Середа, 19 лютого

Про чоловіків-небожителів і «матрицю материнства»

  Фемінізм – це не про небриті жіночі ноги. І не про владу над чоловіками. І не про те, що «жінки мають керувати та володарювати». 

Фемінізм не базується на ненависті до чоловіків. Він базується на соціальній, політичній та економічній рівності статей.

Феміністкам потрібна влада не над чоловіками. Феміністкам потрібна влада над своїми бажаннями та прагненнями, над рішеннями та способом життя.

Феміністичний рух в Україні почався наприкінці ХІХ століття. Олена Пчілка, Наталя Кобринська, Леся Українка, Ольга Кобилянська – ці імена відомі багатьом із нас. А ще були Олена Кисілевська, Олена Шепарович, Іванна Блажкевич, Костянтина Малицька, Харитя Кононенко… Була купа жіночих клубів, гуртків, рухів, організацій… «Союз українок», очолюваний професоркою Міленою Рудницькою, налічував 60 тис. членкинь і був найбільшою організацією в Європі.

А потім прийшли до влади більшовики – і все. І почалося те, що нацисти окреслили досить просто — Kinder (діти), Kirche (церква), Küche (кухня). Тобто, не пхайте своїх носів, дорогі жінки, в інші сфери. Будьте залежними від чоловіків — від економічної до сексуальної сфер. І відчувайте себе лише машинами для народження дітей і піклування за домом і сім’єю.

І ми на довгі роки залізли в матрицю «материнство – єдине, чим варто займатися жінці». Ну і фраза про те, що «русские бабы ещё нарожают солдат», просто прекрасно лягала в цей концепт.

Я досить часто чую таке: «А ви спитали в жінок, чи потрібний їм ваш фемінізм?! Може, жінкам подобається займатися домом і дітьми, подобається не лізти в чоловічі сфери й вони хочуть залишити брудну політику чоловікам!»

Я впевнена, що дівчата й жінки можуть точно те ж саме, що й чоловіки. Життя зараз влаштоване таким чином, що не треба добувати мамонта та демонструвати свою фізичну силу. Так, ми народжуємо, але це не значить, що лише в цьому наша єдина роль, призначення та місія.

Я сама ніколи не відмовилася б від материнства. Хоча, народжуючи дитину, ти перестаєш бути розпорядницею власного життя, не контролюєш його більше й не належиш собі.

І все можна було б сприймати прекрасно, але саме в цей період ти втрачаєш можливість заробляти гроші, працювати, мати гнучкий графік роботи — якого роботодавця ти можеш зацікавити?

А ще додайте купу господарських справ – ти ж вдома сидиш, чому б і ні?

Усе це страшенно пригнічує. Робить твоє життя та тебе саму абсолютно залежною від чоловіка. Добре, якщо чоловік притомний і може розділити твої турботи й твої страхи. А якщо ні?

Тому, вибираючи материнство, я б ніколи не відмовилась і від іншої частини свого життя. Того, де я сама приймаю рішення щодо свого сьогодення та свого завтра.

Проблема соціуму не лише в тому, що чоловіки не хочуть поступатися своїми керівними посадами чи віддавати свої сфери впливу. Проблема в тому, що жінки, не бачучи перед собою успішних, суто жіночих історій, часто переконані, що саме чоловіки — небожителі, й вони знають і вміють щось таке, що ніяк не може бути притаманним жінкам.

Не існує нічого сакрального. Не існує нічого такого, що не змогли б опанувати жінки.

Багатьом жінкам справді подобається бути жінкою, саме в сенсі матері, господині, берегині. Вони так виховані. Вони не бачили достатньо успішних прикладів перед очима. Вони бояться. Вони не хочуть відповідальності. Вони отримують задоволення від свого способу життя та нічого не хочуть змінювати.

Цивілізація проходила вже купу різних стадій боротьби за права темношкірих, інвалідів, євреїв і так далі. Колись і восьмигодинний робочий день був утопією.

Рік тому я була в одній із центрально-азійських країн. Ця держава колись була частиною Радянського Союзу; традиції тут відіграють значну роль; місце жінки теж досить традиційне. Під час однієї з дискусій чоловік-керівник категорично заявив: «Жінка має займатися сім’єю, сидіти біля домашнього вогнища й ретельно його охороняти, щоби чоловіку й дітям було затишно та комфортно!»

Його монолог перервала жінка, керівниця одного із спецпідрозділів Генеральної прокуратури: «Скажи, а чому ти не посадив своїх двох дочок біля вогнища, а відправив їх вчитися до Лондона?»

Чоловікові не було що відповісти.

Досить типова ситуація і для нас. Чоловіки-керівники можуть скільки завгодно розповідати про «традиційні ролі в соціумі», але вони, маючи можливості, не дуже хочуть, щоб їхні доньки посідали саме ці традиційні ролі. Така собі сумнівна «рівність» — для широкого ужитку всіма іншими, а не власними доньками.

Наше суспільство зараз має купу викликів — нам треба вирішувати багато проблем зовсім іншого ґатунку. Але це не означає, що варто вирішувати щось першочергово, а от таку «неважливу» тему як рівність прав відкласти на потім. До кращих часів.

Жінкам тісно в тих рамках, куди їх намагаються загнати. Жінки отримують освіту нарівні з чоловіками. До речі, випускниць українських вишів більше, аніж випускників. І, як правило, вони навчаються краще.

Але все одно на побутовому рівні досить велика частина населення сприймає жінку як додаток до чоловіка.

Я пам’ятаю один із ефірів, у якому мене запросили взяти участь. Говорили про фемінізм, звісно. Чоловік, мій опонент, стверджував одну й ту ж тезу на різні лади: «Особисто я добре ставлюся до жінок. У моїй фірмі – купа жінок. Вони красиві, розумні. Я до них прислухаюсь. Проблем у нас немає. Їм все подобається». «А ти їх питав?» – не втрималась. «А що питати? І так все зрозуміло. Їх же не катують і не ображають».

Маса чоловіків і досі вірять, що якщо жінку не б’ють, то вона вже має бути щасливою та скакати від радощів.

А всі розмови про рівність прав, то це саме від того, що жінка невдоволена. Типу «мужчини у неї немає, от і біситься».

У суспільстві існує стійкий стереотип про те, що жінки слабші, примітивніші. Тому й далі продовжують розповідати анекдоти про блондинок та радісно гиготіти від них.

Хоча, власне, на кожну блондинку можна легко знайти мужчину-жлоба.

У суспільстві також існує й інший стереотип: чоловік має бути мужнім, забезпечувати сім’ю, вмерти, але не заплакати. Так виховують хлопчиків, із яких виростають чоловіки з атрофованим почуттям емпатії. Із відсутністю нормальних емоцій на різні внутрішні та зовнішні подразники.

Викорінення стереотипів – тяжка робота. І, викорінюючи їх, варто не забувати все ж про особисту свободу.

Коли в Україні почався флешмоб #Янебоюсьсказати, він спричинив ефект бомби, що розірвалася. Величезна кількість дівчат і жінок почали розповідати свої історії зґвалтувань і спроб зґвалтувати, принизити і завдати болю. Дуже красномовною була реакція чоловіків. Не всіх, але достатньої кількості, щоби звернути на це увагу. Від «сама винна, а чого йшла пити каву на квартиру» і до «згадала події двадцятирічної давності – як баба була молодою».

І я знаю, що багато хто, читаючи цей текст, думає: «Задовбала своїм фемінізмом! Скільки можна?! Треба би щось актуальніше та важливіше. Тому що війна. Ріст злочинності. Економічні проблеми. Які там права жінок і весь цей ваш фемінізм?! Як немає рівних прав, коли он у вас 25 тис. жінок у ЗСУ?!»

Такі аргументи завжди використовують, щоби тему не продовжувати, не розвивати далі. Феміністський рух лякає. Його не розуміють. Суспільство не хоче прощатися зі старою системою цінностей.

Про фемінізм в Україні ми ще навіть не починали говорити. Ми лише підбираємося до цієї теми.

Подивіться наші фільми, у тому числі сучасне українське кіно. Хто там герої? А хто створює фон, відтіняючи героїв? Отож-бо. Я вже мовчу про плекання образів Попелюшок, які стають успішними лише після того, як зустрінуть Принців.

Отже, фемінізм — не про ненависть і несприйняття чоловіків. Він про те, що кожна жінка має такі ж права, як і чоловік.

Точно так, як і патріотизм – не про несприйняття інших націй.

Зоя Казанжи

Залишити коментар