Понеділок, 26 жовтня

День учителя чомусь прийнято сприймати винятково як свято освітян, працівників шкіл, університетів. Насправді ж, якщо вийти поза межі цих шаблонів, стає зрозумілим: учителі – це не завжди про школу, та й навчити можна не лише математиці. Зібрані в цьому тексті відповіді відомих українців – не тільки історії про молодші класи, а й чіткий меседж: учитися можна й потрібно не лише за партами та не лише у старших, а тому й свято це, насправді, є чимось значно більшим, ніж куплені втричі дорожче букетики.

Письменник та перекладач Сергій Осока: «Я вдячний першій вчительці й люблю її. Хоч і збагнув це через багато років після закінчення школи»

Про вчителів можна багато сказати, адже з них свого часу так багато всього починалося. Найперші серйозні зміни в своєму житті я пов’язую зі школою й учителькою.

– Ма’, а як звать мою вчительку? – питаю напередодні найпершого першого вересня.

– Тетяна Батьковна, – озивається батько з крісла.

– Вчи-вчи дитину дурницям. Шоб він завтра так і в школі повторив. Ото ловко буде! Не слухай, синок. Учительку звати Любов Миколаївна.

Любов Миколаївна. Тоді я пов’язував із нею перші обмеження, перші серйозні «не можна». Десь тоді я вперше збагнув щось про відповідальність. Раніше цих явищ у моєму житті якось не було.
На третьому уроці я дістав із портфеля бутерброд і почав їсти. Любов Миколаївна буквально ошелешила мене:

– Їдять на перерві. На уроках – навчаються.

Я був змушений відкласти їжу, хоч і щиро не розумів – чому це я не можу їсти тоді, коли мені хочеться. Адже й мати, і баба в селі, і дід ніколи мені не боронили їсти. Це ж не шкоду якусь робити…
За запізнення й розмови на уроці Любов Миколаївна ставила в куток. Рішуче. Безапеляційно. Ставила красиві жирні двійки в щоденник за «не знаю», «забув удома», «бабуся захворіла» тощо. Любов Миколаївна не терпіла нехлюйства, недбалості, неакуратності. Якщо в когось був брудний зошит, вона могла гидливо взяти його двома пальцями й пронести класом зі словами: «Тут лежали оселедці». Це діяло безвідмовно.

Любов Миколаївна, звісно, обмежувала мою свободу. Тепер, кажуть, у школах навчають не так. Згадую цитату з сучасного фільму, слова вчительки: «Вони нас не поважають. Ми для них лузери. А чого може навчити лузер?» Любов Миколаївну я поважав і боявся. Вона змусила мене збагнути значення слова «порядок». Зміст у цей порядок я навчився вкладати пізніше. Я вдячний Любові Миколаївні за те, що вкладаюся в дедлайни. За те, що не запізнююся на зустрічі. Я вдячний їй і люблю її. Хоч і збагнув це через багато років після закінчення школи.

Журналіст та народний депутат Микола Княжицький: «Для того, щоби бути авторитетом для дітей, потрібно, по-перше, бути з ними чесними»

Головні мої вчителі – батьки, які були вчителями. Мама й досі працює в школі, батько вже покійний. Було, звичайно, багато інших вчителів. І всім їм я надзвичайно вдячний, бо це були дуже творчі, надзвичайно талановиті люди. Не хочу когось виділяти, бо люблю їх усіх. Тих, хто вчив мене в школі. Усім щиро вдячний.

Дуже вдячний тим людям у Львові, які керували малою академією наук, у той час, коли я вчився у школі й писав роботи. Очолював її тоді професор Вакарчук, і було там багато прекрасних талановитих людей, яким я, справді, досі щиро вдячний.

Учитель, перш за все, має бути авторитетом. Діти все відчувають особливо гостро й відкрито. А для того, щоби стати авторитетом для дітей, потрібно, по-перше, бути чесними з ними. А, по-друге, уміти бути для них прикладом. По-третє, уміти їх любити та знаходити з ними спільну мову. Тобто заміняти їм одночасно і батька, і друга, і наставника, і просвітителя. Це все дуже непроста, але дуже цікава і творча робота. Я думаю, що таких вчителів в українських школах є багато.

Знаєте, зараз у Парламенті виступав кращий вчитель України Пауль Пшенічка. А потім ми з ним були на одній із телевізійних програм. Я просто був так приємно здивований, наскільки це глибока, мудра й чесна людина. Я дуже люблю вчителів за те, що це ті люди, які увесь час знаходяться перед моральним вибором, тому що діти ставлять непрості запитання, на які не просто відповідати. Дітей не можна обдурити, бо вони це дуже сильно відчувають, по-перше. По-друге, тут дуже сильна відповідальність на вчителеві лежить, тому я би хотів побажати всім хорошим учителями душевного спокою, щастя, хорошого якісного життя, тому що вони не так багато заробляють, а дуже багато віддають.

Письменник, художник та режисер Валерій Пузік: «До нього та й після у мене були вчителі, він же – наставник»

Учителів — багато, наставників — одиниці, і якщо говорити про другий варіант, то він у мене один – Микола Мазур, художник та скульптор із Хмельницького. Познайомився з ним на художніх курсах у центрі Реріха в далекому 2005-му. На той час я вже навчався на факультеті дизайну, а ті вечірні, три рази на тиждень, заняття я пам’ятатиму все життя.

Мазур говорив коротко про головне. Він дав розуміння кольору, ролі перспективи в живописі, фотографії, у кадрі цілому. Він говорив про матеріал як про випробування та про вибір його як форму вираження. Це складно пояснити коротко, але, думаю, саме він сформував фундамент мого розуміння мистецтва як інструменту. Він навчив відсікати зайве по формі й по суті. Він мій дзен-учитель, якщо так можна сказати. Він показав шлях до саторі — шлях довжиною в 10 років, і я за це йому дуже вдячний. До нього та й після у мене були вчителі, Микола Мазур же – наставник. Думаю, там, на небі, він чує ці слова й усміхається.

А щодо того, якими рисами повинен володіти учитель, то інколи, аби пізнати суть, потрібно просто мовчати, навчитись слухати себе й оточуючих. Це нелегка справа. Усім нам треба цього навчитися. Особливо тим, хто хоче вчити інших.

Нардеп, дипломат, один із авторів Конституції України Роман Безсмертний: «Від свого вчителя я вперше почув поезію Олександра Олеся та прозу Винниченка»

Очевидно, що ключовою людиною, яка сформувала мене був Довгич Володимир Андрійович — це був мій класний керівник. Він захворів і помер, коли я був у дев’ятому класі. Але це людина, яка насправді заклала ті речі, із якими я ріс як учитель. Хоча моїм головним учителем був мій дід Дем’ян — це саме та людина, яка мене сформувала.

Володимир Андрійович закінчив окрім педагогічних курсів, ще акторське. І він нам, дітям, читав дуже часто оповідання. І читав так, що залишалося враження, ніби ми побували на спектаклі. Я сам навчився читати власне в нього, не просто бігти по тексту, а читати. Для нього це був ключовий інструмент виховання. Я вперше саме від нього почув поезію Олександра Олеся, дитячу прозу Володимира Винниченка. Я чув літературу, яка насправді ніде не друкувалася в той час. Але він про це говорив нам і читав. Насправді, це заклало не чорно-біле ставлення до життя.

Бо тоталітарна система – це чорно-біле ставлення, а його ці інтонаційні речі… вони дали нам можливість ділити світ не на чорний і білий, а на різні кольори. І це сформувало відповідне ставлення, оціночне, до явищ та подій. Я почав розглядати ситуацію не так: ворог-друг чи ворог-брат. Це дуже важливі речі, насправді, мене формували. Хоча базові знання, базові людські риси, я черпав все ж від діда Дем’яна, маминого батька.

Музикант, фронтмен гурту «Деньги Вперед» Фелікс Шиндер: «Якби мої вчителі мене зараз почули, я б запросив їх випити разом вина десь на березі лиману»

У мене є кілька людей, котрі навчили мене таким речам, від яких я відштовхнувся та почав вчитися самостійно. Була викладачка біології, яка відвела мене до центру юннатів. Тоді я і закохався в природу. Там був орнітолог — Ігор Гержик. Саме завдяки йому й моїй вчительці біології я вийшов на шлях творчого сприйняття світу, чистої природи. Звідси все й пішло – як жити красиво; та й музика пішла звідси. І я вдячний за те, що через знайомство з природою вдалося багато чого збудувати в житті.

Якби знав, що вони мене зараз почують, сказав би, що добре було б нам зустрітися десь на лимані Куяльник, перед багаттям, випити разом вина, тому що тепер я доросла людина.

Однак вчителі – це не тільки ті, кого знаєш особисто. Для мене такими вчителями став гурт The Doors. Як поводитися на сцені, як відчувати пісню – цьому я навчився у Джима Моррісона. А ще якось я прочитав книгу Антона Кротова про подорожі автостопом і поїхав світ за очі. І їжджу досі, і буду їздити далі.

Народна депутатка Ірина Подоляк: «Я вчусь у молоді, і вважаю, що це правильно»

Моїм найкращим вчителем, насправді, є моя донька. Вона народилася, коли я була вже доволі дорослою людиною: мені було 27 років. І, у принципі, все, чим я займаюсь у житті та все, що я роблю — я перевіряю на ній, звіряюся з нею. Тому що мені це дуже цікаво: як вони, молоді люди, котрим тут жити, сприймають усі зміни, які ми робимо. Це дуже важливо, бо в нас політики переважно люди не юні; часто ми слабо орієнтуємося, що відбувається в навколишньому світі, чим він живе, як виглядає, наскільки він глобалізований – це ми також не завжди усвідомлюємо. І тому, коло мого спілкування – це переважно молоді люди. Якщо я обираю, з ким спілкуватися, я волію йти до молодих людей. Вони — мої вчителі, і я вважаю, що це правильно.

Щодо того, яким учитель має бути сьогодні… Він має бути сучасним. Учитель повинен більше слухати учня, якщо це справжній учитель, який розуміє, наскільки освіта та комунікативні навички дитини важливі в цьому житті. Це повинен бути вчитель, який має широкий світогляд, у першу чергу, щоби не доктринувати людей, щоби показувати світ та знання у всьому різноманітті. Важливо, щоби він користувався новітніми технологіями, розумів світ, де живе він та діти. Погоджувався, що цей світ постійно змінюється, і за ним треба встигати.

Модна блогерка та колумністка Opinion Майя Тульчинска: «Учителька була такою маленькою тоненькою, мов школярка, навряд чи важила бодай 50 кг, але сталевий стрижень у середині цієї тендітної жінки тягнув щонайменше на центнер»

Мені неймовірно пощастило в житті на вчителів. Мабуть, тому що якість «найкращої у світі» радянської освіти часто-густо забезпечували люди, які за інших умов могли б стати вченими, бізнесменами, журналістами чи навіть письменниками. Таланту, завзятості, працьовитості та харизми їм би, напевно, вистачило! Але радянський владі не потрібні були бізнесмени. А для тих кар’єр, які за тих часів були доступні, у них або чогось не вистачало, або було щось зайве. Небездоганна біографія, скажімо, або неправильне національне походження. Профіль не той, і не в сучасному сенсі, не в соціальних мережах, а буквально – не та форма носа.

Саме такий «неформатний» профіль був у моєї вчительки української літератури Емілії Яківни Немировської. І цим неформатним профілем вона оберталася до класу, вказувала пальцем на свій ніс та казала: «Діти! Моє пролетарське походження не залишає жодних шансів на те, щоби звинуватити мене в українському націоналізмі! Але…» І далі починалося найцікавіше.

Найцікавіше було в тому, що майже усю радянську офіційну програму з підручника для 11 класу вона тихо ненавиділа. А дещо ненавиділа вголос. А роки були на дворі – 1989-1990-ті. Уявити тоді, що за рік Україна стане незалежною, було так само складно, як уявити, що Емілія Яківна полетить у космос. І справжня українська література у вкрай російськомовній тоді Одесі цікавила когось приблизно так само, як питання, чи є життя на Марсі.

А її цікавила. І вона розповідала нам те, про що в програмі і згадки не було. «По програмі, — казала, — ви самі прочитаєте, не маленькі. А поки я жива, слухайте мене!» І читала нам вірші Ліни Костенко та Василя Стуса. І навчала чути мову серцем, плекати в собі це неповторне звучання, смакувати словами, як цукерками, як дорогоцінними ласощами! Одного випускного нашого року їй цілком вистачило, аби вразити, зачарувати, заколихати музикою українського слова. Маленька тоненька, мов школярка, вона навряд чи важила бодай 50 кг, але сталевий стрижень у середині цієї тендітної жінки тягнув щонайменше на центнер.

Їй було вже добряче років тоді; вона закінчила школу в Одесі у червні 1941-го. Жоден хлопець із її класу не повернувся живим. «Я пам’ятаю, ми прийшли з друзями з випускного, а мама спекла пиріг із вишнею. І ми сиділи на підвіконні, ноги звісили на вулицю та виїдали з пирога самі тільки вишні. І реготали як навіжені — молоді були, дурні. А вранці повідомили, що почалася війна. Смак тих вишень я всю війну пам’ятала. І зараз ще пам’ятаю!»

А я пам’ятаю до сьогодні ці її слова. Вона могла б стати чудовим новелістом. І якби вона ожила, мені б треба було стільки всього їй розповісти, стільки змінилося за ці роки. Але я б сказала одне: «Емілечко Яківно, уявіть собі, в Одесі тепер є вулиця Василя Стуса!» А все решту вона б сама зрозуміла! Їй би клепки вистачило!

Залишити коментар