Субота, 31 жовтня

Ради без комуністів

І ось що показали нам роки, які пройшли після розпаду СРСР. Виявляється, практично вся система радянського правління з певними модифікаціями, більше косметичними, може зберігатися й без комуністичної ідеології! Їй треба було трохи віддихатися після великих потрясінь, потіснити криміналітет, що затишно влаштувався було біля розбитого корита, розігнати зграйку олігархів і, як казав поет, «зітри випадкові риси – і ти побачиш…» – самі розумієте що.

Виявилося, що не обов’язково тіснити літературу й живопис, щоправда, іноді доводиться, але так для порядку. І все тому, що не впливає література на політичну ситуацію. Так вона і раніше не впливала, дарма Політбюро хвилювалося. Друкували б собі «Доктора Живаго» з «Іваном Денисовичем», порошилися б книги на полицях районних бібліотек. Виявляється, можна випускати людей за кордон, погуляти, пожити і назавжди. Тому що без цих людей можна легко обійтися.

І ще зрозуміліше стало, що ці риси «радянської цивілізації» не тільки збереглися ПІСЛЯ, але й благополучно існували ДО. І багато того, що здавалося нам колись визначальними рисами «совка», сьогодні все частіше видається сутнісними особливостями традицій владарювання і не лише в окремо взятій країні.

Ось і залишилися від радянської цивілізації в пам’яті народній прапори, портрети, значки, листівки, дешеві пиріжки й легендарний салат олів’є до новорічного столу. До речі, у Криму на Новий 2013 рік справжню ходинку влаштували навколо цього салату легендарного. Для мене отой натовп біля олів’є-халяв’є був однією із прелюдій до анексії Криму.

І старі пісні про головне. І старі, що дихають на ладан, правителі. І гумор, політичні анекдоти, які марно намагаються пристосувати до теперішнього часу. Не смішно.

А сталінські табори, цензура, злидні, озвірілі черги зникли. Нікому не цікаво.

Мені б хотілося додати хоч щось за трьома пунктами:

1. Радянська цивілізація модифікована російська цивілізація. Тому чим далі вона йде в минуле, тим важливіші для нас дрібні атрибути. Суто зовнішні, які з 30-х років вже не визначають майже нічого в житті держави й співгромадян. Те, що ми зараз сприймаємо як реставрацію радянської цивілізації, насправді є зміцненням традиційної російської цивілізації з традиційним набором символів. Опиратися цьому процесу неможливо і в деякому сенсі смішно. Навіть протистояння національного та ліберального крила має глибоке коріння в російській історії я б взяв умовною точкою відліку навіть не епоху Петра, де все це проявилося вже явно, а більш ранні події, що містять традиційну втечу опозиціонерів на Захід, що ототожнювався тоді з Литвою. У листуванні Грозного з Курбським мені вже вбачились (або ввижалися?) ці «силові поля». І навіть мій друг-поет бачиться мені якимсь Курбським, що втік до сучасної Литви (США) і звідти пише свої гнівні есе-листи. Щоправда, нинішній режим не відповість на ці послання. А якщо б і відповів яким прекрасним пам’ятником епохи було б це сьогоднішне листування!

2. Кримінальна, каторжна культура (субкультура) як не менш традиційна частина російської радянської! цивілізацій. Каторжні-табірні пісні та інші зразки кримінального фольклору, начебто сентиментальних повістей-романів, які інтелігенти «стискали» в таборах, заколисуючи паханів… Чи не починається ця романтизація криміналітету із «Записок з мертвого дому» Ф. М.? Або з некрасівської легенди про 12 розбійників і отамана Кудеяра? Чи 12 апостолів-розбійників гірше або краще 12-ти Блока? «Постій, паротяг, не поспішайте колеса!» яким торжеством кримінального світу була ця пісенька, що прорвалася на екран і була підхоплена всією країною! Про попередні приклади (Утьосов) мовчу, бо то одеська святиня.

3. Думка зовсім вже єретична: люди, що люто ненавиділи кримінальний світ, Олександр Ісайович (+ Шаламов), за принципом протилежностей сприяли інфільтрації табірної субкультури в широкі кола ліберальної інтелігенції… Хто б із нас знав різницю між «злодіями в законі» та «суками», якби не «Архіпелаг»!

Найболючіше для вірянина роль Церкви в нинішніх процесах…. Адже і вона не відрізняється від традиційних іпостасей Церкви в Росії декоративної, державно-поліцейської та складу символів і образів, покликаних згуртувати національну ідентичність. Сергіанство в СРСР було невдалою спробою Церкви відновити ці ролі. Але митрополит (патріарх) Сергій все ж був почутий через 12 років, у важку годину війни. І як тут не згадати «сім победиши» в годину св. імператора Костянтина.

Хрест був для нього «непереможною зброєю» не в духовній битві, а на звичайнісінькій, міжусобній війні. Християнство в Росії завжди було частиною військового культу. І тому не варто надто дивуватися св. Варварі як покровительці ВПС…

І ніби чекав цих промахів ієрархії радикальний антиклерикалізм, піднявся в повний зріст, а риторика досягла рівня знаменитих «безбожних п’ятирічок»…

Борис Херсонський

Залишити коментар