Четвер, 26 листопада

Політолог і журналіст за освітою, прозаїк, поет і перекладач за внутрішньою потребою, Катерина Калитко в 2013-му стрімко повернулася в сучасний літературний процес і з ще потужнішим голосом пролунала у своїй поезії, вразила й захопила короткою прозою, презентувала українською сучасну літературу Боснії і Герцеговини. Названа на честь прабабусі (яка за ніч викопала схрон, щоб заховати корову і тим врятувати від голоду всіх своїх дітей), Катерина успадкувала від неї «дух суперечності й свободи, який йде за своїм рішенням, а не за тим, що намагається впливати ззовні». Саме цей високий дух і дає письменниці звучати так голосно, щоб було і чутно, і розумно, і щемно, і вчасно.

Пані Катерино, в дитинстві ви дуже рано почали багато читати. Хто саме посприяв цьому, і яка література вас сформувала?

У мене дуже книжна родина. Моя бабуся, якій не пощастило здобути, як належить, вищу освіту і реалізуватися в розумінні стандартної реалізації людини з такою освітою, тим не менше, завжди любила книжки, працювала в книготоргівлі рядовим продавцем. Тоді, в радянські часи, їй іноді вдавалося доступитися до якісних видань, хоча вона, знову ж таки, як рядовий продавець могла претендувати далеко не на всі книги. Але все одно могла натрапити на цікавинку, яку хотілося б мати і яку їй хотілося передати далі, дітям і онучці, мені, – і вона мала шанс викупити її першою. Власне, мою бібліотеку почала формувати саме вона.

Звісно, на мою любов до читання вплинули батьки. Вони інженери, але дуже обізнані в літературі люди. Я дуже рано почала читати і не уявляла свого дитинства без книжок. Бо була і лишилася – адже натуру нікуди не подінеш – інтровертною, самодостатньою сутністю, яка легко дистанціюється від багатьох зовнішніх явищ. Але книжки – це єдине із зовнішнього світу, що було неодмінною умовою мого існування, без чого я не змогла б.

Чи завжди ви погоджувалися з тими трактуваннями творів, які подавали вчителі літератури і пропонували в шкільних критиках? Чи відстоювали своє прочитання?

Мені саме з викладачами літератури щастило. З усіма іншими були великі питання, а от із викладачами літератури, як то кажуть, Бог допоміг. Вони достатньо вільно і сміливо трактували твори шкільної програми. І мій інтерес до того, що лежить поза межами цієї програми, бажання ділитися своїми відкриттями завжди знаходили відгук, мені було з ким поговорити.

Шкільні протистояння зазвичай були з іншого приводу: коли я обстоювала свій вибір життєвого шляху, мусила доводити, чи умовний «лірик» може протистояти «фізикові», чи є він менш чи більш вагомим для світу. А от із гуманітарними спеціальностями було легше, я писала хороші твори, багато читала, мені було цікаво, я ніколи не мала з цим проблем. Не любила читати за переліком на літо – коли видавали цей список літератури, дві третини з нього я читала вже до того. Інше, менш цікаве мені, просто ситуативно підчитувала. Але ми не виходили за межі цивілізованої дискусії з учителями словесності.

Нині дискутують про те, чи не зарано в школі знайомити підлітків із певними класичними творами, які вони через свій юний вік не спроможні опанувати. Як ви вважаєте, чи варто знайомити підлітків із «дорослою» літературою в школі, чи бажано це залишити на самоосвіту в зрілому віці?

Я читала в принципі все, що потрапляло у межі досяжності, спочатку в домашній бібліотеці, а потім у міській дитячій, юнацькій. Складно уявити, що мені могли б підсовувати літературу з, умовно кажучи, «заниженим градусом», штучно спрощену для дітей. То от до цього порогу підліткам можна, а звідси – зась? У мене, наприклад, відбулося раннє знайомство з Кафкою, і це досі один із моїх головних і улюблених авторів, який мене сформував, допоміг мені почуватися у світі несамотньою.

А скільки вам було років на момент знайомства?

Тринадцять років. І з тринадцяти я читала регулярно і його, й інші серйозні книжки, у мене взагалі не було дилеми вибору між підлітковою літературою і дорослою. Бо підліткове читання, яким його уявляли на той час, для мене було награним сюсюканням, ніби мені свідомо в очі бояться сказати серйозні речі, які я готова почути. І спрощують їх.

Але існує загроза, що «важкий» «дорослий» твір, не опанований у шкільні роки, більше не захочеться брати до рук, формується відраза через несприйняття. Як із цим бути?

Усе залежить від людини. Якщо їй не стане цікавою література в принципі як щось питоме і значне в житті, то так, вона злякається певного тексту, не буде його перечитувати і під цим приводом взагалі мінімізує читання. А якщо людина вважатиме, що література для неї важлива, вона повернеться і до «важкої» книжки, дасть другий шанс. Можливо, не до всіх книжок повернеться, але до багатьох.

У мене, наприклад, було так із українською класикою, з тим самим Панасом Мирним. Звісно, у школі це дають не те щоб зарано, а просто відірвано від правильного контексту, аби діти змогли зрозуміти, для чого це читають. Зазвичай задіюється схема: у листопаді для галочки читаємо Мирного, у травні – Коцюбинського, у проміжку – ще когось. Практично ніхто не подає у тяглості літературний процес, не розказують про Панаса Мирного чи Марка Вовчка як про яскравих людей з яскравого часу. Відповідно, дітям нецікаві абстрактні твори, далекі від їхніх реалій, без уявлення про єдине глибоке русло української літератури. Проте людина, яка хоче читати, для якої важливо буде розібратися з тим, що залишилося позаду, – наздожене. Багато моїх хороших знайомих, літераторів, наздоганяли чи наздоганяють зараз класику, яку з різних причин пропустили в підлітковому віці. Просто за власним бажанням, бо їм чогось бракує, вони згадують своє недочитане і повертаються до цих книжок.

У «Землі Загублених» є авторське жанрове визначення. Ви написали, що це казки, та попередили, що вони страшні. Чи були юні читачі, які купилися на це визначення «страшні казки», очікуючи дійсно на доступність текстів?

На всіх презентаціях я намагалася наголошувати, що це іронічний підзаголовок, покликаний відсіяти ту частину аудиторії, яка хоче читати суперпостмодерний карнавал зі старту. Або легку казочку, напхану афоризмами. Або навпаки – розраховує на гіперсерйозне філософське трактування будь-чого, що бере в руки. Тут є елемент гри, притому, що книжка здається страшною і серйозною. Але там також багато іронії насправді, просто не всі її зчитують. Що ж до юних читачів, то в мене були різні досвіди. Скажімо, якось ми з Галею Ткачук потрапили до Покровська на фестиваль «Східний оберіг». Учителі привели слухати нас дві учнівські групи: старших і молодших школярів. Ми з Галею мали свої презентації одну за другою, але її чомусь відправили до старших школярів, яким вона читала про Розбездзявку й Балабонового Монстра, а мені в зал посадили молодших, яким я читала про те, яким може бути перебіг сексуального і любовного життя ампутанта-інваліда війни. Але нічого, діти вислухали, потім навіть підходили щось перепитувати. Тобто це ще раз свідчить на користь моєї теорії про те, що людину будь-якого віку, яка хоче читати, нічого не зупинить – і навпаки.

Казка – це, власне, територія первісного жаху, де відбуваються речі, які наче щодня поряд, але витіснені в зону ірраціонального, у темну зону, яку людина щодня бачить боковим зором, але особливо в неї не вдумується. Моя книжка – аж ніяк не магічний реалізм, це ще одна обманка для читачів, які поверхово зреагували на підзаголовок. Багато людей різного віку говорили мені, що з цими текстами відчули себе несамотніми, проте я не виокремлюю підліткову аудиторію як таку, що специфічно зреагувала.

Ви ж вирішили стати письменницею саме в підлітковому віці?

Здається, я навіть і не вирішувала. Гадаю, що неможливо вирішити стати письменником у певний момент, якщо раніше в тебе не було до цього внутрішнього поклику. Приблизно з тих-таки років тринадцяти, коли я читала серйозні книжки, коли розуміла, як багато вони для мене означають, коли я сама, пишучи свої ранні вірші, готова була робити серйозний на той момент вибір, чимось жертвувати, аби продовжувати робити те, що вибрала робити, – тоді й розуміла, що це для мене важливо, я хочу продовжувати це робити незалежно від того, виникатимуть зовнішні перепони чи ні. А вони таки виникали, це були не пусті для підлітка проблеми: непорозуміння з адміністрацією школи, якій страшно не сподобалося, коли я почала їздити на перші літературні конкурси, підліткове середовище, традиційно жорстоке, яке любить підтримувати «середню температуру по палаті» й не любить, коли хтось починає абсолютно незрозумілим чином вирізнятися. Тим не менше, я готова була все це долати, займатися саморозвитком. І ні, тоді не бачила перед собою конкретного шляху. Я не формулювала для себе програми на кшталт: у вісімнадцять років я видам книжку, у двадцять п’ять стану іменитою письменницею. Я просто знала, що пишу, що це для мене важить, тому я писатиму далі.

Як з’явилося розуміння, що для вас це важливо? Чи був це якийсь визначальний момент?

Мабуть, це комплексне внутрішнє відчуття: коли ти виходиш за межі своєї родини, починаєш публічно виступати, ходити на літературну студію, отримувати відгуки, розумієш, що ти не одна така. Опиняєшся в певному контексті й усвідомлюєш, що інші люди теж провадять таку діяльність. Так, є люди, для яких це не просто забавка для домашніх свят, це може бути різновидом справді серйозної діяльності. Настає момент навіть не вибору професії, а прислухання до внутрішньої потреби, втілення отого зужитого висловлювання про те, що ти не можеш не писати, і усвідомлення того, що в тебе це виходить.

Коли почала наростати різниця між внутрішнім і зовнішнім тиском, коли з’ясувалося, що для того, аби твоє письмо звучало, потрібна певна боротьба, я зрозуміла, що це не просто іграшка, якої простіше здихатися, відкласти все вбік і сказати: «Це пожирає забагато ресурсів, я не буду цим займатися». Ти просто розумієш, що готова рухатися своїм шляхом і протистояти зовнішньому тиску. Я усвідомлюю, що це звучить зараз в дусі ХІХ століття, вся ця історія протистояння особистості й соціуму. Гаразд, сучасною мовою: я відчула готовність інвестувати свій життєво важливий ресурс у те, що роблю. Я не знала точно, чи буду письменником – за освітою я журналіст. Повторюся, я не формувала для себе життєвої доктрини на десятиліття вперед із хронологією виходу книжок. Але так воно склалося, і ніби сама собою підтвердилася правильність моїх кроків тоді, коли я тільки починала.

В Україні немає навчального закладу, який, грубо кажучи, готував письменників, він був у Москві, і ті наші співвітчизники, які хотіли здобути цю освіту, змушені були їхати навчатися. Ваш вибір спеціальності «журналістика» був пов’язаний із цим, чи тому, що хотіли мати прикладний фах?

Тут дуже просто насправді. З підліткового віку я, дитина словесна, підробляла тим, що писала якісь замітки на культурницьку тематику для місцевої преси. Такими були мої перші школярські заробітки. Тому для мене було природно спробувати себе в журналістиці. Бакалаврський ступінь у мене з політології, а магістерка – з журналістики, бо в Могилянці тоді щойно відкрилася ця магістерська програма, вона була хороша, там були викладачі, яких хотілося слухати.

Насправді я не пішла навіть на філологію, бо від мене всі цього якось аж надто очевидно очікували. А я не люблю робити те, чого від мене очікують. І це було б дуже банально: ти щось пишеш, отже, підеш на філологію. З іншого боку, філологічна освіта – це препарація готового матеріалу, аналіз і синтез, але на основі того, що вже є. Я ж завжди знала, що створюватиму те, що буде піддаватися аналізу. В якій це буде формі, як – уже інше питання, та я завжди знала, що моя внутрішня потреба – це, власне, генерація контенту, який піддається аналізу інших. Це якщо зовсім утилітарно. І, до речі, не Москвою єдиною. В університеті Шевченка також є відділення літературної творчості. Дехто з колег-ровесників там навчався. Але я б не пішла. Не вірю в такий різновид освіти. Можна навчити ремеслу, може прийти конкретний письменник, вразити харизмою, поділитися своїми секретами, фішками, рецептами продуктивності, мотивувати. Але неможливо навчити писати з нуля. Ну, і дипломований письменник – це якось трохи абсурдно.

Навіть якщо маєш певні задатки і сподіваєшся, що тобі допоможуть їх розвинути й нададуть їм форми, це, м’яко кажучи, трохи необережно. Це моя особиста позиція. За всіх не розписуюся, бо є люди, які критично потребують зовнішньої підтримки. Для мене самої було цінно, коли я підлітком почала відвідувати літературну студію у Вінниці. Нею керувала поетка Тетяна Яковенко, яка дуже душевно підтримувала дітей, які пишуть. Мотивувала продовжувати, принаймні не кидати зразу. Звісно, багато моїх одностудійців згодом покинули писання. А дехто так чи інакше лишився в цій діяльності. Тому на певному етапі підтримка потрібна. Та, як мені здається, радше просто людяна, ніж академічна. Я не вірю навіть у дієвість письменницьких майстер-класів, які зараз дуже популярні. Це нормальний ринковий інструмент, нормальний спосіб заробляти гроші для тих, хто володіє цим ресурсом. Але я так само далека від думки, що хтось звідти вийде готовим письменником. Звісно, можна й звідти винести якусь зернину, але тільки тоді, коли вже знаєш, що саме ти робиш і чому робитимеш далі.

Після успіху ваших двох книг – поезії «Катівня. Виноградник. Дім» і прози «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» – дуже дивно було читати про те, що в Україні «з’явилася» нова цікава авторка, бо таки не з’явилася, а радше показала себе нову й іншу.

Це сталося дуже просто. Я зовсім не нова людина в цій літературі, свого часу позбирала премії «Смолоскип», «Гранослов» й інші, видала низку книжок, середовище мене добре знає. Я не виникла нізвідки. Інша справа – це «пам’ять золотої рибки», яку послідовно і свідомо це середовище практикує. Демонстративно коротка пам’ять і намагання зробити її ще коротшою. Скажімо, певний автор з непоганим голосом – і я зараз не про себе, – котрий певний час не з’являється на публіці, робить з тих чи інших причин паузу або й просто дозує публічність, часто начебто перестає для середовища існувати.

І тому в якийсь момент виникає цей ефект вибуху нізвідки – всі вдали, що забули про існування певної людини, виросло нове довколатусовочне покоління, яке щось там, може, десь і чуло про цю людину, але особисто її не знає, не уявляє достеменно, хто це. І тут раптом «прорив». У мене була свідома і тривала пауза з 2008 по 2013 рік, коли я відчувала, що мені просто потрібна дистанція, коли мені потрібно було для себе розкласти по поличках розуміння контексту, в якому я перебуваю, і свого місця в ньому. Я працювала над голосом, яким би хотіла говорити в майбутньому, бо мені в певний момент відчувалося, що в тому голосі, який мала доти, мені вже затісно. Тому це була абсолютно свідома пауза. Я з цікавістю поспостерігала за тим, як працює цей механізм: коротка пам’ять і довге повернення на своє місце. У 2013 році в мене вийшла книжка «Сезон штормів», яка стала першою після «повернення», а потім була збірка 2014 року «Катівня. Виноградник. Дім» у «Видавництві Старого Лева» – ніби остаточний чекін.

Це дуже сміливий крок, бо інколи після п’яти років умовного мовчання митці так і не можуть знайти сили й ресурси для повернення. Сучасний мистецький світ не завжди пробачає випадання. Для вас було важливо, щоб після мовчання ваш голос став настільки потужним, щоб вас почули, чи просто ситуація навколо мала змінитися?

Я просто вірила у свій внутрішній моральний імператив і в зоряне небо над собою 🙂 Насправді маркетингові інструменти теж не можна відкидати, казати, що ринок пожирає тонкі душевні порухи – неправильно, все має існувати в балансі. Але завжди між запитом ринку і внутрішньою правдою я обираю внутрішню правду, тому що для мене важливі мої стосунки з мовою, із собою, із тим, що на тривалішу перспективу в мене залишиться. Прогнозувати ж розвиток ринку спокусливо, але на далеку перспективу важко.

А те, що я хочу сказати, і те, як я хочу це сказати, і ота внутрішня потреба говоріння – все це залишається зі мною. Мені важливо не виплеснути з водою дитину і щоб мій голос не сів раніше, ніж я буду внутрішньо готова до цього.

До речі, коли виходить кожна нова книжка, я абсолютно не уявляю реакції на неї. Для мене цілком несподіваною нагородою була реакція і на «Катівню. Виноградник. Дім», і на «Землю Загублених». Без кокетства можу стверджувати, що я сподівалася протилежного, очікувала почути щось на кшталт: «Та ну, це таке похмуре, кому воно треба, давай нам щось полегше, мотивуюче, чергові теплі історії до чергового напою». Але склалося так, як склалося.

Складається враження, що ви змогли знайти те місце в літературі, де на вас не впливає ні поле політики, ні поле економіки. Ви абсолютно чітко йдете своїм шляхом, і жодні зовнішні фактори й чинники, на які нарікають інші автори, вас не стосуються. Як вам вдається не піддаватися негативним впливам сьогодення, не прогинатися під нього?

Не можу сказати, що я незалежна від економіки, бо ж їсти щось треба. Відповідно, мені потрібно уявляти, як функціонує видавничий бізнес, на які наслідки своєї роботи можна розраховувати. Банально знати, звідки отримає видавець грант на переклад, з якого я житиму. Приблизно з 2012-13 року я живу суто з літературної діяльності: з перекладу і з письма, з усього, що з літературою пов’язане так чи інакше.

Я не роблю ні політику, ні економіку центром свого всесвіту, бо певна, що література має власні закони і власні течії. Якщо тобі є що сказати, ти мусиш знати, як саме все це скажеш. А якщо вже знаєш, то не повинен продавати це задешево. Звісно, часом потрібно просто підтримувати динаміку, прокачувати м’язи, щоб не втрачати вміння писати, і в той же час на щось жити, тому люди, очевидно, можуть обслуговувати якісь кон’юнктурні проекти. Я не маю права засуджувати, це їхній вибір.

Мені моя внутрішня незалежність дуже дорого коштувала. Я не хочу, щоб це так прозвучало, буцім я красиво сіла, порефлексувала п’ять років над тим, що робитиму далі, а потім раз, клацнула пальцями, крутнулася – і все матеріалізувалося нізвідки посеред світу. Це величезний шлях. Було багато болісних моментів, розчарувань у собі, я ж страшний перфекціоніст, дуже вимоглива до себе. Я довго вагаюся, коли роблю внутрішньо великий для себе крок. Нервів, крові й зусиль на апгрейд пішло дуже багато, але все це вузлики спогадів, це моя внутрішня робота, вона залишиться зі мною. І так, я обстоюю свою незалежність в усьому, так було змалку, коли важко було мене в чомусь переконати проти моєї волі, і так воно лишається дотепер. Що сильніше на мене тиснути, то активніше я цьому опираюся, навіть якщо мене примушують до гіпотетично корисних для мене речей. Не визнаю нічого, що відбувається поза вільною волею і без вільної згоди сторін, які беруть участь у процесі. Тому обирати такий шлях саморозвитку – дуже енерго- і ресурсозатратно, це нерви, величезна підтримка близьких, родини, друзів, без них я б однозначно не впоралася. Половина їхнього успіху є у всьому моєму. Така-от внутрішня кухня.

Крім письменницької діяльності, ви успішно займаєтеся перекладанням. Ви відкрили українською ту літературу, яка була для нас досі закритою. Ба більше, чужа мова стала для вас дуже близькою, адже живете ви зараз фактично на дві країни. Що вам дає ця можливість буде своєю на іншій землі, і чим для вас стало перекладання?

Переклад – це ще одна кінцівка, ще один рухомий пристрій-маніпулятор, ще один спосіб чуття, яким я досліджую світ довкола. Чому я можу почуватися в «землях свого перекладу» як вдома? У першу чергу, завдяки емпатії. Ніколи не могла просто технічно підходити до цієї роботи – знову ж таки, це дорогий, затратний шлях, простіше підходити до питання механічно, умовно кажучи – брати замовлення, відпрацьовувати, віддавати. Але коли дуже любиш щось і хочеш його подати максимально об’ємно – це теж коштує дорого, часом і фінансово, але передусім енергетично та ресурсно.

Отже, я дуже люблю землі, літературами яких займаюся. Вважаю, що це ті теми, ті болі й нерви, які нам потрібно постійно відчувати. Вони завжди були нам потрібними. Крім того, це ще й хороша вакцинація від егоїзму, від думки про те, що ми з нашими бідами перші, останні та єдині, адже все це вже було. Маю на увазі, передусім, останні балканські війни з розпадом Югославії. Коли ти бачиш, що люди до тебе вже проходили цим шляхом і зуміли залишитися людьми попри весь жах ситуації, ти не дозволиш собі скотитися в антилюдяність. Можна пережити дуже страшні речі: кожна нова війна, і Друга світова, і війни дев’яностих, і всі геноциди, які відбувалися і продовжують відбуватися по всьому світі, засвідчують, на жаль, що людство нічому не вчиться на своїх помилках, досі не керує своєю тваринною сутністю. Але все ж можливо залишитися людиною. Можливо протиставити всьому жаху людяність, люди це робили й продовжують робити. Моя перекладацька діяльність – один із способів про це нагадати. Мені не байдуже, тому так виходить.

В одному з інтерв’ю ви сказали, що завжди знали, що буде війна з Росією. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід передчуття. На чому він ґрунтувався? Тому що для багатьох українців все ж таки це було неочікувано, як і для багатьох політичних лідерів європейських країн.

Для мене теж було несподівано, коли війна почалася саме тут і зараз, я її уявляла в принципі, гіпотетично. Розуміла, що наш конфлікт із Росією, заморожений сто років тому, у момент припинення Перших визвольних змагань – бо я наполягаю на думці, що вони не були розчавлені, не зазнали поразки, а, скажімо, перейшли у режим «стенд-бай». Зрозуміло було, що колись поновляться, от вони просто й поновилися зараз. Приблизно на тій самій платформі, тільки з поправкою на сучасні реалії. Все рухається по спіралі, це просто черговий цикл. Звісно, як кожна жива людина, я сподівалась, що не застану війни, не спробую на смак цієї гіркоти, чорноти і всього горя, яке вона несе, але це нормальна людська реакція. Для мене також було несподіванкою, як це сталося, і що це сталося одразу після Майдану.

Для мене, власне, більшою травмою була загибель Небесної сотні, бо війна – це жахливо, але принаймні зрозуміло, що й до чого. А снайперський розстріл на Інститутській був порушенням всіх моральних конвенцій співіснування у межах міста. Місто зі своїми мурами завжди протистояло глухому лісу та дикому полю, людина тут могла сховатися, почуватися безпечно. І тут раптом вона гине посеред вулиці, у себе вдома. Це був абсолютний розрив шаблону, розрив картини цивілізованого світу ХХІ століття, в якому вже минули дві світові війни, в якому встановлені кордони, в якому світові лідери домовилися про те, що вони зберігають цивілізований світовий порядок і не повторять того, що вже діялося з містами. І коли все це почало на очах руйнуватися, ще на Інститутській, і продовжувало руйнуватися вже на східному фронті – це був величезний шок.

У той же час, повторюся, я не сумнівалася, що в нас буде війна з Росією, що наша війна за незалежність просто відкладена. Ми доволі «тихо» все здобули, фактично продовжили свою історію незалежності на українських землях у 1991 році, перебравши її від УНР 20-х років, яка пішла в екзил. Це було підозріло просто, навіть з урахуванням студентської Революції на граніті й інших протестних рухів. Знання про досвід країн колишньої Югославії наштовхувало на думку, що все не закінчується аж так просто. На жаль, це передчуття справдилося, і я думаю, що насправді не одинока у своєму передчутті. Ми з колегами-письменниками постійно, коли збираємося разом на «Книжковому Арсеналі», на Форумі видавців, у публічних дискусіях чи просто в розмовах згадуємо, що у 2014 році, чи й наприкінці 2013-го, було якесь таке відчуття виймання з ноосфери знання про те, що ось – війна. Чомусь багато хто писав про війну, чомусь всі осмислювали попередні війни чи просто писали про абстрактну війну як про антропологічну категорію. Десь воно, очевидно, було, звідкись воно випало на нас, ми цього не чекали, але воно нас чекало.

Війна ще триває, а ми вже в літературі маємо з добрий десяток творів різної форми, навіть романи вже написані, видані, прочитані й обговорені. Це також своєрідний новий досвід для всього людства. Як ви бачите цей процес, і чи стане література інакшою, коли це все закінчиться?

Література буде дуже іншою навіть за кілька років. Боже мій, та навіть від початку 2014 року і дотепер змінилися динаміка і тональність, хоча зараз ще важко пояснити в літературознавчих категоріях. Це дуже тонко, але справді відчувається: можна взяти два поетичні тексти і з великою вірогідністю припустити, що ось це писалося на початку війни, а це писалося зараз.

Наростає втома, безнадія, вже є вивчені уроки, а є гіркота і жах, жага помсти за наші травми і втрати, за перші котли, за Іловайськ. Писання тепер нагадує операцію на відкритому серці, коли дуже страшно, але розумієш, що мусиш робити, бо це просто питання життя і смерті, виживання і підтримки життя.

Зараз просто дуже зросла швидкість поширення інформації, тому зріс обсяг того, що продукується. Колись давно потрібно було книжку написати рукою на папері, передрукувати на машинці, а потім редактор працював так само вручну. Тепер, завдяки технічному прогресу, потік книжок зростає в геометричній прогресії, і добре, що є цей спосіб каналізувати травму. Письменники теж на своєму місці, вони осмислюють те, що відбувається, пропонують трактовки, проміжні висновки. Теж у певному сенсі долучаються до – хочу сказати оптимістично – справи закінчення цієї війни, до наближення її кінця, до розуміння того, куди ми рухаємося.

Інша справа, що ми звикли (таке от інерційне) очікувати від літератури кінцевих відповідей, думати, що література пропонує готові рецепти, моральні взірці, як діяти отут, що має робити людина отут. А тепер немає готових відповідей. Кожна війна нова, кожен людський досвід новий, світ, знову ж таки, дуже стрімкий, і людина просто часом не встигає опанувати якусь інформацію для того, щоб впоратися з новим викликом, абсолютно не схожим на той, що вона переживала досі. Тому це корисно – отаке книжкове прокачування своїх м’язів.

Ми дуже довго, я думаю, будемо говорити про війну в своїй літературі. Уявімо щасливе закінчення війни в найближчому часі. Втім, перше ж – щасливим воно не буде, бо війна є нещастям за визначенням. Але уявімо, що все закінчилося, і ми продовжуємо про це говорити. Випливатимуть нові факти, ми будемо виходити на новий рівень відвертості й аналізу щодо того, про що вже знаємо, тощо. Це важкий досвід, але потрібний, це зростання, це формування нації, це дуже цікавий і страшний час, в якому нам випало жили, але він справді цікавий і продуктивний. На моїх очах нарешті встає нормальна українська нація, така, якою я її завжди хотіла бачити. Ми нарешті відходимо від етнічного підходу і дозріваємо до політичного. Сподіваюся, більше ніколи не дозволимо дядькові з лінійкою вимірювати, хто більший українець, на основі довжини носа й розміру вух.

Скажу чесно, я до початку революції та війни не надто захоплено думала про наших людей. Думала: не дай боже, почнеться щось жахливе, то всі розбіжаться, як руді миші – так у народі кажуть. І ми нездатні будемо чинити серйозний масовий опір Росії. А оте народне єднання, коли люди зняли свої депозити, винесли те, що складали на квартиру, на машину, щоб вдягнути, взути і озброїти армію, – чесно, вразило до сліз. Кожен допомагав тим, чим міг. Злиденний дідусь приходив і передавав свою останню куртку хлопцям-солдатам. Все це мене настільки вразило, що я собі дорікнула через невіру в людей. І зараз, коли знову переживаю моменти розчарувань, я нагадую собі про свої огульні попередні звинувачення і не даю собі до кінця розчаруватися у людях, хоча є моменти, які дуже спокушають це робити.

Сьогодні кожний свідомий українець працює на перемогу. Якщо запитати президента, чого йому не вистачає для перемоги, він назве цілком конкретні речі, якщо запитати рядового військового, то, ймовірно, будуть зовсім інші речі. Вам як письменниці, яка також працює на цей результат, чого тепер не вистачає для того, щоб ця перемога сталася якомога швидше?

Мені не вистачає міжлюдської довіри, не вистачає відповідальності кожного окремого взятого громадянина за все, починаючи від сказаних публічно слів, бо все це наше зрадофільство і бажання просторікувати у трамваях про те, яка влада злочинна, як краде і як її треба скинути, поставити умовного лідера X замість Y – все це брак розуміння й відповідальності за те, куди ці слова можуть завести. У 14-му році ми вже бачили, як відгукуються в майбутньому і теперішньому необережні вчинки з минулого, непродуманий вибір, необережні слова, необережне поводження з тонкими сенсами. Я дуже чутлива до таких речей і абстрактно люблю цей український анархізм, послідовну зневагу до авторитетів. Ми ж не даємо нікому злетіти зависоко. Оце вічне знання, що претендентові в гетьмани треба вилити багна на голову, щоб він не забував, звідки вийшов, – хороша школа, але інколи треба в собі це стримати. Бо є час, коли можна з’ясовувати стосунки, а є час, коли треба в когось повірити і дати шанс діяти. Я зараз говорю без прізвищ, без політичної агітації, але інколи треба критично аналізувати, усвідомлювати, що хтось на теперішньому складному етапі впорався краще за всіх попередників, хоч і не досконало. І, хоч не люблю цього формулювання, згуртуватися на шляху до перемоги, а потім уже повернутися до своїх традиційних запорізьких методів і нагадати людині, хто вона, звідки і з якого багна вийшла.

Франко тут дуже актуальний, його «Мойсей» із проблемою лідера й народу через сто років, а настільки звучить…

Франко – це людина, яка, зокрема методами літератури, зшивала Україну, яка галичан переконала в тому, що вони українці, якщо говорити у наших теперішніх категоріях.

Сміливо зшивав. А що сьогодні дозволила б зробити собі Катерина Калитко, якби не боялася?

А я не боюсь! От зараз подумала, що єдині речі, які мене справді лякають, пов’язані з близькими людьми. Боюся, що вони будуть нездорові, матимуть якісь неприємності, зазнаватимуть загрози, що я їх можу образити абощо. Щодо себе – я не боюся нічого, тому ризикую робити те, до чого я внутрішньо готова. І сподіваюся зберегти цю здатність надовго.

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Дмитро Журавель

2 комментария

  1. Любов Траутман on

    Цікавe інтeрв’ю, прочитала з захоплeнням. Актуальні для мeнe питання політичні, національні, літeратурні поповнилися новими штрихами. Щиро вдячна!

Залишити коментар