Середа, 22 травня

Зупинка на старті

«Позивний Бандерас» починається з розстрілу маршрутки загоном сепаратистів. Розстрілюють, бо за інформацією такого собі «Ходока», там – бійці ЗСУ, а насправді ж — мирні мешканці. Вектор подій визначений одразу.

За основу сценарію, написаного Сергієм Дзюбою й Артемієм Кірсановим, взяті щоденники нацгвардійця Сергія Башкова з позивним «Індіанець» та спогади ветеранів АТО/ООС. Режисером картини виступив Заза Буадзе.

Зупинка на старті

Події сюжету відбуваються восени 2014 року в зоні АТО на околицях села Веселе, Донеччина. Головний герой — уродженець Веселого, офіцер розвідки Антон Саєнко, той самий «Бандерас» (у виконанні дніпрянина Олега Шульги). Удома він не був уже 20 років. Біля села й у самому Веселому тривають криваві провокації та диверсії, у яких гинуть і українські солдати, і мирні мешканці – розстріл маршрутки лише перша з тих атак. За анонімною інформацією, прямо в українському підрозділі діє вищеназваний законспірований російський диверсант на прізвисько «Ходок», здатний накоїти багато лиха. Саме «Бандерасу» й випадає шанс викрити його. Також додані й ліричні мотиви: стосунки з київською коханою, яка не підтримала рішення Антона відправитися на війну, та із другом дитинства, який став сепаратистом.

Таким чином, «Позивний “Бандерас”» — це спроба поєднання фронтової та психологічної драми, а також детектива й трилера.

А втім, ці формуючі елементи не складають задовільний результат. Першим найприкрішим недоліком можна назвати неповноту героїв. У фільмі є проблеми зі сюжетобудуванням й захопливістю історії, але вони не так кидалися б в очі, якби їх компенсували сильні характери. Більшість героїв і героїнь окреслені однією-двома фарбами, позбавлені якихось цікавих рис і фраз, і як наслідок – украй схематичні. Найяскравіший приклад – «Ходок». Не буду видавати його особистість, але не можу не зазначити: що до, що після викриття він не змінюється ані на йоту — лишається таким самим; свою суть лише проговорює кількома стандартними фразами, та й по тому.

Зупинка на старті

Олег Шульга – актор не без досвіду; в історичному бойовику «Червоний» (2017 року), попередньому фільмі Буадзе, йому дісталася роль ув’язненого в сталінському таборі червоноармійця Гурова – персонажа, цікавого своїми суперечностями. Саме такої інтимної драми бракує Саєнку-Шульзі. Зрозуміло, що за жанровою логікою він є лицарем без страху й докору, але ж веде складну психологічну дуель із рівним собі суперником, а ще й розбирається зі своїм минулим, зі своїми сумнівами. Ці сумніви, внутрішня боротьба надзвичайно збагатили б протагоніста. Герой Шульги дещо розкривається як людина в самому фіналі, виходячи із закам’янілого серйозного образу – і це приносить майже фізичну насолоду.

Серед персонажів другого плану ситуація не набагато краща; приємний виняток становить харківський актор і режисер Роман Жиров, що зіграв колишнього беркутівця в лавах ЗСУ настільки об’ємно, наскільки це можливо: якраз із отим набором характеристичних подробиць, яких так бракує іншим виконавцям.

Повертаючись до драматургічної основи, варто сказати, що деякі лінії виглядають просто незавершеними, як-от дитинство «Бандераса» – двох невпевнено зроблених флешбеків явно недостатньо, аби стати опорною точкою для подальших подій, або надто шаблонними (любовний мотив). При тому це потенційно вибухова історія із кількома гострими колізіями, таки закладеними сценаристами, із належним рівнем операторської роботи (Олександр Земляний зробив усе, що міг і навіть більше), із професійними, як завжди в Буадзе, батальними сценами. Особливо драматургічний потенціал відчувається знову ж у фіналі з емоційно вдалими сценами — безнадійною спробою порятунку села й самовикриттям одного з антагоністів.

Зупинка на старті

«Бандерас» удався б, якби характери були життєздатнішими. Якби діалоги мали трохи більше правдивих нот. Якби автори діяли сміливіше. Цих «якби», на жаль, надто багато.

«Позивний “Бандерас”» – лише другий ігровий фільм про фронт після «Кіборгів». Наше кіно все ще шукає мову, аби нарешті почати переконливо говорити про війну та про людей на війні.

Вочевидь, поки не знайшло.

Дмитро Десятерик, «День» — спеціально для opinionua.com

Залишити коментар