Вівторок, 20 жовтня

Дорогий Пармезан

Домашня людина, не схильна до різких рухів та авантюр, зазвичай, не кидається міняти своє життя, аж поки воно само її добряче не струсоне. Так сталося й з Тетяною – середнього віку маркетологом з обласного центру, яка опинилася з наплічником і валізою у столиці. Тому що попереднє її життя розбилося на друзки разом із ілюзіями про «і допоки смерть не розлучить нас…» Хоча мова піде не про колишнє, а про нове життя, куди вона стрибнула, мов із вікна палаючої хати, як у єдине спасіння.

Київ зустрів її теплим вересневим днем. Оманливо ніжна осінь тільки почала золотити листя, не дощило, а сонечко ласкаво гладило всіх – і таксиста з цигаркою, і циганку з дитинкою, і п’яничку, що зазирає у смітники, і шукачів пригод у великому місті, і втікачів від пригод у місті рідному.

Роззирнулася Тетяна на привокзальній площі і, попри всі переживання, вирішила не довірятися тітонькам, які пропонували кімнату недорого. Вона присіла на свою валізу, дістала смартфон і загуглила: «хостел». Звісно, на перспективу дешевше було винайняти недорогу квартирку, або навіть кімнату — трохи грошей вона при собі мала. Але ж на пошуки житла теж потрібен час.

Плакати вже не хотілося. Оте перше, нервове, минулося, тепер брало гору зле й рішуче бажання бути інакшою, сильною, успішною, із якою більше ніхто й ніколи отак…

У хостелі вона розрахувалася, зайняла у тримісному номері одне ліжко, вляглася на ньому й забурилася в інтерент-пошуки столичних вакансій. Як не дивно, роботу знайшла швидко. Фірма з оптових продажів чаю саме шукала розторопного маркетолога. Побачилися, познайомилися, домовилися про місяць випробувальної роботи за початкову зарплатню. А от із житлом усе не щастило. Але на другий день увечері чергова хостелу, почувши її обдзвонювання агенцій нерухомості, сказала:

— Є одна квартира моїх знайомих, не Версаль — звичайна однушка. І ціна божеська, але…

— Щось не так там?

— Вони можуть здати… Але не знають, на скільки. Тобто – ти можеш там жити й місяць, і півроку, але, може, і раніше попросять вибратися.

— Нууу… це якось не дуже, — недовірливо зітхнула Тетяна.

— Люди порядні, раптом що – гроші повернуть. Але через цю «нестабільність» і ціна, якої не знайдеш у Києві. А тобі на скільки треба?

— Не знаю ще. Мабуть, надовго.

— От бачиш, сама ще не знаєш. Подумай, я завтра вранці змінюся, можу тебе туди відвести.

Тетяна кинула якір у тій квартирі. Навіть попри непевність терміну оренди й відсутність пояснень. Їй сподобалися господарі – інтелігентна літня пара й досі закоханих людей. Так їй видалося чи так хотілося думати, коли господар відкривав перед дружиною двері та пропускав уперед, коли підставляв стілець, щоби вона присіла до столу, коли просто обійняв однією рукою за плече, іншою спираючись на ковіньку.

— Ех… невже таки існує любов на все життя? — зітхнула, замкнувши за ними двері.

Вона розрахувалася за місяць наперед. Ціна, дійсно, була поміркованою, а господарі приємними. Сказали, що мешкають у квартирі доньки, котра з родиною живе закордоном. Доглядають квіти, пса й кота, пильнують велику квартиру, а свою однокімнатну здають.

Ніяких особливих умов не було. Тримати порядок, не дратувати сусідів, оплачувати рахунки за комунальні послуги. Хіба що просили не користуватися однією шафою, де лежали якісь чужі речі. А ще… залишили їй на догляд гарненьку, обладнану різними пристроями клітку з ховрашком. Тетяну цим важко було налякати, адже в кого, скажіть, у дитинстві не було тих ховрахів?! Це те найменше й найпростіше, на що, зазвичай, згоджувалися батьки, щоби дитина не просила пса чи кота у квартиру скромних розмірів.

Вона навіть була рада, що ця жива душа мешкатиме поруч — невибаглива й мила. Буде хоч із ким поговорити, про кого піклуватися.

На питання, як зветься руде створіння, що мирно спало у гнізді з туалетного паперу й сіна, подружжя нерішуче перезирнулося й відповіло: «Пармезан».

Господарі навіть залишили для тваринки на перший час їжу – яблучко, морквину, соняхи, гарбузці, трохи горіхів і… шматочок сиру пармезан. Як виявилося, ховрашок від нього просто шаленів. Мабуть, як товста миша на ім’я Рокфор у Діснеївських мультиках.

Тетяна ніколи не куштувала цього сиру. Чула, що такий буває, але якось зроду не переймалася вишуканими європейськими витребеньками.

У перший же вечір вона уважно принюхалася до того твердого шматочка – майже без запаху. Колупнула нігтем – тверде, як парафін. Навіть спробувала вгризнути – схожість підтвердилася. Вона знизала плечима й відколола ножем шматочок для ховрашка, просунула уламок через ґрати, але тут же скрикнула й відсмикнула руку. Ховрах, як голодний пес, вихопив у неї сир і кинувся з ним у своє кубло в кутку клітки. Там він його так затято гриз, що ніби аж мурчав і плямкав. Жінка поневолі розсміялась, і сама здивувалася цьому, адже останнім часом життя давало їй замало приводів для сміху.

Тетяна пірнула в роботу з головою. Багато чому доводилося вчитися, щодня їздити великим містом із кількома пересадками, нескінченно спілкуватися з постачальниками та клієнтами… Звісно, це виснажувало, але й лікувало. За такої завантаженості молодій жінці не залишалося часу себе жаліти та оплакувати колишнє. Ввечері вона приходила в цю чужу квартиру, і нічого вже їй не хотілося. Ставила сумку, скидала взуття, йшла в душ, трохи оклигувала після столичної метушні, виходила на кухню і першим ділом бачила у клітці на табуреті маленьке руде створіння, яке саме під вечір розпочинало свою активність.

Ховрашок гасав із полички на поличку, залазив у прозору трубу і вправно рухався нею, кумедно розставивши лапи. А ще він затято крутив підвішене на стінці клітки колесо, а те аж гуло від спортивного азарту тваринки, яка, мабуть, зганяла таким чином зайві калорії, бо й апетит мала нівроку.

Тетяна приносила йому з вулиці то гілочки плодових дерев, то жменю осінньої трави. Але одного разу в супермаркеті, купуючи собі сосиски, згадала, що ховрахів делікатес закінчився. У відділі сирів на провінціалку чекав неабиякий сюрприз. Вона й не задумувалася, що того парафінового пармезану є чимало видів і виробників, і що найдешевший із них, вітчизняний, коштує 600 гривень за кіло, а надорожчий, італійський, у два з половиною рази дорожчий.

— Матінко рідна! Нічого собі, привчили тварину до розкошів! Цікаво, що у них кіт і собака їдять? Омарів та солов’їні язички? – пробуркотіла Тетяна. – Візьму я звичайний Голландський, не з панського двору, їстиме. А як ні, то і я не погидую, хоч смак у ньому є, не те що…

Вибрала жовтий пружний брусочок із найдешевших, поклала в кошик і попрямувала до каси.

Але губа її домашнього Пармезану була не дура. Він їв усе запропоноване, крім того сиру. Скажімо чесно, не голодав і без витребеньок. Але сумління час від часу нагадувало Тетяні, що вона обіцяла балувати ховрашка його улюбленою стравою. І однієї п’ятниці вона таки попросила продавчиню відколоти і зважити їй зовсім невеличкий шматочок пармезану, який зрівнявся в ціні з палкою акційного сервелату.

— Дорогий Пармезан! – урочисто проголосила Тетяна ввечері, просовуючи уламочок сиру через решітку. — Вітаю тебе з моєю премією! Шеф розщедрився й подякував конвертом за сумління. Гуляємо!

Ховрашок радісно вхопив пригощання і блискавично зник із ним у своєму кубельці. Гулянка якось не задалася. Але Тетяна відчувала цей день етапним, адже розмову з шефом мала серйозну, з аналізом її успіхів та проколів, а фіналом була згода на її офіційне працевлаштування. Тож, крім шматочка пармезану для домашнього гурмана, жінка купила ще пляшку сухого вина й налила собі в кришталевий келих радянської доби, знайдений у навісній шафці на кухні.

Вона посмоктувала вино, позираючи через мокре вікно чужої кухні на нічне чуже місто, слухаючи стукіт невеселого осіннього дощу й підбиваючи підсумки свого життя.

І якось непомітно накотилася жалість до себе, обволік жіночу душу щемкий сум, піднялася заштовхана в глибини підсвідомості образа на свого колишнього й на всіх чоловіків разом… Вона знову наповнила келих, відколола й собі шматок від Пармезанового делікатесу, сьорбнула, закусила, шмигнула носом раз, другий, і підступні сльози покотилися щоками – від пережитого там, удома, від утоми за цей місяць у столиці, від непевності її перспектив і від жалості до всієї жіночої половини людства, бо чого ж, скажіть на милість, так непросто на цьому світі жити?!

А потім їй нестерпно захотілося спати. Пляшка лишилася недопитою, посуд немитим, але прибирати не було сил…

— Спати! Спати! – пробурмотіла Тетяна, виходячи з кухні.

Але цієї миті вона помітила, як Пармезан метнувся від ніжки столу під плиту.

— А шоб ти скис! – ляснула вона долонями по стегнах, точно, як колись її бабуся в селі, сварячись на якусь худобину. – І що? Тепер мені не спати, тебе ловити? Іди в баню! Куди ти дінешся з підводного човна? Завтра виловлю!

Жінка махнула рукою і вийшла з кухні, щільно притуливши за собою двері.

У суботу Пармезан не показувався, а рухати холодильник, плиту й тумбові столи, щоби його знайти, якось не хотілося. Вона прибрала на кухні, потім у кімнаті, не забуваючи щільно притуляти двері, щоб утікач не просочився далі «підводного човна», подивилася телевізор, а як визирнуло сонечко, вирішила прогулятися містом, поки холодна осінь зовсім не з’їла його красу.

Пройшлася Хрещатиком, поїла в Мак-Дональдзі, піднялася до Софії, покружляла біля Золотих воріт, минула Оперний, обійшла парк біля Університету, побачила там молодят, які приїхали покласти квіти до пам’ятника Кобзареві… Зітхнула, вдивляючись у їхні щасливі очі…

— Додому-додому! – пробуркотіла і зітхнула. — Додому? Хм… То швидше Пармезанів дім, ніж мій…

Увечері Тетяна помітила, що з відкритої клітки на підлозі кухні зникли шмат моркви та жменя соняхів. Ховрах у її відсутність чи то приходив поїсти, чи перетягав продуктову заначку в інше місце.

У неділю прокинулася пізно — дозволила собі поніжитися, дивлячись телевізор. Якийсь подорожувальник розповідав, що в Європі деякі фермери вже не одне століття культивують спеціальних «трюфельних» свиней, бо ті мають чудовий нюх і відчувають гриби навіть на глибині до одного метра. Фермери водять свинок на повідку, а ті самі вказують, де є гриби. Тож підприємливі селяни мають домовленості з ресторанами й постачають їм дорогий делікатес.

— Цікавий бізнес! Наші ще не додумалися. У нас сало-м’ясо зі свинок, та й по тому…

Після цієї згадки вона ковтнула слину й нарешті вибралася з-під ковдри на кухню. Приготувала собі яєшню з ковбасою, зварила каву й усілася за столик навпроти плити. З апетитом поїла, і щойно взялася до кави, як чашка мало не випала з її рук.

Зауваживши боковим зором якийсь рух, жінка повільно повернула голову й у щілині між холодильником та плитою побачила, як рухається там Пармезан. Причому рухається дивним чином – задкує вздовж стіни в напрямку від холодильника до плити й щось тягне за собою в зубах. Тетяна придивилась і добре, що чашку на ту мить уже поставила на стіл. Бо щойно зникли з вузького «екрану» пухкі сідниці ховрана, як з іншого боку став помітним дуже знайомий портрет американського президента на зеленкуватому папері, який рухався слідом за мордочкою Пармезана.

У жінки перехопило подих. Вона затупала ногами й закричала. Ховрах кинув свою здобич і чкурнув під плиту.

Оговтавшись, Тетяна підскочила до холодильника, просунула руку в щілину й витягла звідти стодоларову купюру, прокушену гострими зубиськами.

— Нічого собі?! – крутила вона в руках гроші. – Де він це взяв?!

І раптом вона розсміялася:

— Свиней вони навчають збирати якісь гриби! Ха! Он Пармезан бакси нюхом чує!

Жінка оговталася від першого шоку, але переживала. Вона з дитинства знала, як майстерно роблять собі «гнізда» ховрашки. З усього, що трапляється їм у лапи  — з вати, паперу, сіна, шкарлупок соняхів… Усе це шматують, перемішують, роблять кубельце, в якому і сплять.

— Ой, бідааа… Це ж йому, стерву, мабуть, холодно було на кахлях! То він десь паперу собі роздобув! Паперу! Ой, горенько… А чия ж то була заначка?! Невже господарі заховали й забули?

Тетяна піднатужилась і викантувала холодильник із кутка кухні. Під ним дійсно лежала пачка доларів, складена в білий конверт. Край конверту був пошматований, а стосик купюр розворушений. Взяла його до рук і нарахувала вісім стодоларових купюр. Разом із врятованою – дев’ять… Виходячи з логіки ховання заначок, не вистачало ще однієї купюри, і доля її, швидше за все, була дуже сумною.

Жінка піднатужилась і трохи відсунула від стіни й плиту.

Заскочений на гарячому ховрах шмигнув далі під меблі, а очам Тетяни предстала фантастична картина – на запилюжених кахлях підлоги затишно розташувалося миле кубельце, змайстроване з обривків білого конвертного, рябого газетного, а також до болю знайомого зеленкуватого паперу…

— Ой, нене! Папір – він і є папір! Правда, дорогиииий Пармезан… – збирала думки до купи Тетяна… — Що ж нам тепер із цим робити?!

Жінка випхнула ногою те задороге для ховрашка кубло посеред розворушеної кухні, стояла й дивилася то на нього, то на пачку грошей на столі…

Але раптом вона спиною відчула на собі погляд і сторожко озирнулася вбік дверей. Там, спираючись на милиці, стояв не менше здивований молодий мужчина й уважно роздивлявся шабаш на невеличкій кухні.

Не раз потім вони згадували цей епохальний момент, гідний гостросюжетного фільму. Як не на жарт перелякалася Тетяна – незнайомий чоловік, пачка чужих баксів… Як Роман був заскочений зненацька присутністю жінки, котра рухає меблі в орендованій ним квартирі й уже виявила його заначку під холодильником… Як вони все ж таки слово за слово почали розмову й з’ясували, хто є ким… Як він розповів, що, вертаючись із відрядження, потрапив в аварію, якийсь час лежав у комі, помалу виборсався, втратив мобільний із усіма контактами, як, збираючи пам’ять по шматочках, згадав і про цю квартиру, і про заначку, по яку нарешті вибрався «самоходом» із лікарні на таксі, бо ж потрібні були гроші на реабілітацію, а сподіватися не мав на кого…

— А господарі? Вони що, не знали, що з вами сталося?

— Та ні ж. Я не так давно сюди в’їхав, пару місяців прожив, а потім таке… Вони, мабуть, не додзвонилися мені в день оплати та й потім. Чекали-чекали, та й знайшли кращого орендаря, — усміхнувся Роман.

— Так, мені здали недорого й попередили, що, можливо, доведеться з’їжджати. Ваші речі поскладали в окрему шафу. А ще просили годувати Пармезана, а він утік… Вибачте, треба було його ще в п’ятницю ловити…

— Не вибачайтеся, я вам ще й винен, бо якби ви його не шугонули сьогодні, за кілька днів він би там палац вибудував із усієї моєї заначки, — всміхнувся Роман.

— Але ж одна купюра геть втрачена, але цю надкушену можна обміняти за нижчим курсом, — Тетяна простягнула Роману врятовану сотку.

— Розберемося. Коли повертаєшся з того світу, все решта здається не таким уже й страшним.

— Мабуть… Але тепер вам треба повідомити господарям, що ви знайшлися, а мені час шукати нову хату, — зітхнула жінка.

— Не поспішайте. Мене ще не виписали, я ж у самоволці, — підмигнув він.

Коли меблі вже стояли на своїх місцях, а Тетяна з Романом пили чай із бутербродами, на середину кухні вийшов Пармезан. Виглядав він чи винувато, чи здивовано, сів на задні лапки й водив мордочкою у різні боки.

— Ах ти ж порося! Диверсант, от ти хто! – нахилився і простягнув до нього руку Роман. – Іди вже, іди сюди! Упізнав мене, чортяко? Мозку в нього з горошину, а щось таки в цій голові вариться…

І Тетяна з подивом побачила, як ховран не тікає, не ховається, а забирається в чоловічу долоню.

— Нічого собі! До мене такої довіри не було! Ааа! То це ви його «підсадили» на недешевий сирок?! Тепер зрозуміла, хто прищепив тварині вишукані смаки і ввів мене у витрати! – засміялась вона. – Дорогий пармезан!

— Так, вийшов направду дорогеньким, — теж засміявся чоловік, кивнувши в бік плити. – Я не спеціально. Я просто взагалі сир не люблю, а той супер-твердий так і зовсім. А мені подарували шматок, не викидати ж його було? Я і став підсовувати малому. А той уподобав. Тому й позивний такий отримав. Взагалі-то він Зюзя. Зюзя Пармезан.

— Ой, не можу! Зюзя Пармезан із вишуканим смаком! – засміялася вкотре за вечір Тетяна, відчувши себе так спокійно й затишно, що аж сама цьому здивувалася.

Міла Іванцова

2 комментария

  1. Вікторія on

    Дорогой Автор! Огромное спасибо за Ваш мягкий юмор,так необходимый в жизни вообще,а в осеннюю пору похолодания и дождей и раздумий-так особенно! Чудесный,мастерски сделанный,рассказ!

  2. Тетяна Логвінова on

    Пані Міло, який чудовий твір! Прочитала на одному диханні із задоволенням. Отримала від прочитаного величезну насолоду! Дякую!

Залишити коментар