Понеділок, 15 жовтня

Цілую ручки

Не знаю, хто як, а я в поїзді завжди беру собі верхню полицю купе. Просто не люблю, коли на моєму ліжку сидить хтось сторонній. А часто попутники люблять і посидіти знизу, і поїсти, чайку попити, потеревенити. Словом, брати собі нижню постіль означає добровільно розділити її ще з кимось. А не завжди «хтось» ‒ це блакитноока третьокурсниця, що хоче палко говорити про літературу. Тому, повторюся, я завжди вибираю собі горішню нічліжку.

У перші 20 секунд розстеляю постіль, закидаю нагору свої пожитки, залізаю нагору, беру книжку – й арівідерчі. Тим часом до купе заходить молода пара: хлопець із величезною бородою, яка на його юному обличчі здається просто приклеєною, і тендітна мила дівчинка. Вони теж часу не гають, починають одразу стелитися. Нарешті, коли потяг рушає, у купе заходить останній пасажир: вишуканий старший пан в елегантному капелюсі й трохи пом’ятому пальті. Все видає в ньому інтелігента; заможний, успішний і трохи недбалий.

Пан вітається голосом, за який могли би битися усі радіо світу, а тоді робить щось таке, від чого в мене завмирає серце. Знімає капелюх, нагинається, бере руку дівчини й цілує її.

— Цілую ручки! ‒ каже він якось урочисто.

А я в цю мить уже відкладаю книжку набік, готуючись злізати й захищати цього імпозантного пана. Бо зараз йому буде непереливки. Дістане як мінімум ляпаса. Не від бородатого, ясна річ, такі мало на що здатні. А від дівчини. Бо як же це – у 2018 році, у ХХІ столітті цілувати дівчині руку! Що за дурний сексизм! Яка жахлива невихованість, печерність!

Мене шість років тому одна мила на вигляд пані ледь не віддухопелила просто за те, що я затримався перед дверима варшавського вокзалу, пропускаючи її вперед.

— Що ви собі дозволяєте! Не треба мене нікуди пропускати, я сама все можу!

Чесно кажучи, мені було трохи не по собі. Бо я думав про щось своє, а крок сповільнив на автоматі, за старою звичкою, бо так мене вчили. Це не було фліртом чи заграванням, Боже збав. Просто в часи, коли я був молодим, так належало поводитися чоловікові. Як, мабуть, в часи молодості старшого пана з мого купе вважалося галантним цілувати дамі руку.

Я б і сам охоче цілував руки, але мені чомусь завжди здавалося, що це прерогатива чоловіків у віці. Наприклад, Богдан Задура, мій улюблений польський поет й улюблений поляк загалом, завжди при знайомстві з жінкою кланяється й цілує їй руку. Робить це невимушено й якось по-старомодному гарно. Йому 73, і навряд чи його дії є проявом флірту чи сексизму. Це просто культурність, набір манер, які колись вважалися гарним тоном.

Мені вже цілувати руки не випадає, бо це виглядало б трохи кумедно. Або ж простою показухою. Зате коли я при знайомстві по-сучасному тисну руки жінкам старшого віку, вони нерідко на мене дивляться так само, як сучасні феміністки на тих, що намагаються цілувати руку їм. Як на ідіота.

А річ взагалі в тому, що в будь-яку епоху співіснують одразу кілька культур, прийнятних моделей поведінки, гарних манер. Й гідними жалю лише ті, хто засуджує інших, бо вони поводяться не так як вони. Це якась зовсім совєтська риса: хотіти, щоб усі думали й чинили однаково. Уравняловка. Мені здається, що різноманіття завжди краще й продуктивніше за однаковість. Бо однаковість – сіра. І не треба, щоби всі ходили строєм, як у війську. Дозвольте людям бути різними. Бути собою.

Коли Ататюрк запровадив у Туреччині латинський алфавіт, значна частина населення стала просто неграмотною. Ті старші люди вже просто не могли навчитися нового письма. Думаю, сучасним радикалам слід про це пам’ятати: час не є лінійним, і в одну епоху ХХІ століття поруч із нами живуть люди, народжені й виховані за інших обставин і культурних кодів. Не намагайтеся їх перевиховати, не будуйте для них концентраційних таборів. Дозвольте їм цілувати руки.

Старший пан виходить у тамбур, але в купе все ще панує ненав’язливий запах його парфумів.

Дівчина каже до свого хлопця: «Чому в наш час уже немає чоловіків із такими манерами, це ж так гарно!», але той лише махає свою блазенською бородою, нічого не розуміючи.

А я повертаюся до книжки, втішений думкою, що світ наш іще не зовсім втрачений.

Андрій Любка

Залишити коментар