Субота, 31 жовтня

За весь час проведення АТО на Сході більше 300 тис. українців отримали статус учасників бойових дій. Ми щодня бачимо їх на екранах, чуємо про них у випусках новин та промовах речників. Проте, часто за цими образами не бачимо реальних людей. Opinion поспілкувався з чотирма військовослужбовцями, які проходили лікування в Одеському військовому шпиталі, щоби зрозуміти, хто ж вони — наші захисники, та чому їхній шлях привів їх на війну?

Олександр, 51 рік

Майже все своє життя я служив в армії — починаючи з 19 років. Зараз же мені 51. Не пам’ятаю себе без погонів.

В АТО я пішов добровольцем. Служба, звичайно, різна: у тилу — одна, там — інша. Я був на передовій. Ми жили буквально в землі, в окопах. Удень — тиша. Як тільки настає ніч, починається війна. У той час мені допомагали думки про сім’ю, і тільки вони. Думав про свою доньку, дружину, про матір. Вони — найближчі мені люди. Більше нічого в той момент не згадував. А от під час затишшя, навпаки, думав про життя, згадував знайомих.

Люди на війні абсолютно різні — різна психологія, культура поведінки, освіта, цілі та мрії. Усе полярно. Іноді навіть дивуюся: як зміг знайти з усіма спільну мову. Є такі люди, на яких не можна покластися, — вони не виконують завдання, пиячать в окопах. Візьму на себе сміливість сказати, що було б краще без них.

Проте серед хлопців, яких я зустрічав, є справжні герої. Вони — патріоти, і готові на все заради перемоги. Так, як вони воюють, мало хто може. За це я їх безмежно поважаю. Я вже так не можу. Взагалі, вважаю, що війна — справа молодих. У них ще залишається цей юнацький максималізм, цей запал Че Гевари. Як співав Цой: «Война — дело молодых, лекарство против морщин».

У нас на фронті було багато розмов про революцію. Як і в будь-якому питанні, немає однозначної думки. Я вважаю, це було неминуче, просто в 2014 році молодь дала поштовх. Можливо, якби не було революції, не було б війни. Але революція була неминуча, тому немає сенсу гадати: а що якби все склалося інакше. Знаєте, нічого дарма не буває. І війна ця теж, яким би дивним це не здавалося.

Я киянин, тому був на Майдані. Хоча й не брав участі в активних зіткненнях, не жив у наметах, але допомагав чим міг: приносив медикаменти, їжу. Кожен раз приїжджав на віче. Бачив на власні очі, як вбивали людей під час атак на Грушевського. До речі, найбільш активні прихильники революції стали першими добровольцями на Донбасі.

Коли я вирішив долучитися до лав військовослужбовців в АТО, моя сім’я поставилася до цього рішення позитивно. Вони мене підтримують в усьому. Дочка, звичайно, дуже засмутилася — не хотіла відпускати, але врешті-решт зрозуміла.

Зараз для мене важливо далі продовжувати жити й працювати, допомагати родині. Дочці 14 років, вона повинна вступити до університету, продовжити навчання. Хочу провести якомога більше часу з сім’єю. Звичайні людські плани. Хочеться спокійного життя, якоїсь стабільності, упевненості в житті.

Коли приїду додому, обов’язково відмовлюся від усіх шкідливих звичок і буду тримати себе у формі. Моє головне захоплення — спорт. Ще з дитинства люблю бути спортивним, підтягнутим. Останнім часом почав втрачати форму, тож треба повертатися до тренувань.

Я згоден, що війна дає поштовх до переосмислення. Починаєш розуміти, що в житті важливо. Аналізуєш прожите життя, те, як ти розпоряджався часом, що, навіщо та як робив. По-іншому розставляєш пріоритети. Цінуєш те, що маєш.

Євгеній, 28 років

У 2016 році я підписав контракт зі Збройними силами України. Із того часу я — постійний гість у відділеннях шпиталів та лікарень. Мені здається, я зустріну в шпиталі усі свята. На День Незалежності був на лікуванні, День збройних сил України теж відзначили в шпиталі. Доведеться й Новий рік тут зустрічати, напевно.

Зараз у мене травма — грижа 8 мм. Комісія прийняла рішення, що я «обмежено придатний». Але під час дії особливого періоду обмежено придатних не звільняють від обов’язків. Я повернувся у свій підрозділ. Став для начальства проблемою — вони вважають, що я навмисно хочу «відкосити». А я фізично не можу служити. Мене відправляли у штрафбат, повертали назад, я знову потрапляв до шпиталю, і так по колу. Цікаво, коли цей кругообіг вже припиниться.

Взагалі, усі свої 28 років я прожив у Запоріжжі. Закінчив магістратуру з правознавства. Здобув освіту, але не працював за спеціальністю і, думаю, не буду. Із дитинства займався спортом — я майстер спорту з плавання та тріатлону.

У мене досить темне кримінальне минуле: є дві судимості. Я «розбирався» з людьми, які не відповідали за свої слова, отримував від них гроші. Познайомився не з тією компанією у свій час, так і вийшло. Зараз із цим покінчено.

Я хотів якось змінити своє життя й обрав такий шлях. Пішов служити, бо побачив по телевізору, як підбивають танки. Вирішив теж підбити один. Мені здавалося, це круто — контрактники ще й гроші отримують. Але, насправді, жодного разу не бачив танка.

Напевне, це тому, що я не був на передовій. Основне завдання артилерії — прикривати й обороняти першу лінію. Ми завжди знаходимося на другій.

Не можу сказати, що я завзятий патріот чи колись ним був. Але на війну я йшов із розумінням того, що там відбувається, і з бажанням це виправити. Стільки людей вмирає дарма! Я бачив багато смертей. Увесь цей час мені допомагали триматися думки про те, що колись це закінчиться. Війна — це боляче та страшно, але це ще не кінець. Я зможу піти, а далі у мене прекрасне життя. Майбутнє.

Спочатку повернуся до батьків. Мій батько — афганець, теж служив в артилерії. Тож він абсолютно спокійно поставився до мого рішення. Мама переживає, звичайно, як і будь-яка мати. Вони теж мріють про те, щоб у мене було майбутнє.

Що робити через кілька років, коли війна скінчиться? Я мрію знайти жінку — справжнього друга, із якою ми будемо дивитися в одному напрямку. Хочу переїхати до села, купити там будинок, виховувати дітей. Триматися подалі від міського життя, надмірного споживання. Хочу назавжди вимкнути телевізор: більше ніяких новин. Я не хочу потрапити в стадо, бути в цій керованій масі. Мені не подобається, коли уряд хоче тримати все під контролем. Я за свободу в усіх її проявах.

Війна навчила мене інакше мислити. Ти переоцінюєш абсолютно все своє життя, і розумієш, що робити та як жити далі. У тебе мізки стають на місце. Зараз я уникаю темних думок, намагаюся триматися боку добра. Я бачив, як людям роблять боляче, і не хочу сам бути таким. Можна навіть сказати, вірю в карму. Врешті-решт, усе повернеться: і хорошим людям, і поганим.

Андрій, 30 років

Я народився в Києві. Хоч я й киянин, та на Майдані не був. Ходив повз і думав, що це не для мене. Не знаю, чи можна сказати, що війна — моя справа.

До початку подій на Сході я займався спортом, вчився на менеджера, словом, нічим не вирізнявся.

Я довго зустрічався з дівчиною, а потім вона мене зрадила. Це було занадто боляче. Я дуже хвилювався, не знав, куди себе подіти. Через це й вирішив піти в армію, щоби хоч чимось зайнятися, знайти мету в житті.

Мій батько — росіянин. Ми вже давно не спілкуємося. Раніше постійно сперечалися. Він не міг зрозуміти, чому для мене й таких, як я, це так важливо. Моя сім’я довго не знала, що я в АТО. Вони дізналися тільки через кілька місяців.

Після того, як прийшов до військкомату, у мене було 13 днів, щоби навчитися воювати в навчальній частині. Після цього відразу відправили в зону безпосередніх військових дій. Коли потрапив на передову, перший час ходив без вогнепальної зброї. Мені доручили виносити поранених. Жартували, що в разі чого зможу кинути гранату.

Спочатку було дуже важко — знаходився в постійному страху. Із часом починаєш звикати до всього, проте страх не зникає. Я відчував себе якоюсь дрібною піщинкою: на ситуацію ніяк не вплинути, неможливо розпоряджатися своїм життям, не можна передбачити, що станеться наступної миті.

У найскладніших ситуаціях неможливо ні про що думати. У мене не було в голові якихось спогадів, думок. Я тільки молився. Взагалі-то, я не віруючий. Не знаю напам’ять жодної молитви. Але за той час міг молитовник написати, здається. Воно все лилося з душі.

Недарма є встановлені норми: після трьох місяців на передовій потрібно покинути її, інакше починаються проблеми з психікою. Я таке не раз бачив. І самого також переслідують жахи: погано сплю, навіть у госпіталі.

Думаю, що в зону бойових дій вже не повернуся. У мене серйозні травми: контузія дала багато ускладнень. Уже рік я їжджу до шпиталів та санаторіїв усієї країни.

Коли потрапив до шпиталю в Запоріжжі, нас повезли на концерт. Тоді я вперше за рік вийшов у місто. Для мене було диким — бачити, що в будинках горить світло, люди спокійно гуляють, ходять пити пиво. Я розучився так жити.

Навіть не знаю, чим би я займався, якби не армія. Напевно, працював би, як і усі, намагався якомога краще прожити життя. Хотів стати масажистом, та й зараз хочу: це гарна професія. Проте я не шкодую, що все так склалося. Напевно, у той період мені треба було через це пройти.

Я почав по-іншому дивитися на життя, оцінювати якісь речі, ситуації, людей. Раніше теж гнався за грошима, за успіхом. Зараз розумію, що це зовсім нічого не коштує. Не хочу жити у світ, де все вирішують гроші. Найважливіше — щоб у людях залишалося якомога більше людяності.

Олег, 52 роки

Я народився та живу в Херсонській області. Це досить близько до Криму; я часто там бував, тому бачив, як усе це починалося.

На момент початку анексії Криму я знаходився на півострові. Оскільки був військовозобов’язаним, не чекав, доки мене призвуть, а сам подав заяву у військкомат. Довелося звертатися декілька разів, щоби піти служити, незважаючи на іншу військову прописку. Але врешті-решт мене прийняли й розподілили в 18 танкову бригаду командиром взводу.

У 2014 році отримав дуже важку травму нижньої щелепи, і лікарі Одеського військового шпиталю майже складали її по шматочках.

На мене чекала реабілітація. Потім підписав контракт й отримав призначення в Маріуполь.

Якщо чесно, там особливо думати про життя чи згадувати близьких нема коли. Зазвичай доводиться виконувати завдання командування, а іноді й самому приймати рішення, бо ситуація надзвичайно швидко змінюється.

Звичайно, коли темп бойових дій уповільнюється, з’являється можливість якось відволіктися. Наприклад, я дуже люблю музику, особливо хіти 90-х. Головне, щоби вона була якісна. Із хлопцями з мого взводу доводиться слухати всяке: вони молоді, у них інші смаки. Так і розважалися.

Взагалі, я раніше був пов’язаний із військовою справою: за освітою я — льотчик-штурман; трохи займався розвідкою. Але працював і водієм, і на будівництві у приватного підприємця, і у водному господарстві. Зараз я вступив до Херсонського державного аграрного університету. Хочу підвищити свій рівень, здобути ще одну освіту, стати професіоналом. Треба якось застосовувати свій життєвий досвід.

У мене є цікава теорія: суспільство — це ніби дві сполучені між собою посудини. Як ми знаємо з фізики, поки рівень рідини в них однаковий — усе спокійно. Як тільки в одному рідина піднімається набагато вище, ніж в іншому, починається рух. Чим більша різниця, тим більший рух. Цей закон фізики можна спостерігати на прикладі українського суспільства. Якби не було такого великого відриву в становищі верств населення, змогли б жити мирно й відносно спокійно.

До цього можна навести й інший життєвий закон: коли в чомусь ми програємо, в іншій ситуації виграємо. І навпаки.

Коли війна закінчиться, повернуся на роботу, продовжу навчання. Буду проводити час із родиною: я багатодітний батько: маю п’ятьох дітей. Наймолодша дочка нещодавно відсвяткувала п’ятиріччя, а старшому синові виповнилося 30.

Я відчуваю, що повинен був піти в АТО. Це моя Батьківщина, моя земля. Свого часу я об’їздив пів-Європи, відвідав багато міст, бачив, як живуть в інших країнах. Хочу, щоби так добре було й у нас: постійний розвиток, нові технології. Зараз саме час приваблювати великих інвесторів. Поки цей процес відбувається дуже повільно. Але я впевнений, ми маємо всі шанси жити в розвиненій квітучій країні.

Залишити коментар