П'ятниця, 30 жовтня

Рідна мова – жива…

Натрапив сьогодні у стрічці новин Фейсбука на таку інформацію: група невідомих зруйнувала вагон поїзда – повибивала шибки, поламала столи й сидіння. Коли натрапляю на такі новини, а натрапляю куди частіше, ніж хотілося б, завжди ставлю собі одне й те саме запитання, на яке ніколи не знаходжу чіткої відповіді: яку потребу задовольняють такі от групи невідомих?

Коли руйнують вагони, коли ламають лавочки в парках, коли, даруйте, але це теж правда, саджають кошенят у духовку. Навіщось же їм це потрібно. Чогось же вони досягають у такий спосіб. Відповідь, думаю, знаходиться на рівні культури, зокрема й цивілізації загалом. Мабуть, ці люди в процесі виховання, соціалізації недоотримали чогось істотного. Та, власне, це з тієї ж площини, що й відомий вислів про те, що «не хотіли вкладати в культуру – будете вкладати в озброєння».

Вкладати в культуру – це загалом правильно. Мабуть, мало хто з цим сперечатиметься, адже ж безглуздо. Інша річ – форми й методи. «Не сама потреба як така, а загально прийняті форми її задоволення диктують норми поведінки», – пише старий підручник із загальної психології. Отже, форми й методи. Форми й методи. Якщо замислитися, то в нас із цим проблем куди більше, ніж здається.

Моя шкільна програма (початок-середина 90-х років) з української літератури була укладена таким чином, щоб я наглухо, назавжди зненавидів, приміром, Тараса Григоровича Шевченка. Десь із півроку в дев’ятому класі ми вивчали його. Тарас Шевченко «Три літа», Тарас Шевченко «Розрита могила», Тарас Шевченко «І мертвим, і живим», Тарас Шевченко «Кавказ». І так кілька місяців поспіль. Дитина 13-14 років уже через два тижні міцно зачинить шлюз, через який мала б сприймати поезію Кобзаря. А через кілька місяців від одноманітного повторювання той шлюз заржавіє так, що його повік не відчинити. Особисто мені знадобилося щось близько 15 років для того, щоби знову почати більш-менш адекватно сприймати Шевченка. І не тільки його.

Більшості добре відомо, про це писали не раз, і не два, що українські підручники для молодших школярів побудовані так, щоб у дитини склалося враження, ніби вся Україна – це таке велике село, де усміхнені хлопчики й дівчатка скопують грядочку, збирають яблука в ідилічних садках, де їхні матусі носять поперед себе величезні макітри вареників, татусі пораються біля корови та ремонтують архаїчний сільськогосподарський реманент, а дідусь із бабусею сидять біля лубкової хатки й годують курочок із долоні. І це в той час, коли чи не кожна дитина має смартфон, планшет і комп’ютер або ноутбук, із якого можна почерпнути геть іншу інформацію й «правду життя». Із чим дитина асоціюватиме Україну? Із тим у чому вона живе чи з шкільним лубком? Однозначно не відповіси, але якщо врахувати скільки разів на сторінці читанки діти зустрічають слово «Україна» й похідні від нього…

Моя мати все життя говорила українською мовою – на роботі, удома, із подругами, із батьками, із перехожими. Але читала й писала винятково російською! Я намагався свого часу достукатися, допитатися, дослідити – чому вона так робить? Ну навіщо «Повію» Панаса Мирного було читати в російському перекладі? А вона читала «Гулящую». Від моїх допитувань відмахувалася не дуже чітким: «Я по-українськи не понімаю…» Її акуратні блокноти з рецептами охайно списані російськими словами: «На два килограмма огурцов три столовых ложки соли». Уже набагато пізніше я збагнув, що радянська школа виховувала й учила мою матір так, щоб усе українське асоціювалося в неї зі сільським і застарілим, а російське – із витонченим, високим і прогресивним.

Та що там моя мати, коли навіть сьогодні, навіть від дуже освічених людей доводиться чути про вищість усього російського та про другорядність, загумінковість і забитість українського. Що ж, цього так просто не витравиш. Принаймні, не одразу.

За мову сьогодні борються. Різними методами. Знову форми й методи. Законодавчо. От нещодавно говорили про мовний закон. Хтось вважає його адекватним, хтось – надто поміркованим для нинішніх умов, а хтось – повною зрадою. Залишу це питання на відкуп юристів, адже сам дати оцінку закону не зможу – знань відповідних не вистачає.

Борються за мову й іншими методами. Приміром, відома дитяча письменниця Лариса Ніцой ось уже скільки років веде цю боротьбу де тільки може. Вона несе цілком правильний меседж, і якщо по суті, то я цілком на її боці. А от за формою… Кілька років тому пост про те, що пані Лариса пожбурила в касирку дрібною рештою за те, що та відмовилася говорити українською, набрав кілька тисяч лайків. Що ж, мабуть, це було й справді… ефектно. От тільки результат… Хіба ж після цього та касирка полюбить українську мову? Хіба можна взагалі змусити силою щось полюбити? Та навряд. І та касирка, й інші, у кого вимагали української, розмахуючи кодексами, навряд чи полюблять її. Агресія не породжує добра. Українізувати силою й погрозами не вийде. Та, зрештою, за культуру можна боротися тільки самою культурою. Більше нічим.

Відрадно, що останнім часом усе частіше поряд із новинами про поламані вагони зустрічаю коментарі вчорашніх російськомовних громадян під українськими текстами. Такі зворушені просвітлені коментарі. Поки що ламаною українською, але… про те, що от, мовляв, я й не думав(ла), що в українській літературі є такі хороші твори. Мовляв, відчув(ла) себе українцем(кою). Мовляв, збережу собі й увечері доньці (синочкові) прочитаю.

Я чогось думаю, що таки прочитає. А прочитавши, покладе на дитину отой надтонкий, невидимий оку, але такий потрібний шар, що його Ліна Костенко свого часу назвала «гуманітарною аурою нації». Цей шар збереже від думки зруйнувати вагон і розтрощити лавочку. Цей шар підкаже інші ідеї, рішення, виходи, способи реалізації. Без цього шару ми неодмінно скотимося в хаос, мракобісся, тьмутаракань…

Сергій Осока

1 комментарий

  1. Надія Марчук on

    Все вірно. Але іноді нерозумне кошеня треба ткнути мордочкою в молоко, щоб воно хоч спробувало, що це таке…:)

Залишити коментар