Четвер, 24 вересня

У 2008 році 30 вересня, що у церковному календарі позначається як День Віри, Надії, Любові та матері їх Софії, стало в Україні також і Днем усиновлення. Цього року відзначаємо його вже вдесяте.

Як це було

Рівно рік тому вийшла книжка Людмили Волинець «Detstvo@ukr.net. Про дітей, яких лелеки приносять державі». Авторка – керівник секретаріату міжфракційного депутатського об’єднання «Захист прав дитини – пріоритет держави», яка понад 20 років системно досліджує питання соціального захисту та захисту прав дітей, описує, як у 2005-2010 роках проходила реформа системи опіки і піклування над дітьми. Погляд ізсередини. На той час Людмила Волинець обіймала посади від директора Держдепартаменту з усиновлення та захисту прав дитини до заступника міністра у справах сім’ї, молоді та спорту.

У 2005 році міжнародне усиновлення в Україні було значно вагомішим за національне та за альтернативні форми влаштування в сім’ю дітей, позбавлених батьківського піклування, і постійно супроводжувалося скандалами. За той рік іноземці усиновили 2156 дітей (з яких 95 % були до трьох років і, як правило, здоровими), українці ж – лише 1419 дітей. Прийомних сімей та ДБСТ було аж… 131.

Тож перед державою постало два завдання. По-перше, удосконалити національне усиновлення, популяризувати його і, визнавши соціальну значущість для суспільства, прирівняти факт усиновлення до факту народження дитини в родині. По-друге, внаслідок національного усиновлення та розвитку сімейних форм влаштування дітей зменшити міжнародне усиновлення.

З’явилася велика кількість тематичної соціальної реклами – ролики і програми на телебаченні та на радіо, присвячені усиновленню та альтернативним формам виховання дитини у сім’ї. Великі міста були обклеєні рекламою та рясніли бігбордами змісту на кшталт «Візьми дитину у родину». Можливо, та соціальна реклама була не надто якісною з точки зору картинки, але її було багато, вона впадала в очі та змушувала задуматися.

У 2008-му, оголошеному президентом Віктором Ющенком роком підтримки національного усиновлення та інших форм сімейного виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, українці всиновили вже 2066 дітей, кількість прийомних сімей та ДБСТ збільшилася до 2351, а кількість міжнародних усиновлень впала до 1587.

Було проведено соціологічне опитування. Готовність узяти дитину на виховання в сім’ю виявилась високою. Основними перепонами для цього були: 1) власні діти і відсутність можливості щодо усиновлення ще дітей; 2) вік (люди старші 45 років); 3) недостатня фінансова підтримка з боку держави.

Введення одноразової фінансової допомоги при усиновленні, як і при народженні дитини в сім’ї, а також соціальних відпусток батькам для адаптації всиновленої дитини у 2009 році збільшило кількість національних усиновлень до поки що рекордних 2381 за рік.

Що сталося?

Минуло 10 років. «Щороку близько 10 тис. дітей в Україні залишаються без батьківського піклування, – заявляє міністр соцполітики Андрій Рева. – Така ситуація спричинена, зокрема, безвідповідальним ставленням батьків до виконання своїх обов’язків, вживанням батьками алкоголю, наркотичних засобів, жорстоким поводженням з дитиною, іншими сімейними скрутами. Ця категорія населення потребує кваліфікованої соціальної підтримки у громаді, особливо для запобігання зростання дітей поза сімейним оточенням».

Так, справді, популярне останні три роки слово «деінституалізація» означає не просто реформування інтернатної системи, а передусім розвиток соціальних послуг, тобто спочатку превентивні заходи, спрямовані на захист і підтримку сім’ї з дітьми, що опинилася у складних життєвих обставинах, а вже потім ми щось робимо з інтернатами. На жаль, вже три роки усе переважно зводиться до розмов про шкоду інтернатів, послуги не створюються. «Чим частіше на нарадах, у звітах і дискусіях звучать терміни “сімейні форми виховання, право на сім’ю, деінституалізація тощо”, – пише на своїй сторінці в Фейсбуці Людмила Волинець, тим менше прийомних сімей і ДБСТ залишається в Україні, зменшується кількість усиновлень і дітей під опікою.

Що ж відбувається? Статистика помиляється, чи заходи і програми не про те? Скарги сімей наростають, а звіти про допомогу їм свідчать про височенну ефективність. Є чимало прикладів, коли одна організація працює на те, з чим бореться інша. Тема розхристана…

Пропонуються до затвердження Кабміном алогічні зміни до порядку усиновлення дітей. Все наполегливіше звучить пропозиція ДБСТ перейменувати в ПС. Що і скільки треба для цього зробити, і взагалі, чи варто це робити взагалі – не досліджується.

Минулого року, напередодні Дня усиновлення, Міністерством соцполітики було прийнято рішення про створення Директорату захисту прав дитини. Створили. Провели голосний конкурс кандидатур. Призначили гендиректора. Цього року, напередодні Дня усиновлення, Директорат захисту прав дитини зливають з іншим. Департамент із цих питань доповнили ще новими повноваженнями і скоротили кількість працюючих».

В інформаційному полі стали дуже мало говорити про національне усиновлення та розвиток сімейних форм виховання як про пріоритет. На передній план вийшли інші, набагато менш результативні напрями – патронат і наставництво. Особливо на регіональному рівні. Але якщо тема усиновлення та прийомних сімей не на слуху, то, відповідно, вона втрачає свою актуальність. Деінституалізація, розвиток ринку соціальних послуг – терміни, складні для масового сприйняття.

Усиновителів не готують. Чимало кандидатів внутрішньо до процесу усиновлення не готові. У них є певний, свій, образ дитини, який вони ніде не можуть зустріти.

До того ж сьогодні 90 % із понад 100 тис. дітей, що перебувають в інтернатних установах, не мають статусу позбавлених батьківського піклування, який означав би, що їх можна всиновити. Таке приховане сирітство стає нормою через те, що справи про позбавлення батьківських прав розглядаються в судах за залишковим принципом, а часто і не доходять до судів через недбалість служб у справах дітей.

Віддавати дітей у сім’ї не хочуть інтернати. Навпаки, намагаються забирати їх із сімей, аби зберегти фінансування. Таких прикладів, на жаль, дуже багато. Один з останніх – шокуюча історія з Цебриківської ОТГ (Одеська область), коли в інтернат прямо зі школи забрали дітей із малозабезпечених сімей тільки тому, що їхні родини є бідними. Найжахливіше в цій історії є те, що ключову роль в події відіграла фахівець із соціальної роботи, основною місією і завданням якої є надання допомоги сім’ям з дітьми, що опинилися в складних життєвих обставинах, з метою недопущення вилучення дітей із родин. Під загрозою позбавлення батьківських прав людей змусили написати заяви про розміщення їхніх дітей в інтернати. Завдяки активній громадськості, оперативним діям поліції та служби у справах дітей райдержадміністрації, дітей батькам повернули.

Ще у квітні 2017 року у Верховній Раді був зареєстрований проект постанови № 6345 «Про звільнення Реви А. О. з посади міністра соціальної політики України» від депутата Юрія Павленка. Згодом, у червні 2018 року, колектив нардепів запропонував визнати роботу Мінсоцполітики незадовільною та також звільнити із займаної посади міністра Андрія Реву (проект постанови № 8451).

6 вересня обидва законопроекти розглянув і підтримав Комітет з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення. 18 вересня ВР вручено подання Комітету про розгляд обох законопроектів.

За словами Юрія Павленка, основними причинами, які спонукали його внести таку пропозицію, були порушення прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; дітей, які постраждали внаслідок військових дій та збройного конфлікту; незадовільна діяльність Міністерства в частині процесу децентралізації повноважень з питань дітей від РДА до ОТГ.

І якщо на сьогодні порядок надання дітям статусу постраждалих внаслідок військових дій та збройного конфлікту вдалося принципово змінити, то інші проблеми свою актуальність зберігають. Крім того, додалися ще й нові.

Зменшується і кількість сімей, які виховують дітей. За останні три роки кількість прийомних сімей зменшилася на понад 300 (на початок 2015 року – 4123 сім’ї, на початок 2018-го – 3677 сімей (мінус 12 %). Зростання на 101 сім’ю ДБСТ проблеми не вирішують.

Вибуття дітей з ПС, ДБСТ майже зрівнялося із влаштуванням дітей (за три роки вибуло 3933 дитини, влаштовано – 4590 дітей). За 2017 рік влаштовано 1652 дитини, а вибуло 1436 дітей, із них понад 500 – раніше досягнення дитиною 18 років.

Як наслідок численних помилок в роботі Міністерства зростає кількість дітей, які гинуть через недогляд батьків. «У відповідь на мій запит, – пише Юрій Павленко на своїй сторінці в Фейсбуці, – Мінсоцполітики повідомило мені про жахливі обсяги смертності дітей у ПС, ДБСТ, під опікою. За останні півтора роки – 42 випадки смерті дітей! Дві третини з цих дітей загинули внаслідок суїцидів, вбивств, нещасних випадків. Це безпрецедентна статистика. Відповідного реагування з боку Міністерства немає.

Щодо децентралізації і передачі повноважень з питань дітей від РДА до ОТГ. Безграмотна діяльність Міністерства призвела до того, що з майже 700 ОТГ перебрали на себе функції з питань дітей тільки близько 50 ОТГ. Понад 1 млн дітей, які проживають на території ОТГ, не мають адекватних органів для захисту своїх прав.

Очікую завершення перевірки, яку на мій запит проводить Рахункова палата, щодо вивчення законності витрачання коштів субвенції з Держбюджету на придбання житла для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування у 2017 році».

На жаль, маємо констатувати, що об’єктивні та суб’єктивні чинники призвели до того, що кількість дітей, усиновлених за останні два-три роки українцями, суттєво зменшилася. Притому, що, незважаючи на вельми складну і нестабільну соціально-економічну ситуацію в країні, українці виказують достатньо високу готовність взяти в свою сім’ю дитину, часто більш старшого віку й не одну, водночас все менше тяжіючи до збереження таємниці усиновлення, офіційно в Україні не скасованої.

Текст: Ганна Дрозд

Залишити коментар