Понеділок, 19 листопада

Це була розмова про філософію, культуру, музику, час та відсутність майбутнього в людства. Це була розмова з людиною, яка змінила себе, щоби показати – змінитися може кожен. Тільки б захотіти. 

«Якби я не був українцем, я б ніколи не знайшов таку музику»: Любомир Мельник про надшвидкісну гру, час та втрату майбутнього

Піаніст і композитор Любомир Мельник народився 1948 року в Мюнхені в українській сімʼї. Однак невдовзі з батьками переїхав до Вінніпега, Канада. Окрім музики в коледжі студіював філософію та латину. Мельник знаний у світі за технікою швидкісної гри. Є автором «безперервної музики». Музикант здатен зіграти на піаніно 19,5 нот за секунду кожною рукою. Такий рекорд Любомир Мельник встановив ще в 1985 році. Також він встановив рекорд із найбільшої кількості нот зіграних впродовж години при швидкості 13 або 14 нот за секунду кожною рукою. Нині триває світовий тур піаніста з нагоди його 70-річчя.

Наша розмова з піаністом і композитором Любомиром Мельником нагадувала маятник. Спершу ми злегка розхитувалися в нашій бесіді, а далі – вже літали в діалоговому піднебессі.

Найперше, мене цікавила техніка безперервної гри, швидкісні рекорди, які встановив Мельник, а ще філософське минуле музиканта (він вивчав філософію в коледжі й на аспірантурі – прим. ред.), його погляди на сьогоднішню музику. Любомир Мельник народився в Німеччині, виріс у Канаді, живе й мандрує по всьому світі. Але завжди наголошує, що він – українець. Тому й розмову розпочали з України.

«Якби я не був українцем, я б ніколи не знайшов таку музику»: Любомир Мельник про надшвидкісну гру, час та втрату майбутнього

Пане Любомире, українською культурою ви надихаєтеся й пишаєтеся. А яке місце у вашій творчості займає українська музика? Чи використовуєте окремі тутешні мелодії для своїх композицій, зокрема мелодії різних районів?

Я не можу сказати, що в українській музиці вибираю щось одне. Я її їм, ніби зупу (юшка — прим. ред.) — вона їжа для моєї душі. Я не розділяю українську музику за районами, бо відчуваю цілу Україну частиною мого серця, духу. І дякую Богу, що народився українцем, бо то є найкраще відчуття для мене.

Одна дівчинка мене запитала, чи українська музика є частиною моєї гри на піаніно. Мушу сказати, що, очевидно, так. Не тільки сама музика, але й та техніка, continuous music technique (техніка безперервної музики — прим. ред.), це є щось, що ніколи не екзистувало переді мною. Воно дуже завʼязане разом із такими духовними й тілесними практиками, як Кунг-фу, Тайцзи, козацьке характерництво. Якби я не був українцем, я би ніколи не знайшов ту музику й не міг грати. То є така унікальна фізична техніка, відмінна від всіх інших. Я знаю про що кажу, бо граю і класичну музику. Але я хочу, щоб українці знали, що через наш народ народилася безперервна музика. І це не випадковість. Ні, це все завʼязано, ця музика екзистує через Україну.

«Якби я не був українцем, я б ніколи не знайшов таку музику»: Любомир Мельник про надшвидкісну гру, час та втрату майбутнього

Тобто ідею безперервної музики ви почерпнули як духовність із української культури, чи, можливо, були ще певні філософські течії, ідеї, які вплинули на її творення?

Так, були філософські ідеї. Але в цій музиці, що прийшла на світ, є сотні й тисячі деталей, які змінилися від мого народження до народження цієї музики й техніки. Ми разом, і не можна розділити окремо в техніці пальці й музику. Це зайняло 23 роки, і все, що сталося до мене, підготувало мене до того, що ця музика має прийти на світ через мене. Це все моє життя. Якщо я зникну — зникне й моя музика.

«Якби я не був українцем, я б ніколи не знайшов таку музику»: Любомир Мельник про надшвидкісну гру, час та втрату майбутнього

У 2014 році в інтервʼю AFP ви розповіли, що піаніно як було створено 300 років тому, то таким залишилося й понині, як грав тоді Скарлатті, то так і грав згодом Рахманінов, та й сьогодні так грають. І вам страшно подумати, що ви є першим та останнім, хто грає інакше. Сьогодні ваша думка змінилася?

Ні. Я бачу ту ж проблему. Але маю надію… Ця музика є такою прекрасною для слуху, прекрасною і для гри. Я намагаюся розповісти про це іншим піаністам, але вони не хочуть чути й розуміти, що грати безперервну музику — це фізична й духовна радість. Це так легко, як дихати. Воно може й виглядає важким, проте таким не є. Все, що робиться, є легким. Колись я вивчав Тайцзи, і завдяки цій практиці я зумів зіграти надшвидкісно. Ця гра міняє моє тіло. Мої руки, пальці не є такими, як у концертних піаністів. Я знаю, що вони страшенно хвилюються перед грою концерту, адже не можна припуститися жодної помилки! То жахливо! Люди мають на колінах стояти перед ними (сміється – прим. ред.), бо вони такого натерплюються перед концертом. А в безперервній музиці нема такого терпіння — там інакше: легко і приємно. Тіло змінюється й стає все просто. Спершу воно видається неможливим, але то для когось неможливо. За місяць можна вже й навчитися. Розумієте, гра на фортепіано є рухами мʼязів. Гра безперервної музики є шалено комплекованою. Отже, потрібно, щоби ті мʼязи зникли. І лише тоді ви можете що-небудь робити, бо ті мʼязи не заважають. Але ми, піаністи, на жаль, відчуваємо їх, контролюємо. І врешті те, що я не міг грати, — за пару місяців зміг, бо ті мʼязи, які заважали, зникли. Такою дорогою повинен йти піаніст, поволі позбуваючись мʼязів, щоби нічого не залишилося в руках.

«Якби я не був українцем, я б ніколи не знайшов таку музику»: Любомир Мельник про надшвидкісну гру, час та втрату майбутнього

Тобто можна сказати, що класичні піаністи, наче математики, які слідують за нотами, наче за цифрами.

Так, але вони теж роблять красу, — вони відчувають музику. Тобто воно не є такими механічними. Але техніка інакша. Continuous music приємно грати. Це ніби вмикаєш режим «авто» і їдеш. Я даю ключ тілу й воно вмикається, грає, пальці йдуть; я нічого не думаю, просто «авто» саме їде.

Можливо, це такий собі потік свідомості?

Майже (сміється – прим. ред.). Воно не таке тяжке. Це ніби мати якесь чудове авто, якийсь «Мерседес», що майже сам їде. Сідаєш у нього — все тихо, двигуна не відчуваєш. Усі мої автівки старі, тому я добре відчуваю роботу двигуна, їзду (сміється – прим. ред.). А в безперервній музиці ти навіть не відчуваєш двигуна — абсолютно нічого; ти ніби на якусь хмару злітаєш у небі.

«Якби я не був українцем, я б ніколи не знайшов таку музику»: Любомир Мельник про надшвидкісну гру, час та втрату майбутнього

Але щоби сісти на якийсь «Мерседес», потрібно мати багато грошей або бути впевненим у тому, що зможеш його справно доглядати. Мабуть, таке ж і в музиці? Перш ніж братися до нової й серйозної техніки, потрібно розуміти, що зможеш її зіграти, зможеш за нею доглянути?

Навіть не знаю. Я думаю, що класична музика є важкою для гри. Навіть для всіх концертних піаністів. Там потрібно грати й годину, й півтори — і не можна припуститися помилки. Знаєте, буває, що я роблю помилку на концерті, проте я не буду жалітися. Можливо, я й скривлюся, скажу про себе: «О ні!», але не боюся, що люди будуть кидатися на мене зі словами: «Який бездарний піаніст, такої помилки припустився! Ми ніколи не будемо слухати тебе!» А в класичній музиці це дійсно проблема. І це дурне. Справді, якщо піаніст може грати всі ті сонати, концерти, то нехай там і буде помилка. Краще чути гру піаніста, ніж не чути. Нехай помилки будуть — без них немає життя.

«Якби я не був українцем, я б ніколи не знайшов таку музику»: Любомир Мельник про надшвидкісну гру, час та втрату майбутнього

Якщо людина помиляється, то це ознака того, що вона жива.

Саме так, ми — не машини.

Пане Любомире, ви рекордсмен зі швидкісної гри. Офіційно 19,5 нот за секунду. Можна швидше грати?

Я не знаю. Думаю, що ні. Бо на тій швидкості я вже відчуваю, що у звуці не чути різниці між тонами — не так швидко вони йдуть. Навіть, якщо б це фізично могло бути, не бачу того процесу. Є обмеження. У класичній музиці найвища швидкість, яку хороший піаніст може зіграти, — між 13 та 14 нотами за секунду кожною рукою. Це дуже швидко. Дуже. Але людина чує їх виразно. А ту швидкість, яку я можу підняти, — вона важко вловлюється слухом. То є така універсальна швидкість. І люди повинні зрозуміти, що то час, а він залежний від людей. Якщо зникнуть люди, зникне й час. Вони цього не розуміють — їх обманули вчені. Думають, що час екзистує, і він є без кінця, без початку. Що час був перед космосом і буде після нього. А це брехня. Не лише, що час не переживе космос, але й нас не переживе. Коли зникне остання людина — часу вже не буде. Час створений для того, щоби наше тіло працювало. Час екзистує, щоби ми могли народитися, їсти, пити, молитися, танцювати, дивитися на небо (сміється – прим. ред.) і вмерти.

«Якби я не був українцем, я б ніколи не знайшов таку музику»: Любомир Мельник про надшвидкісну гру, час та втрату майбутнього

Час є породженням нашої свідомості?

Ні, ні. Час звʼязаний не з нашою душею, а з нашим тілом. От тіло вмре — час зникне.

А душа?

Нічого я не знаю напевне. Я тут живу, але просто знаю. Так, люди скажуть: «Що цей старий говорить?!» Але я просто знаю. Те, що я роблю на піаніно, — те ніхто ніколи не робив. Бо фізично те зробити неможливо. Це чимось схоже на диво. Я не вихваляюся — це Бог дав мені таку можливість. Це не я, не я зробив. І не беру на себе спеціально якийсь королівський одяг і не кажу, що: «Я — король піаніно, бо я це роблю». Ні. Усе це дар від Бога. І я це роблю. Люди не розуміють, що все – від мого духу до пальців на клавішах, і ті звуки – є цілим життям.

«Якби я не був українцем, я б ніколи не знайшов таку музику»: Любомир Мельник про надшвидкісну гру, час та втрату майбутнього

Тобто безперервна музика проходить певний еволюційний момент?

Ні, воно є чимось таким, що сталося саме з фортепіано. Моє життя дуже сумне й водночас дуже щасливе. Сумне, бо класичний світ не хоче розуміти, що це є. Вони ще думають, що ми повинні слухати від Скарлатті до Бетховена, усіх сучасних піаністів, бо так звучить піаніно. Але воно так не звучить. Піаніно так плаче. Воно не хоче це робити. Вони змушували його, щоби грати. Музика гарна, це правда, але піаніно плаче. Скрипка співає, бо то її голос. А піаніно, якщо ти граєш концерт Бетховена, є ніби нещасним конем, який змушують тягнути той важкий віз, і воно думає: «Коли я нарешті дійду, я ж маю крила, я хочу літати!» І врешті-решт прийшов Любомир Мельник, і знайшов, що піаніно має крила, що воно може літати, може співати й може піднестися до неба й літати невагомо. Ось, до прикладу, якщо ми або Бог, або хто-небудь взяв би літак, скажімо Боїнг-737, пілота, зробив би злітну смугу та поставив все це в Італії в 1535 році. Чи він злетить? Усі скажуть, що очевидно так. У ньому ж все є — йому нічого не бракує. А я кажу, що він не буде літати. Не зможе літати. Бо він літає лише тепер.

«Якби я не був українцем, я б ніколи не знайшов таку музику»: Любомир Мельник про надшвидкісну гру, час та втрату майбутнього

То ваша музика є музикою майбутнього?

Я не знаю, чи світ існуватиме. Не знаю. Європа така дурна, Америка така дурна, що вони не бачать того, як убивають світ. Через своє хлопство. Знаєте, немає нічого страшнішого за розумну людину, яка є одночасно тупою, як стовп. Є дурні люди, й їм можна пробачити це. Але бачити, що хтось, хто є дуже розумним і вміє думати, але чинить, ніби дурень. Це коли розумний їде в автівці, бачить, що в нього горить двигун, а сам думає: «А я загашу його бензином — це допоможе». А це саме те, що ті «розумники» роблять. Наш світ іде до кінця. От світове море може ще піднятися на два ступені — й все, ми всі помремо. А ті вчені не думають, чому це відбувається — вони думають, як можна грошей на тому заробити. Держава каже: «Придумай для нас причину. І вона мусить бути такою, щоби ми змогли на ній грошей заробити». І доходить до того, що вчені вигадують будь-що: от ти пройшов 10 кроків чи відійшов метрів 20 від хати, усе — від цього море гріється, небо гріється. І тепер кожен, хто хоче більше метрів від своєї хати пройти, повинен заплатити, бо це вже завдається екологічна шкода. І всі люди будуть платити, щоби пройтися 50 чи 100 метрів. А вчені скажуть: якщо не вірите, ми можемо показати дослідження чи книги, у яких науково підтверджується нагрівання моря. Однак, істинна причина очевидна — вона світить їм в лице. Та вони не хочуть її бачити. Зате думають лише, як можна заробити гроші. Порятунок людей – не для них. Ті люди, які мають у своєму званні три букви, «PHD», вони — дурні. Знаєте чому? Тому що вони думають, якщо інший PHD сказав, що небо зелене та зроблене з каміння, то так воно є. Вони знають глибоко в душі, що це не так, але той учений сказав. І будуть це повторювати, як мавпи. Коли на якихось студіях учені роблять помилку, то відразу кажуть, що так має бути. А через вісім років хтось каже: «Слухай, то ж була помилка!»

«Якби я не був українцем, я б ніколи не знайшов таку музику»: Любомир Мельник про надшвидкісну гру, час та втрату майбутнього

І тоді вже цьому вченому дають звання PHD і всі починають його цитувати, так?

Саме так. Ось тому я кажу, що не знаю, чи світ існуватиме.

Пане Любомире, коли ви зіграли безперервну музику вперше, про що ви подумали?

Знаєте, то не є щось таке, що раптом один раз прийшло й зігралося. Воно поступово зʼявлялося. Зайняло декілька місяців, можливо, два чи три. Але я починав грати — воно розбудовувалося; я починав відчувати й напрацьовував більше й більше. Аж доки не зрозумів, що це воно.

«Якби я не був українцем, я б ніколи не знайшов таку музику»: Любомир Мельник про надшвидкісну гру, час та втрату майбутнього

От саме про цей момент розкажіть!

Я дуже боявся, бо відчував, що моє тіло мінялося. Я не відчував своїх пальців. Я тримав чашку з кавою в руках, і раптом вона випала. Бо мої пальці стали дуже розслабленими. І я змушений був думати, щоби тримати що-небудь у руках.

Двері до «гримерки» відчинилися, і Любомира покликали на репетицію. Ми перекинулися ще декількома словами про філософію та філософів і погодилися, що ідей багато, але черпаємо їх з одного виміру. Тому й можемо іноді думати схоже. Але думати потрібно всім.

Текст і фото: Максим Козменко

Залишити коментар