрюю, що їхня кількість вимірюється не десятками, а сотнями.

Я пробував класти слухавку. Пробував хамити у відповідь. Одного разу я навіть вилив на колектора довгу й доволі струнку конструкцію з жаргонізмів, арготизмів, табуїнізмів та інших виразів, яких бояться видавництва. Не помогло. За майже 10 років колекторських атак я вивів для себе формулу: чим ясніше й чіткіше їм відповідаєш, тим рідше вони дзвонять.

– Вам знайома …. Валентина Іванівна?

– Ні, не знайома.

– Може, колишня сусідка чи колега з роботи?

– Ні, я такої людини не знаю й ніколи не знав.

– Як давно у вас цей номер телефону?

– Років 10 уже.

Оце приблизна модель ідеальної розмови. Якщо кидати трубку й лаятися, вони ставлять вас на «автодозвон». І це найгірше. Вам щохвилини дзвонитиме автомат і нагадуватиме: «Узяв – віддай!»

Якось я запитав у більш-менш адекватного колектора, що я можу зробити, щоби дзвінки припинилися. І він відповів – змінити номер телефону. Телефон із їхньої бази зникає тільки тоді, коли боржник виплачує необхідну суму. А так, якщо з ними говорити ввічливо, вони просто дзвонитимуть рідше. Я тоді працював на посаді начальника рекламного відділу на телебаченні й змінювати телефон мені було дуже незручно – занадто багато контактів на ньому було зав’язано.

А кілька місяців тому одна знайома, яка мала в анамнезі роботу в колекторському агентстві, розповіла, що іноді абоненти, доведені до відчаю – здебільшого жінки-пенсіонерки (аякже, найбагатші!) повертають колекторам борги людей, яких ніколи не бачили, не чули й не знають, де вони живуть. Вони готові платити за спокій своїми грошима.

І порадила – ставитися до таких дзвінків, як до простого жарту, як до розіграшу. Колектори насправді тільки й можуть, що дзвонити, нагадувати, нудити, залякувати. Більше нічого.

Десь там, за осінніми хмарами, які все частіше посилають нам дощ, є, мабуть, коридори з кабінетами. То – небесні канцелярії. Тамтешні працівники достеменно знають, кому можна ввечері розслабитися, а кому – зась. На грішників насилають страшні сни, інспекторів газової служби й чуваків у спортивних куртках із колекторських агентств. Щоби нагадати нам, грішним: є речі, яких треба заслужити. І нічого розслаблятися! Рано!

Я змінив номер телефону місяців три тому. Із приводу Валентини Іванівни мені більше ніхто не дзвонить. Чи то я сам неґречно втрутився в долю, дочасно перервав накладену єпитимію, чи то мої нерви її вже відпрацювали. Хтозна. У будь-якому випадку ніхто з вас, мої любі, від колекторів не застрахований. Це не планується. Це не відбувається. Це просто стається. Тож побажаймо самі собі терпіння й почуття гумору. Зарані. Так би мовити, напередодні. І скажіть, подивившись у небо: «Спасибі, що тільки це».

Сергій Осока

Залишити коментар