Середа, 28 жовтня

Страсбурзькі комікси про щастя…

Третій. Сонце чхнуло. 

Потяг із Франкфурта, де було моє місце номер 13 у сьомому вагоні, на станцію у Страсбург не прийшов. Повідомлення про те, що він наближається, посвітилося пару хвилин на табло і зникло. Де подівся потяг – невідомо й досі. Із тих, кого це взагалі зацікавило, був лише той, хто марно мене зустрічав на порожньому пероні, і я сама.

Я, імовірно, лишилася на світі, бо спокійно в цей час їхала у Страсбург автобусом. Зараз уже можу зізнатися: тоді я просто забула, що в цей приїзд мала пересісти з літака в потяг, згідно з квитками. І пішла звично до автобуса, як роблю це вже 13 років. Але так і не можу пояснити, чому моє прізвище все ж числилося в комп’ютері водія автобуса у списку очікуваних пасажирів. І він, уже давно знайомий, кивнув мені: «Бонжур, Вас не було вже місяць! Сідайте на своє місце. Приберіть і киньте сюди з нього мою беретку». Не питайте мене: куди поїхав мій поїзд? Чи була я в його купе? Куди я поїхала в його сьомому вагоні, 13-те місце? Де і хто я зараз? Я не зсунулася з глузду. Таке трапляється ще з того часу, як я була втонула.

Небо в ті далекі вже часи було дуже високим, і його підпирали велетенські дерева, щоби не ляпнуло зверхотури на голови людям. Лісові квіти громадилися над моєю головою, а в ріках тихо плюскався кришталь і смарагд. Моя мама ходила на світанку купатися в цих прозорих водах і потім прати на кладці білизну, яку приносила з собою в кошику. Такому плетеному зі стебел якоїсь рослини, і звали його чомусь – «кошолка». Я сиділа поряд і стежила за пузатими рибами, які у свою чергу не спускали з мене свої круглі баньки. Скоро я вже простягала руки й торкалася їхніх срібних опуклих боків; навколо мене гойдалися тонкі стебла валіснерій та люмінарій, куширі ці тяглися вгору; через товщу води сонячний диск був розмитий, і тому нагадував кудлату соняшникову голову; а мамине лице було трохи хвилясте – воно гойдалося поряд із сонцем. Мама збурювала це моє небо згори, тріпаючи в воді білу наволочку; риби лякалися й кидалися врозсипну, а потім знову верталися до мене… Раптом вся ця краса змішалася, забулькала, запінилася – все зникло. Мене щось ухопило й різко шарпнуло вгору. Мама тримала мене мокру й плакала: «Як я не помітила! Боже, як я не помітила!»

І ми потім пішли додому. Мама час від часу схлипувала.

А я думала: «Хм, а яку саме дівчинку витягли зараз із дна? Навіщо? Хто я тепер? І хто лишився з моїми рибами там, і хто їх доглядатиме й читатиме їхні історії по вузьких риб’ячих губах, що беззвучно плямкали…»

Пізніше я дуже швидко навчилася плавати, але чомусь саме під водою. Над водою вийшло не відразу…

Так-от. Невідомо, хто з нас і чим прибув до Страсбурга цього разу. І пірнув у його води. Ріка Іль несеться швидко; вона, як дивитися згори, мутна й важка, але всередині – тепла, м’яка, приємна. Такі й люди. І коли до них приглядатися, то через цю мутну оболонку бачиш, як вони бавляться на дні зі своїми рибками, що лоскочуть їх за серце.

Усередині люди всі однакові – теплі; їм туди постійно треба поповнювати запаси радості й веселощів, бо ці дуже летючі субстанції вивітрюються миттєво… І щойно спорожнівши, люди назовні робляться колючими, вкриваються отруйними пухирями, у них виростають ікла – і одразу треба терміново готуватися до біди, війни, епідемії, потопу чи пожежі, чи простої гидкої сварки… І все це нічим іншим не погасиш – а винятково якоюсь радістю чи чимось красивим – чи музикою, чи танцем, наприклад.

Отже, якщо про спокій і щастя, то піднімаймося з дна, акуратно рухаючи плавниками, щоби не потривожити мул, – і сідаймо в це брасері.

Ще з берега бачу через роздяплені двері велику чорношкіру пані – вона їсть великою ложкою великий торт і весь час сміється. Бо поряд за столиком сидить висохлий на ухналь дідок і дрібно трясеться зо сміху, хіхікає й намагається втримати двома кривими руками чашку, де какао вже так розходилося від цього сотрясання, що ось-ось вирветься з берегів і заллє його білу манишку. Старого це смішило ще дужче за того, хто його на початку смішив, – за китайця-бармена. Той скакав між столиками, вдаючи з себе макаку, кричав якусь пісню в порожній келих, як у мікрофон, встигав при цьому подавати на столики замовлене їдло і лише раз поставив старенькій пані кухоль пива замість її чаю. Та блискавично, вивівши тонким голосом досить чистий квінтсептакорд, вихопив той кухоль із її білих пергаментних ручок і підмінив чашкою, так що вона нічого не встигла й роздивитися.

Танцюючи тустеп, він прострибав повз мене на кухню. Та я його й не кликала, бо з мого місця саме було добре видно велику процесію жінок із барабанами. Вони були в кожної різного кольору, малі й більші; а найогрядніша з жінок пхала перед собою найзнаменитіший барабан, грубший за неї, майже її зросту. Жінка мала би молотити по його башці отою кувалдою, що її тримала в здобній руці, якою для рівноваги загрібала, просуваючись дорогою. Здавалося, ніби вони з барабаном пливли кролем… Я лишила тих трьох конати від сміху – принаймні не найгірший варіант фіналу – і примкнула до цієї барабанної банди. Її очолював схожий на рудого кота хлопець. Він ворушив вусами, ніби шукав мишу. І вів їх кудись, де потім стануть і, розмахнувшись своїми паличками й колотушками, винесуть мозок усьому місту.

Та найбільш статусне місце на площі вже було зайняте. Жінки зі своїм вожаком із повагою відступили під кремезне дерево перечекати, поки цей зворушливий хор завершить свою партію. На сходах мерії стояли люди, наче вперше зібрані в одну купку, випадково.

Випадкова літня пані в лосинах у фіолетових жоржинах – вона була така беззахисна в них, ніби вітер зірвав із неї спідницю, і жінці не лишається нічого, крім, зажмурившись, закинути голівку з ріденьким волоссячком догори й тягнути своє «ля бемоль», ніби нічого не помітила. Поряд – пухкенький кореєць у дешевій картатій сорочці, що трохи не сходиться на черевці, тому він цей конфуз прикриває нотним листком. З іншого боку – у чорному дівчина-гот: штук десять шпильок у чорній губі… Не знаю, як вона цим перфорованим ротиськом тягла свою круглу й гладеньку ноту… Худюща, – напевне, не їсть нічого при людях, бо ті шпильки впивалися би в кожну ложку, й той скрегіт зводив би всім зуби. Та не назвеш її соціопаткою – готка добровільно стояла в цій групі й пасла очима диригента. То був середнього віку елегантний чоловік у бузковому кашеміровому пуловері, ласкавий і просвітлений із вигляду й такий, певне, приємний на дотик, як і той кашемір (готка, здається, напружено думала про це). Диригент сонячно всміхався цій групці й робив свої гіпнотичні паси руками, радше як психіатр, – і голоси ці спліталися в тонку гальмівну матерію. Щасливі голоси ті були… Особливо в цього схожого на цапа дідка в запраній бандані, – він підглядав у ноти блідої сусідки-німфи в прозорому платтячку з тюлю, під яким її самої, здається, й не було – або вона таки була прозора…

Тут повз мене проїхав на велосипеді підліток із величезним наплічником за спиною та закреслив цим рухом усю вищенамальовану картинку. Його наплічник пульсував якимось монотонним ритмом, як ніби заглючило там щось усередині. Напевне, там був старий магнітофон, вилучений у предків. Хлопець покрутив педалі кудись, у напрямку, де відбувалося щось, що можна обрати за коду в цьому страсбурзькому коміксі про щастя.

«ЙОлілє йосАба волібА макашІ. ЙолілЄ болІба макашІ» – неслося звідти під тамтами…

П’ятеро завитих у яскраве пір’я й тряп’я африканців якимось чином зібрали біля себе всіх самотніх цього кварталу. Самотні виглядали абсолютними альбіносами на тлі цих могутніх вождів; дехто на скору руку, як міг, заквецяв себе фарбами, особливо одна жінка у драних джинсах – явно за 50, застрягла в бойовій юності.

Вона намалювала щоки диким візерунком, довге сіре волосся перехопила вірьовкою – і дико вібрувала всім тілом під це «Йолілє йосаба воліба макаші», у думках переселившись у тіло африканської пантери. Та пантера, справжня подружка вождів, вийшла з під’їзду, побачила таке діло – млосно повела очима, закрутила здобне тіло своїм шарфом, як удома пов’язкою, зітхнула, як гаряча піч, – і… І далі я маю добре подумати, як описати цей пожадливий м’який і хижий рух її гігантських пружних стегон… Може, і ніяк це слова не передають… Думаю, що від одного цього руху на світ з’являються діти – самі, без жодних сторонніх впливів…

Дивлячись на неї, інвалід у візку, що сидів у ньому, як на троні, й дудлив із великої пляшки якесь дудливо, застиг із тою пляшкою на півдорозі до рота, а голова йому аж відривалася, так він нею танцював. Дудливо лилося на покірного та невдоволеного пса, припнутого до візка. І тут змучена з виду інвалідова дружина, так само, видно, пожиттєво припнута до цієі композиціі, раптом тихенько зробила крок, підлаштувалася до тої у драних штанях і судомно завібрувала поряд із нею, як ніби вискочила в інший вимір.

Про інший вимір хай далі пащекують знавці. Я ж ставлю крапку. The end. Ні. The happy end.

Назад цього разу пішла на потяг. Місце 13. Сьомий вагон.

А водій у автобусі прибрав із мого місця беретку. І хтось сів.

У річці Іль м’яко хлюпнуло. У якійсь далекій річці пузата риба щипнула губами валіснерію. Та відсахнулася вгору й полоскотала розмитий соняшник сонця. Сонце чхнуло.

Ольга Герасим’юк

Залишити коментар