Вівторок, 20 листопада

«Шляхетні волоцюги»: nice try, або Крок до повноцінної комедії

У прокат вийшла комедія «Шляхетні волоцюги».

Є в Україні певні культурно-географічні стереотипи – назвемо це так. Ну, наприклад, Одеса – столиця гумору. Давно вже зрозуміло, що реальний стан справ відрізняється від цього шаблону, однак багато людей досі так вважають.

Львів теж наростив довкола себе достатню кількість міфів. А будь-який міф, стереотип, ритуал – ідеальний матеріал для комедії.

Кадр із фільму «Шляхетні волоцюги»

Тарас Боровок і Дмитро Наумов при створенні сценарію «Шляхетних волоцюг» відштовхувалися від польського фільму 1939 року, в якому двоє пройдисвітів рятували дівчину від халеп. А втім, як запевняє Боровок, від оригінального джерела лишилася тільки загальна канва. Отже, маємо:

– двоє представників тієї самої львівської міфології – батяри Бодя (Іван Шаран) і Мірек (Юрій Хвостенко);

– одна осиротіла юна красуня, акторка лялькового театру на ім’я Христя (Ірина Гришак);

– магічний браслет, що робить непереможним того, хто ним володіє, – один;

– диктаторські режими, що полюють за браслетом і, відповідно, за Христею, – два;

– місто Львів – одне.

Час дії – кінець 1930-х.

Режисер Олександр Березань побудував історію як низку сцен більшого чи меншого ступеню кумедності, прошарованих музичними номерами (співкомпозиторами стали Олександр Сошальський, рок-ветерани «Брати Гадюкіни», а також Ray Band і Мирослав Кувалдін). Бійки, пиятики, пісні, абсурдні діалоги, шаржовані персонажі – одним словом, весь потрібний набір.

Кадр із фільму «Шляхетні волоцюги»

Інша річ, що шаржу забагато. Зрозуміло, що в будь-якої притомної людини немає причин для симпатії до горлорізів із НКВС, але це все ж не привід, аби перетворювати умовно московські епізоди з дурнуватими чекістами на несмішний і грубий атракціон.

Так само недолуго виглядає, наприклад, пиятика лицемірних учительок із Бодею та Міреком: хотіли показати розгул – натомість влаштували цілковито неправдоподібний капусник; а сцена з бутафорською Африкою і перефарбованими під аборигенів акторами взагалі здається зайвою.

Є й інші прикрі моменти, і їх чимало. Жарти часто не влучають у ціль. Регулярно в діалогах, ситуаціях, акторській грі панує нехитра дотепність телевізійного шоу, не дуже відчувається й історична атмосфера – на екрані, незважаючи на всі зусилля декораторів і костюмерів, – туристичне прилизане місто із сучасними людьми.

Звісно, ці вади – частина глобальнішої проблеми, яка полягає в тому, що в Україні ніяк не можуть опанувати жанрове кіно на задовільному рівні. Комедія ж зі свого боку – жанр особливо складний, за слушним зізнанням самого Березаня. Можна так-сяк захопити глядача перестрілкою на екрані чи налякати його раптовою появою якогось чудовиська, але насмішити – для цього потрібний окремий талант.

Кадр із фільму «Шляхетні волоцюги»

Ось тому непоодинокі моменти, коли я сміявся разом із залою, заважають назвати «Волоцюг» провалом. Особливо запам’ятовуються просто вбивча поява радянських диверсантів як «вертепу» з куплетами на дикому суржику, напад злобних нацистів-карликів на львівську кав’ярню чи радіопташки, що передають шпигунську інформацію, відкладаючи яйця. Шаран і Хвостенко грають своїх гультіпак настільки переконливо, наскільки це можливо за таких обставин; вийшов доволі хвацький дует.

Нарешті стовідсотково вдалий компонент – музика. «Гадюкіни», Сошальський, Ray Band, Кувалдін створили для фільму саундтрек, який уже зараз можна вважати окремим – і цілком гідним – твором.

Тож хай наскільки завгодно обтяжені родовими травмами нашої кіноіндустрії й хибами авторів, «Шляхетні волоцюги» свого глядача матимуть.

Вершиною сезону я цю картину не назву. А ось непоганою спробою (те, що американці називають nice try), кроком до повноцінної комедії – так.

Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для opinionua.com

Залишити коментар