Неділя, 26 травня

Незважаючи на доволі складну й нестабільну соціально-економічну ситуацію, українці проявляють достатньо високу готовність взяти у свою сім’ю дитину: часто більш старшого віку, і подекуди – не одну, при цьому все менше тяжіючи до збереження таємниці усиновлення, не скасованої в Україні офіційно. З екранів телевізорів і в соцмережах ширяться жахливі історії. Причому причини того, чому так сталося, як правило, не встановлюються й не аналізуються. Між тим, один такий випадок може «вбити» історії 10 успішних прийомних сімей, у яких діти виростають самостійними, соціалізованими й самодостатніми.

У День усиновлення, який цього року Україна відзначає вже вдесяте, Opinion пропонує вашій увазі кілька справжніх, непростих, але все ж дуже хороших історій.

21-річний син Наталії Заєц захворів на рак. Коли почав лікуватися та проходити хіміотерапію, лікарі попередили, що, можливо, у нього ніколи не буде дітей. «Тоді син сказав: “Мамо, якщо я залишуся жити, то обов’язково удочерю дівчинку”, — згадує Наталія, і на очах її бринять сльози. – Коли моя дитина померла, це було для мене великим горем і потрясінням».

«Усиновлення — це пам’ять про те, що мій син хотів це зробити. Вирішальним же стало те, що у квітні цього року я потрапила в будинок малюка в Новоград-Волинському. Побачивши дітей, які потребують батьківського піклування, я подумала, що треба вирвати з цієї системи хоча б одну та подарувати їй любов і тепло.

Народжені серцем: історії усиновлення

Фото з архіву

Після цього певний час я обдумувала це рішення – чи хочу, чи зможу. Зрозуміла, що так. І почала збирати пакет документів, а потім шукати дитину. Побажань у мене було небагато: я хотіла, щоби це була дівчинка 6-12 років. Мені порадили звернутися за консультацією до Дар’ї Касьянової (голова правління «Української мережі за права дитини». – прим. ред.). Вона дала номер телефону Центру соціально-психологічної реабілітації в Краматорську. Я зателефонувала туди, і директорка розповіла мені про 9-річну Ларису, запросила приїхати, щоби подивитися й познайомитися. Через тиждень я поїхала.

Коли тільки приїхала, заступник директорки подивився на мене й усміхнувся. Я запитала: “Чому ви усміхаєтесь?”. Він відповів: “Зараз побачите”. Прийшла Лариса, і виявилося, що вона схожа на мене. Я зрозуміла: це – моя дитина. Коли ввечері вже їхала додому, мені зателефонувала директорка, і я сказала, що буду удочеряти дівчинку. Вона розповіла, що робити далі.

Народжені серцем: історії усиновлення

Фото з архіву

Із моменту знайомства до удочеріння Лариси пройшло три місяці. Знайомі кажуть, що це дуже швидко. Моя дівчинка зі мною уже три тижні. Ходить до школи. Я дуже задоволена та сподіваюся, що в нас складуться хороші стосунки – вона прийме мене, а я її.

Коли забирала Ларису, у документах було чимало цікавих діагнозів. Ми почали цим займатися, і два, достатньо серйозних, вже зняли. Є легка форма косоокості. Лікар поки що прописав окуляри, але попереду ще консультації.

Є, звичайно, проблема й з освітою. Я записала Ларису в третій клас до хорошої школи з поглибленим вивченням англійської мови. Зараз доводиться наздоганяти. Дівчинка легко увійшла в колектив — вона активна. Записалися на акробатику, на додаткові заняття з англійської.

У ЦСПР Лариса знаходилася півтора року. Зараз сумує за своїми подругами. Розумію, що ще буде адаптація — ми маємо звикнути одна до одної.

У неї є мама, позбавлена батьківських прав. Не знаю, як складеться життя далі. Зараз моє завдання – дати дитині любов й опіку, які їй потрібні. Щоби вона росла в нормальних умовах, знала, що в неї є мама, яка її любить, — людина, яка може бути їй другом, і щось дасть у цьому житті. Коли Лариса виросте, і якщо в неї буде бажання спілкуватися зі своєї біологічною мамою, це буде тільки її вибір».

У художниці Ольги Бартиш думка усиновити дитину з’явилася ще 10 років тому, після народження першого сина Матвія. Тоді вона була журналісткою й не раз писала про дітей, позбавлених батьківського піклування: «Коли маєш маленьку дитину та бачиш інших дітей, позбавлених батьківського тепла, тобі здається, що ти врятувала б усіх». Але чоловік тоді був проти.

До теми усиновлення подружжя повернулося два роки тому, коли народився молодший син Іванко. «У нас є друзі, які мають чотирьох біологічних і двох усиновлених дітей. Зараз вони живуть у Туреччині, — розповідає Ольга. — Ми поїхали до них у гості, подивилися. Тоді визріло рішення взяти у свою сім’ю дівчинку».

У серпні минулого року подружжя почало збирати документи, а в березні забрало дитину додому. «По інтернатах багато дітей, — каже Ольга, — але мало хто з них має статус позбавлених батьківського піклування. До того ж ми хотіли здорову дівчинку, років до чотирьох, без братів і сестер. Саме таких дітей шукає більшість батьків.

У Львівській області дитину ми не знайшли, почали дзвонити по інших. Пам’ятаю, в Одеській мені сказали, що в них своїх на черзі 140 пар. Я поспілкувалася з мамами. Одна з них кілька місяців щодня дзвонила по всіх областях. Я не готова була так шукати – мала маленьку грудну дитину, а старший син перейшов на домашнє навчання. І ми вирішили: якщо не знайдемо дитину протягом року, значить не судилося.

Через деякий час я подзвонила в Закарпатську область. Мені сказали, є така дівчинка — ще немає трьох років, але з ромів. Ми поїхали знайомитися…

Ума з нами уже півроку. Красива дівчинка. За цей час вона підросла й розквітла, як закарпатська квітка. Коли я викладаю фото в соцмережі, це суцільне “мі-мі-мі”. Але я й близько не думала, наскільки все буде складно. На жаль, ми з чоловіком не проходили ніякого навчання, не мали психологічної підготовки. Я думала, що спиратимуся на свою материнську любов. Але цього виявилося недостатньо. Потрібно готуватися зі спеціалістами, знати всі нюанси, тоді не буде так накривати.

Народжені серцем: історії усиновлення

Фото з архіву

Нібито нічого страшного. Ума — дуже класна, добра й ласкава дівчинка. Я бачила інших, агресивних, дітей. Те, що відбувалося в нашій сім’ї, було навіть не адаптацією Уми, а адаптацією нас, дорослих. Ніби у твій організм вставили імплантат, і він ніяк не приживеться. Ніби й пасує, але тіло не обдуриш — імплантат йому неприродний, і воно його відштовхує. Це на якомусь дуже глибокому рівні. Психологічна пастка. Відчуття, коли я обіймаю Іванка, і коли Уму — кардинально різні. Це не передати словами.

Я спілкувалася з психологами, і мені сказали, що до двох років це нормально. Не можна змусити себе полюбити дитину. Спочатку за нею треба просто доглядати. Прив’язка сформується спочатку через фізичний догляд, а потім вже можна буде говорити про якісь глибші пласти.

Це легко сказати, але дуже складно реалізувати в побуті. До того ж, молодші діти фактично погодки. Двоє маленьких дітей і 11-річний син, у якого свої кризи. Ума ж ніби перевіряла нас на міцність — наскільки наші наміри серйозні. Вона провокувала, переносила війну з дитбудинку в новий дім, намагаючись створити звичне їй середовище.

Хлопці в нас дуже спокійні, а тут в домі постійно був крик і плач. Ума почала бити Івасика. Старший сприйняв це дуже болісно. Але все це потрібно пережити — просто потрібен був час. І якби я була готова, якби знала про труднощі, то пережила б усе це легше. Це б дуже зекономило мої нерви й Умині сльози.

Але минуло півроку, найгостріша адаптація пройшла. Ума вже спокійніша. Вона знайшла спільну мову з Івасиком, і вони весело бавляться разом. Через день ходять у сімейний приватний садочок, тримаючись за ручки. Зараз уже дуже прикольно. Ще є певні нюанси, але класного більше.

Попри всі складнощі Ума стала для нас талісманом удачі. З її появою в нашій сім’ї відкрилося багато цікавих граней. Я журналіст за фахом, але змінила журналістику на живопис. Коли з’явилася Ума, я почала багато працювати. Можливо, навіть ховалася від усього цього в майстерні. У результаті в мене народилося багато цікавих ідей, з’явилися нові техніки, заплановані дуже класні виставки. Я наважилася на проект, який давно хотіла зробити, але відкладала.

Народжені серцем: історії усиновлення

Фото з архіву

У перші, найскладніші, два місяці ми з чоловіком вирішили, що він звільняється з роботи, і ми розділяємо все на двох та пробуємо розвивати власний бренд — наш арт-бізнес. Я більше малюю. Він зробив інтернет-магазин. Від того, що нам було дуже важко, ми почали займатися власним бізнесом. І це пішло. Тож Ума – наш талісман.

Тим, хто хоче усиновити дитину, я б сказала: якщо хочеться, відгукується, звичайно, це треба робити. Дуже боляче, коли діти страждають в інтернатах. З іншого боку, не всі це можуть і не кожному це треба. Це дуже відповідально. Романтику благородного вчинку, яким розфарбована ця історія, потрібно відсіяти. Є дуже високий відсоток повернень дітей. Людям необхідно розповідати про складнощі, щоби не було такого, що вони не справилися, бо не знали, що таке може бути; не знали, що все це можна пройти, і далі буде легше. Це велика боротьба».

Серед тих, хто народжує серцем, є й чоловіки. У цього батька, який не захотів назватися, народжених серцем дітей п’ятеро. «Процес всиновлення був дуже простий. Треба було лише зібрати всі папери та документи – це зайняло максимум два тижні, — розповідає він. – Зараз же, із новою судовою реформою, увесь процес триватиме щонайбільше два місяці.

Не знаю, що підштовхнуло мене на всиновлення дітей. Бажання бути потрібним, мати велику родину чи дати дітям шанс на нове життя — я не можу однозначно відповісти на це питання. Я познайомився з дітьми в дитячому будинку ще до того, як вирішив їх всиновити.

Ніяких складнощів у мене не було ані до, ані після всиновлення. А взагалі адаптація – це дуже серйозна проблема. На жаль, у нас немає спеціальних тренінгів для батьків, тому виникають складнощі у спілкуванні та вихованні. Не завадило б таким новим родинам надавати й психологічну допомогу. Адже в період адаптації діти тестують кордони дозволеного з батьками. Якщо з біологічними батьками це відбувається природньо й постійно, то тут це просто доводиться екстерном.

У нашому випадку цей процес тривав рік. Найголовніше було – завоювати довіру дитини, а зі свого боку – зрозуміти її. Особливо це відчувається, коли всиновлюєш дитину старшу 10 років. Головним було усвідомити, що не ти береш дитину до своєї родини, а вона впускає тебе до свого життя. Притулки не винні в тому, що дитина не така, як вам хочеться, й не варто шукати причини в якихось вчинках підлітка. Це — просто дитина, яка проходить складний підлітковий період, як і всі інші. Єдина відмінність – діти з родини проходять цей період раніше. Тому змінити, зламати через коліно неможливо — можна лише направити та підтримати дитину. Важко буде будь-якому опікуну й в побутовому, і в моральному сенсі. Це треба розуміти перед тим, як взяти дитину до себе».

«Моєму синові вже 26 років. Є онучечка якій п’ять років. Про те, що він усиновлений, знає, але ставлення до нас, батьків, не змінилося. Пишаюся своїм синочком», — написала на своїй сторінці у Фейсбук мама-вихователька ДБСТ Олена Анатоліївна Іванова з Царичанського району Дніпропетровської області.

Народжені серцем: історії усиновлення

Фото з архіву

26 років тому (у 1992-му) лікарі сказали Олені Анатоліївні, що в неї ніколи не буде дітей. І вона задумалася про усиновлення. Уже після, в 1994-му, в Олени Анатоліївни народилася донька.

«Тоді, у 1992-му мене поставили на облік з вагітності, хоча вагітною я не була, — згадує жінка. — Допомогли усиновити мого Сергійка, якому було лише два тижні від народження. Потім відправили в декрет. Усе це було безкоштовно».

Особливих складнощів із дитиною не було. Хвороби – так. Звичайна дитина – слухав-не слухав, вчився-не вчився. Виховувала, як рідного. Жодна жива душа не знала, що я Сергійка всиновила. Усі в селі були впевнені, що я вагітна. Навіть мамі я про це сказала через 10 років.

Народжені серцем: історії усиновлення

Фото з архіву

Сергійкові повідомила, коли йому було 18 років. Вже в нас був прийомний син. І одного разу вони вдвох почали лаятися. Так вийшло, що я й розповіла Сергійкові. Він був у шоці. Не вірив. Жалкую, що не зробила цього, коли він був менший. Але син сприйняв це нормально. Запитував про біологічних батьків. Ми намагалися їх знайти, але не вийшло.

Вже не згадаю точно, мабуть, у 2006-му прочитала в районній газеті, що є дитинка, яку нема куди діти. Якось спонтанно вирішили створити прийомну сім’ю та взяти 14-літнього Юру. Згодом – 4-річну Дарину. А потім створили ДБСТ. Всього в нашому домі було 16 прийомних дітей. Зараз залишилося дев’ятеро — інші повилітали з гнізда, але все одно вони — мої діти.

Тим, хто думає про всиновлення або про створення прийомної сім’ї скажу: боятися не потрібно, нема ніякої різниці – це дитина, яку ти народила, чи та, яку ти взяла виховувати. Я їх однаково люблю. Однаково їх сварю, як вони не слухаються. Однаково жалію.

Народжені серцем: історії усиновлення

Фото з архіву

Звичайно, багато залежить від людини. Знаю одну сім’ю, яка, обираючи дитину, навіть на лінію руки дивилася. Моя життєва позиція така: я не корову на базарі купую. Я хочу дати дітям сім’ю, і навчити їх, як поводитися між людьми».

У 2008 році Вікторія Стрільчик взяла дівчинку під опіку, а через півроку її удочерила. «Довгий час я була волонтером, допомагала в дитбудинках, — розповідає Вікторія. —  У моїй підшефній групі були діти, які прив’язалися до мене, а я – до них. Я хотіла їх всиновити. Збирала документи. Зіштовхнулася з тим, що служби у справах дітей не хотіли оформлювати мені документи, тому що в мене було орендоване житло. Тож мені довелося роздрукувати закон і попросити, щоби мені показали, де там написано, що в цьому випадку я не можу усиновити дитину.

Поки збирала документи, дітей забрали на усиновлення в Італію. Отже в мене був пакет документів, але не було дітей. Через деякий час дитину я знайшла. Волонтери передали, що в лікарні лежить темношкіра дівчинка, від якої відмовилася мама. І скоро вона піде в дитбудинок. Я пішла до лікарні й розпочала процес. На той час моєму молодшому саморобному сину було рік і чотири місяці. Ще двоє дітей вже були дорослими.

Народжені серцем: історії усиновлення

Фото з архіву

Було складно. Перші три дні дитина була янголом. Вона була в шоці від того, що до неї стільки уваги -не звикла до цього. А потім, мабуть, почалася компенсація, хоча дівчинці було лише два з половиною місяці. У лікарні вона весь час була одна — тепер же постійно просилася на руки. Не тільки весь час кричала, а ще й не їла нормально. Ми не могли із цим впоратися – дитя не набирало вагу. Приблизно через півроку все нормалізувалося. Ближче до року все вже було в порядку. Зараз Данилу 12 років, Аліні, танцівниці й фотомоделі, – 11. Вони завжди разом, і не уявляють життя одне без одного.

Народжені серцем: історії усиновлення

Фото з архіву

Шкіл прийомних батьків у 2008-му ще не було. Я сама шукала всю інформацію, поради — переважно статті в інтернеті. Там я й познайомилася з відомим російським дитячим психологом Людмилою Петрановською. Почала за власною ініціативою організовувати її тренінги в Києві, допомагала Людмилі розповсюджувати серед прийомних батьків її книгу До вас прийшла прийомна дитина. Потім на наших тренінгах я побачила соцслужби й передала все їм.

Прийомним батькам я дуже рекомендую йти до шкіл прийомного батьківства, бо, на жаль, часто зіштовхувалася з тим, що люди або в якихось рожевих окулярах, або знаходяться під гормональним впливом, коли їм хочеться усиновити весь світ. А потім вони стикаються з проблемою, і в них жах-жах. Рішення про усиновлення має бути тверезим, щоби потім не було повернень».

«Я багато знаю про усиновлення, — каже Марія Перепятенко. – Я була з різних боків. Була тією, хто всиновлює. Тією, у кого забирали на усиновлення. І я та – хто готує до усиновлення. Наш шлях ми починали з того, що хотіли просто удочерити дівчинку до двох років. Ми з чоловіком — віруючі, і про всиновлення говорили ще до одруження. Наша пасторка займалася прийомними дітьми — зараз в неї ДБСТ. Вона казала: якщо кожен віруючий візьме дитину, то це дуже допоможе. До того ж після народження доньки лікарі сказали, що більше я дітей мати не зможу. Тож ми шукали дівчинку — й знайшли: тримісячну, яку ніхто не хотів брати. У неї діагнозів було на півсторінки: гепатит, вроджена проблема з нирками та інші. Через це нам порадили спочатку взяти її під опіку. Удочерили ми Машу три роки тому, коли їй було вже шість. І всі ті діагнози не підтвердилися. П’ять років тому, коли ми перемогли наші страхи через діагнози, вирішили, що можемо ще. Коли в нас вже було шестеро дітей під опікою, вирішили створити ДБСТ.

Народжені серцем: історії усиновлення

Фото з архіву

Зараз у нас п’ятеро прийомних дітей: одна — біологічна й одна — удочерена донька. Це дуже нелегко. Ця робота виховує, дисциплінує, іноді заводить у глухий кут, іноді емоційно виснажує, але ніколи не дає можливості здатися. На це ти не маєш права. Наскільки це важко, настільки й прекрасно – мати можливість змінити чиєсь життя на краще. Ти точно знаєш, навіщо живеш. І це щастя. Нині болюча тема для мене – це усиновлення з прийомних сімей та ДБСТ. Я не кажу, що не потрібно цих дітей усиновляти. Важко сприймається те, що майбутні опікуни не розуміють, що таке ДБСТ. Вони сприймають нас як дитбудинок, а не як сім’ю. Направляючи їх до нас, їм ніхто не пояснює. Вони приходять і, чуючи як дитина називає мене мама, запитують: А чому вона вас мамою називає? Ви ж їй не мама, ви – дитбудинок. Я стою і не знаю, що їм відповісти. А як дитина має називати мене, живучи в моїй сім’ї протягом п’яти років? Такі речі дуже чутливі й болісні. І для нас, і для дітей. Має бути розроблено якийсь особливий механізм.  І, звичайно, обов’язково потрібне навчання, особливо, коли беруть дітей більш старшого віку. Інакше батьки, навіть коли з дітьми виникають проблеми і труднощі (а вони виникають обов’язково, не буває інакше), потім бояться кудись звернутися, бо це для них виглядає як визнання власної поразки».

Ще однією історією свого усиновлення поділилася успішна жінка, яка вирішила залишитися інкогніто. У неї двоє дітей: донька та син.

«Ми не замислювалися саме над усиновленням, — розповідає жінка. — Є старша дочка, біологічна. На той час, вже досить доросла — 13 років. Було зрозуміле бажання стати вдруге батьками й розуміння, що шлях появи в родині дитини для нас не має значення. Установу, де перебував син, ми відвідали з іншою метою, та побачили свою дитину. Він був зовсім маленький — 10 місяців. Але вже наш, — мабуть, це на підсвідомому рівні, в чоловіків, бо я не одразу відчула те, що батько. Для мене був важливий запах, дотик… Не відчувала в перші зустрічі, що це моя дитина. Додому сина забрали хворим (бронхіт). І ця перша ніч була часом народження сина в мене. Вранці я відчувала його серцем. Тепер , як і з дочкою, знаю за день-два, коли потрібно перевірити температуру, бо щось не так. Повернемося до процесу…

Люди кажуть, що він важкий, процес усиновлення. А я завжди порівнюю його з пологами, і не бачу різниці. І те й інше непросто, але це правильно — пройти певний шлях, щоби в родині з’явилася дитина. Міська служба оформила документи швидко: здали необхідні аналізи, отримали довідки, зробили все, що повинні були. Що було, коли знайшли сина?.. Оце вже не дуже весела історія. Так вийшло, що хлопчик з області. Документи мали отримувати в обласній службі. Там було все. Брехня, образи, намагання умовити: ”Навіщо вам?! У вас є дочка! Подумайте про людей, у яких немає дітей”. Я досі не можу відпустити та пробачити, бо вважаю, що такі люди не мають працювати з дітьми. Це бізнесмени від дитинства. Ми витримали — були наполегливими й, принаймні в кабінетах, спокійними.

Дуже раджу людям у такій ситуації не мовчати, заручатися підтримкою — якою
завгодно: депутатів, чиновників, представників громадськості й журналістів. Бо є шанс тягнути місяцями. У нас вийшло за три місяці забрати сина додому.

Суд пройшов за одне засідання. Що потім… складнощі? Як у всіх батьків. Дитина в нас надзвичайно розумна, спортивна, цікава. Я не можу сказати, що мала з ним адаптаційний період — було тільки одне цікаве спостереження. Керівник будинку радила: не привчай до рук, хлопчик звик до режиму! Від режиму ми відвикли за добу — виріс на руках, як і донечка. Вимагав уваги постійно! Сам не лишався.

Текст: Ганна Дрозд

Залишити коментар