Четвер, 29 жовтня

Одна з найболючіших проблем сьогодення для більшості українців – пошук роботи, яка б відповідала двом основним вимогам: була не тільки до душі, але й гарно оплачувалася. І якщо в 30-40 років, маючи хорошу спеціальність і досвід роботи, люди почуваються більш-менш упевнено на ринку праці, то ті, кому ближче до пенсії, втративши роботу, зазвичай зневірюються й опускають руки. А молодь, навпаки, не маючи змоги влаштуватися в Україні, у пошуку кращого життя виїжджає за кордон. Тим часом, зазначають у Державній службі зайнятості (ДСЗ), вітчизняному роботодавцеві нині дуже бракує кваліфікованого працівника. Тож про те, представники яких саме спеціальностей нині цінуються на вагу золота на ринку праці, як їм не тільки зустрітися зі своїм роботодавцем, а ще й порозумітися, Opinion розповідає заступник голови ДСЗ Сергій Кравченко.

Пане Сергію, нині в Україні дуже багато людей є безробітними й не можуть знайти роботу, а з іншого – насправді є чимало вакансій, проте їх неможливо заповнити. Як на ваш погляд, чому так?

Для цього є багато причин як суб’єктивних, так й об’єктивних. З одного боку, справді є дуже багато вакансій, які роботодавці не можуть заповнити, навіть пропонуючи людям досить пристойну зарплату. З іншого — ми зіштовхуємося з невиправданими сподіваннями людей, які йдуть навчатися, здобувають вищу освіту, а потім не можуть влаштуватися за своєю спеціальністю. Річ у тому, що на сьогодні країні потрібні, передусім, кваліфіковані представники робітничих професій: зварювальники, електрики, сантехніки… Насправді, роботодавцеві потрібні будь-які кваліфіковані працівники, які тільки є у класифікаторі професій.

Другий важливий момент, із яким Україна має справу досить давно, це перевиробництво на ринку представників певних професій. Передусім ідеться про тих, хто отримує юридичну й економічну освіту. Саме вони сьогодні досить часто не можуть знайти собі роботу за фахом. Причому, хоч цю інформацію ніхто не приховує, навпаки, ми все це пояснюємо, молодь все одно обирає ці спеціальності. Окрім того, підприємці звертають увагу на досить цікавий момент. Мені один із них пояснював це так: «Мені потрібен у штат один юрист. Я беру студента чи молодого фахівця, який щойно отримав диплом про вищу освіту. Він приходить, ще нічого на практиці не вміючи робити, у мене вчиться, а потім тікає працювати в іншу компанію, де продає себе дорожче. Він робить якісь певні помилки, бо не готовий одразу після навчального закладу вийти і працювати повноцінно. А я, зрештою, залишаюсь у програші».

Тобто, на сьогодні рівень освіти не відповідає вимогам роботодавця. І саме тому фірми дуже неохоче беруть молодих фахівців без досвіду роботи.

Ще одна прогалина на ринку праці полягає в тому, що кваліфікованих працівників робочих спеціальностей ринок потребує дуже багато, проте кількість професійно-технічних училищ, де їх готують, останнім часом дуже зменшилася.

Ви сказали, що наші університети готують фахівців, які не відповідають вимогам роботодавця. Де шукати вихід?

Тут насправді все просто, головне – наважитись і почати робити. А відповідь, зважаючи на європейський і світовий досвід підготовки фахівців, давно відома: у них студент, зазвичай, першу половину дня навчається, а потім зобов’язаний десь працювати. Скажімо, якщо йдеться про юристів, то часто прямо при університетах створено спеціальні юридичні клініки, де студенти повноцінно відпрацьовують певну кількість годин.

Тобто, теорія там міцно поєднана з практикою. Причому це має бути одночасно: щоби людина якось могла реалізуватися на практиці — вона мусить знати бодай ази теорії. Візьмімо до прикладу журналіста: його спочатку треба навчити писати, бо якщо він не вміє цього робити, то ви можете йому дати тисячу практичних завдань, та позитивного результату не отримаєте.

Сергій Кравченко: «Платформою, де роботодавець із працівником легко знаходитимуть одне одного, може стати базою кадрового резерву»

Як журналіст-практик можу сказати, що це або є дар, або його немає. Мене, скажімо, завжди дратувало, коли в журналістику намагалися йти люди, які не змогли реалізуватися у своїй професії…

Вірю, що в журналістиці саме так, але якщо студент третього курсу юридичного вишу не вміє читати, то про яку можна говорити його подальшу роботу як юриста? Частина молоді досі здобуває вищу освіту тому, що так хочуть батьки. Тут ми повертаємося до профорієнтації в школі, загалом до професійного підходу у виборі як професії,так і працівників. Державна служба зайнятості теж працює в цьому напрямку. Скажімо, торік ми випустили профорієнтаційні ролики, які швидко набули популярності. Але досить багато батьків не розуміють для чого ця профорієнтація, якщо вони визначили для своєї дитини, що вона буде юристом. А ось той момент, що юристом вона просто ніяк не може бути, бо в неї до цього душа не лежить, — ніким, зазвичай, не враховується.

Може, у нього поклик до точних наук і він хоче стати математиком, фізиком чи інженером? Натомість, батьки переконані, що юристом бути найкраще, бо це престижно. Вони могли побачити один гарний фільм, у якому герой – дуже успішний юрист. Але ж це тільки гарна картинка, а ось на те, що приховується за цією картинкою, у самій професії, які до неї вимоги, скільки потрібно працювати людині, котра потім стає успішним юристом, ніхто не зважає.

Улітку фахівці ДСЗ заявляли, що вперше за багато років ситуація на ринку праці дещо стабілізувалася. У чому проявилася така стабілізація та чи втрималася вона до осені?

Можливо, повторюся, але зазначу, що на ринку праці як бракувало, так і бракує водіїв, швачок, електриків, сантехніків, зварювальників, фрезерувальників. Не повірите, але нині в Україна потребує досить багато кухарів. Можу навести приклад. У Києві є компанія, яка вже три місяці шукає півсотні водіїв. Зарплатня, яку вони пропонують, причому чистими на руки, 11 800 грн. Звісно, там і вимоги відповідні: мати додаткові категорії, відпрацьовувати певну кількість годин тощо. Але не можуть знайти…

То виходить, що стабілізація – саме в тенденціях?

Якщо зважати на перевиробництво певних фахівців, то можна й так сказати. Юристів і економістів забагато вже не один рік. А ось учителів сьогодні бракує навіть у Києві. Як, до речі, й лікарів. Причому медиків бракує не лише у столиці, а й по всій країні. Знаю реальний приклад: на Черкащині вже півтора року шукають лікаря отоларинголога, і ніяк не можуть знайти. Особливо скрутне становище з лікарями у віддалених від центра регіонах, невеликих областях.

Мабуть, свою роль відіграє й проблема браку житла для цих людей, адже за лікарську зарплату його винаймати не будеш…

Ви знаєте, нині, у зв’язку з розвитком об’єднаних територіальних громад, багатьом лікарям пропонують не тільки гарні умови роботи, але й дах над головою. Саме в невеликих регіонах відкриваються медичні пункти, де працівникам надають не тільки роботу, але й житло. Однак люди йти не поспішають.

Ви співпрацюєте з Міністерством освіти і науки в питаннях коригування ринку випускників і потреб ринку праці?

Звичайно, Міносвіти знає цю проблему. Але, як на мене, тут має бути загальний комплексний підхід загалом до проблеми навчання і перенавчання працівників. Поясню: раніше, скажімо, потрібна була дуже велика кількість токарів. Нині кількісні обсяги набагато менші, проте рівень їхньої підготовки має бути іншим – роботодавцеві потрібні дуже високоякісні фахівці. Тож ми обов’язково інформуємо Міністерство освіти як щодо кількості кадрів, яку нині потребує вітчизняний ринок праці, так і щодо їхньої кваліфікації.

І що, вони реагують на таку інформацію?

Принаймні, намагаються це робити — розробляють певні зміни, нормативні документи, осучаснюють програми, за якими працюють професійно-технічні навчальні заклади. Та запитання є не тільки до діяльності МОН. Зараз ще потрібно зважати на те, що робітничі професії непопулярні у самому суспільстві. Чомусь люди переконані, що якщо в тебе диплом юриста, то ти вже успішний. Але ж це зовсім не так. Є багато прикладів, коли успішними стають люди робітничих професій.

Нещодавно зустрів чоловіка, який працює зварювальником і заробляє щомісяця 28 тис. грн. Покажіть мені юриста, який може легко заробити такі гроші. Звичайно, цей зварювальник вже має шостий розряд, працює 10 років, постійно самовдосконалюється. Але має гарну заробітну плату, як для людини з робітничою професією. До речі, за кордоном, у тій же Австрії чи Німеччині, постійно популяризують робітничі спеціальності. Причому роблять це на державному рівні: у школах, різних державних закладах і установах.

Вважаєте, нашій країні такий досвід теж буде корисним?

Без цього вже не обійтися. Суспільство нині розвивається настільки швидко й динамічно, що дуже велике значення має виробництво. Якщо, наприклад, раніше потрібно було 70 токарів для того, щоби виготовити певну деталь, то сьогодні, приміром, усього чотири чоловіка, які управлятимуть сучасними верстатами. Тож без популяризації таких професій матимемо купу проблем.

Сергій Кравченко: «Платформою, де роботодавець із працівником легко знаходитимуть одне одного, може стати базою кадрового резерву»

Робочі спеціальності – це передусім ПТНЗ, а їм, як відомо, останнім часом дуже важко виживати, не те що когось там готувати. Та й Міністерство освіти здатне впоратися далеко не з усіма проблемами…

Училищам у питанні підготовки кадрів, якщо вони хочуть випускати конкурентоздатних фахівців, потрібно тісніше співпрацювати з підприємцями. Нині наші підприємці вже готові завозити нове обладнання, яке коштує чималі гроші, але в них немає настільки кваліфікованих кадрів, які потрібні для того, щоби це обладнання запустити. Скажімо, якщо верстат коштує півтора мільйона швейцарських франків, а його зламає людина, яка тільки навчатиметься, то це досить великі збитки.

Саме тому училища повинні співпрацювати з роботодавцями, готуючи спеціалістів під них. Сьогодні вже досить багато складних автоматизованих систем, які спрощують та пришвидшують сам процес виробництва. Обслуговувати такі системи мусять кваліфіковані працівники.

Одне із завдань нашої служби нині – якраз і розв’язувати проблему пошуку роботодавцем кваліфікованих працівників. У ДСЗ створено спеціальні центри професійно-технічної освіти, де ми перенавчаємо доросле населення на інші професії. Але наших потужностей, враховуючи реальний попит на ринку праці, не вистачає, щоби закрити його потреби. Скажімо, нині дуже великий попит на продавців. Однак нині дуже розвивається торгівля через інтернет, і постає питання, а чи буде нам потрібна така кількість продавців, як сьогодні, скажімо, через п’ять років?

Справді, тенденція дуже очевидна, але ж продуктовий сегмент повинен залишитися…

Останнім часом набувають популярності каси самообслуговування. Проте саме зараз великі торгові мережі по всій Україні потребують більше, ніж 3,5 тис. касирів-продавців. Але у будь-якому випадку нам слід уважно проаналізувати, які професії залишаться, а які з часом зникатимуть.

Ваші фахівці аналізували, які професії можуть зникнути найближчим часом? А які, навпаки, не тільки залишаться, а ще й будуть затребуваними?

Поки такого прогнозу немає. Ми сьогодні працюємо над тим, щоби створити загальний прогноз ринку праці. Але це досить складне питання, тож ми доки співпрацюємо з різними міжнародними організаціями, вивчаючи їхній досвід.

А коли його можна очікувати?

Сьогодні над розв’язанням цієї проблеми працює робоча група. І хоч ми почали цю роботу ще в 2015 році, це дуже складне питання, тож казати про якісь конкретні строки зарано. Передусім потрібно визначитися з найбільш ефективною методологією підрахунку. Особливо нас зацікавив досвід Швеції, але там трішечки інші підходи, більш відкриті роботодавці.

Яку спеціальність може отримати людина в тих центрах, які працюють на базі ДСЗ?

Будь-яка людина, яка справді хоче знайти сьогодні роботу, її знайде. До нас у центри професійно-технічної освіти приходять навіть люди з вищою освітою. Будь-хто може там перенавчитися на швачку чи будь-яку іншу робочу спеціальність. Причому ця інформація на нашому сайті повністю відкрита — можна все самостійно подивитися.

Якось так важко уявити, щоб економіст або юрист пішов перенавчатися на швачку…

Випадків, коли люди ідуть і перенавчаються саме на робітничі спеціальності, не бракує. Наприклад, на майстра з манікюру чи перукаря. Не думаю, що це щось надзвичайне. У дорослому віці люди краще орієнтуються в тому, до чого в них лежить душа. А коли 16-17-річні вступають до вищого навчального закладу, та ще й за бажанням батьків, вони не завжди роблять цей крок свідомо. Повірте, до нас у центри і в 45 років зверталися люди, які, маючи за плечима вищу економічну освіту, мали бажання пройти курси касира-продавця.

А щоби працювати касиром-продавцем, маючи вищу економічну освіту, треба додатково перенавчатися?

Ну, вони прийшли та вирішили здобути собі робітничу професію, чому ні?

Сергій Кравченко: «Платформою, де роботодавець із працівником легко знаходитимуть одне одного, може стати базою кадрового резерву»

Проблема незбалансованості між потребами ринку праці й випуском фахівців навчальними закладами виникла з розпадом Союзу. За цей час було запропоновано багато рецептів виходу із кризи, але поки ситуація не дуже змінилася. Ви маєте свій рецепт для врегулювання проблеми? Чи, можливо, є якийсь закордонний досвід, яким тут можна скористатися?

Насправді рецепт тут дуже простий: коли в країні запрацює база Всеукраїнського кадрового резерву, коли кожна людина зможе зайти на сайт цієї бази та подивитися, яку вона зарплату може мати в тому чи іншому сегменті, у секторі чи галузі економіки, то мені здається, що це буде серйозним рушієм як для навчання або перенавчання, так і для здобуття робітничих спеціальностей.

Проблема є також як у роботодавцях, так і в самих працівниках. Мені роботодавці часто кажуть, що просять своїх людей підвищувати кваліфікацію, здобувати додаткові навички та компетентності. Але є частина працівників, яких просто влаштовує те, що вони мають сьогодні; і вони не поспішають здобувати нові навички, йти на якесь перенавчання. А наша економіка, і передусім світова, диктує свої правила, розумієте? І будь-який роботодавець – це власник бізнесу, який орієнтуються на певні економічні закони, правильно? І йому, щоб розвивати бізнес, потрібні кваліфіковані працівники.

Тому можу сказати, що якогось загального рецепту немає в жодній країні. І за кордоном, починаючи від Польщі й закінчуючи Британією, Німеччиною, Швецією, Швейцарією, на сьогодні також є потреба в людях робочих спеціальностей. Немає такого навантаження хіба що тільки в Японії.

У США проблему розв’язують по-своєму. Скажімо, Дональд Трамп заборонив вдаватися до послуг мігрантів. Він сказав, що роботу повинні робити американці. Знаєте, як вчинили у відповідь чимало роботодавців, зокрема фермери? Вони просто переобладнали своє виробництво, по максимуму автоматизувавши. І в Сполучених Штатах після цього пройшло ще невеличке скорочення.

Якщо роботодавець справді хоче, щоби працівник підвищував кваліфікацію, то він зазвичай сплачує йому курси, інакше це просто розмови…

Ті роботодавці, яких я знаю особисто, а йдеться про виробництво продукції, сплачують за своїх працівників чи готові це робити. Єдина галузь в Україні, де цього не роблять, – медична, тому що приватні клініки не хочуть платити кошти за своїх лікарів, які підвищують кваліфікацію, оскільки ці лікарі в такий спосіб збільшують свою вартість на ринку праці, а потім можуть піти працювати в іншу компанію чи навіть поїхати в іншу країну. Тому кожен лікар сплачує за себе сам. А проходити курси підвищення кваліфікації там обов’язково, хіба що з різною періодичністю, хтось кожні два, а хтось – кожні п’ять років.

Цікава ідея створення бази кадрового резерву. Коли така база може запрацювати?

Поки що йдеться про ідею створення такої бази, яка б давала змогу як кожному підприємцю, так і кожному працівникові, який захоче знайти роботу чи шукає її гіпотетично, знайти одне одного. Тобто, роботодавці матимуть змогу вносити в цю базу свої дані, працівники – свої, а на самому порталі мала б відображатися реальна ситуація на день його перегляду. От приміром, як нині змінюється рівень оплати журналістів. На що люди сподіваються? Чому в Одесі він, наприклад, коштує 10 тис. грн, а в Києві – 25 тис.?

Тобто, людина там зможе промоніторити саме такі речі, не вивчаючи кілька десятків сайтів окремо, і знайти роботу в будь-якій частині країни. Скажімо, у Сполучених Штатах і в країнах Європи зараз досить розвинена внутрішня трудова міграція. Там можна поїхати в Чикаго, в Юту чи в будь-який інший штат і знайти роботу саме на місці. Причому держава навіть створює для цього умови.

Внутрішня трудова міграція – не для наших людей, у яких інший менталітет, та й до житла вони більше прив’язані…

У Сполучених Штатах багато хто, можливо, також до житла прив’язаний, але там є навіть ціла система трейлерів, стоянок для цих трейлерів, де такі люди проживають. Та в будь-якому випадку свої умови диктує економічна ситуація. Тож у нас навряд хтось поїде з Києва, скажімо, у Хмельницький, де зароблятиме 8 тис., а 5 тис. повинен буде викладати за житло.

Коли в нас може з’явитися база кадрового резерву та чи хтось уже підраховував, скільки коштів для цього потрібно?

Я сподіваюся, що це було б досить корисно для більшої частини населення України. Але поки її створення – на рівні ідеї, тож фінансування ще ніхто не прораховував.

Скільки безробітних зареєстровано по Україні загалом, у кожній із областей зокрема?

На початок осені було зафіксовано 293 тис. чоловік, а в жовтні трохи менше — 287 тис. Торік у цей час було трохи більше — 300 тис. безробітних. У попередні роки ми мали ще більшу кількість тих, хто стояв на обліку в службі зайнятості. Насправді, зазвичай саме в жовтні-листопаді реєструється найменша кількість безробітних – люди восени знаходять роботу. А найбільшу маємо на початку березня: торік у цей час шукало роботу 439 тис. чоловік, цього року – 384 тис.

Щодо вакансій, то навпаки, саме цього року ми їх маємо найбільше. Причому пік припав на початок вересня, коли ми мали 100,3 тис. вакансій. Із початком жовтня частину заповнили, і тепер вільних місць по Україні маємо 96,9 тис.

Якщо взяти до уваги географію безробіття, то в Києві у центрах зайнятості на цей час зареєстровано 8 336 тих, хто шукає роботу. Найбільше зареєстрованих безробітних у Дніпропетровській області – майже 23 тис. чоловік. Чимало на Харківщині – майже 19 тис. Багато у Запорізькій області – 16 663, на Вінниччині – 15 147, у Полтавській області – 14 тис, у Житомирській – 13 957. На Київщині трохи менше – 11 141.

Вакансій, звісно, найбільше у Києві – 12 595. Плюс ще майже 7 тис. у столичній області. 10,5 тис. вільних місць маємо на Львівщині, понад 7 600 – у Дніпропетровській області, 5 273 – на Одещині, майже стільки ж – на Харківщині та майже 4 тис. – у Кіровоградській області. В інших регіонах кількість робочих місць трохи менша й коливається в межах 2–3 тис.

Наскільки ці цифри відображають реальне становище з безробіттям в Україні? Чому решта людей не звертаються за допомогою в центри зайнятості? Не вірять, що там допоможуть?

Зрозуміло, що насправді тих, хто шукає роботу, більше. Тому що в нашому суспільстві є частина людей, які просто звикли шукати роботу, не звертаючись до центрів зайнятості. Натомість, ми розробили рекомендації і для таких людей, як шукати роботу самостійно. Їх можна знайти на нашому сайті та скористатися. Окрім того, свого часу в мене виникло питання: як загалом шукати роботу. І ми зробили єдиний підхід щодр пошуку роботи, а тепер для наших безробітних читаємо на цю тему семінар. Навіть серію мультфільмів за підтримки наших партнерів створили в допомогу.

Ось подивіться, якщо вам цікаво, на Youtube про те, як гіпотетичному безробітному Степанові Овальченку допомагали знайти своє місце на ринку праці. Державна служба зайнятості співпрацює з онлайн-курсами Prometheus, і будь-яка людина з вищою освітою, яка реєструється в нас задля пошуку роботи, може за їх допомогою також отримати додаткові навички. Причому курси можна проходити як на комп’ютерах у центрах зайнятості, так і самостійно в себе вдома.

Ті ж люди, які традиційно шукають роботу самі, звичайно, її знаходять. Але, звернувшись до служби зайнятості, можна це зробити швидше. Проте багато людей ще чомусь думають, що якщо вони звернуться до служби зайнятості, то їх можуть забрати в АТО, і не приходять саме через це.

А можуть?

Ну слухайте, служба зайнятості не військкомат! Звісно, ми співпрацюємо з тими ж військкоматами, підбираючи їм людей на контракт. Шукаємо працівників і для поліції…

Але ж той же військкомат чи навіть Міноборони можуть надіслати вам запит, чи немає серед ваших безробітних чоловіків, яким було надіслано повістку, але вони з якихось причин її ігнорують.

Якщо вони нададуть запит, що шукають когось із людей, хто перебуває у нас на обліку, а йому було надіслано повістку, але він не з’явився у військкомат, то ми зобов’язані їх проінформувати. Це визначено законодавством. Ми відповідаємо на запити не тільки Міністерства оборони, а й будь-якої іншої державної установи, яка надсилає до нас такий запит.

Який відсоток людей, які звертаються за допомогою в центри зайнятості, знаходять роботу саме за їх допомогою?

Більша частина однозначно знаходять. Якщо казати про цифри, то це понад 80 % тих, хто звертається в центри зайнятості.

Сергій Кравченко: «Платформою, де роботодавець із працівником легко знаходитимуть одне одного, може стати базою кадрового резерву»

До речі, а сама служба зайнятості має дефіцит кадрів?

У нас немає проблем із кадрами.

Це в центральному апараті. А як ситуація виглядає на місцях?

Як правило, ми скрізь швидко знаходимо собі працівників. І на сьогоднішній день у жодній із областей такої гострої проблеми з кадрами в центрах зайнятості немає.

Але якщо у Службі зайнятості з’являється вакансія, за яким алгоритмом ви її заповнюєте?

Зазвичай, шукаємо серед своїх безробітних. А як їх ще потрібно шукати?

Сьогодні також популярний алгоритм пошуку серед друзів і знайомих…

В основному, особливо у великих містах, без проблем знаходять саме серед безробітних. До речі, і серед безробітних друзів теж… Свого часу, якщо пам’ятаєте, у нас були проблеми з банками, де пройшла хвиля скорочень. Так от, дуже багато тих працівників, які до того працювали в банках, потім прийшли на роботу в службу зайнятості.

Який алгоритм пошуку роботи нині є найбільш ефективним? Який алгоритм пошуку працівника найефективніший?

Шукати. І бажати працювати. Щодо роботодавця наведу приклад. Є в нас компанія «Веко», яка виготовляє меблі. Її керівник каже: «Дайте мені просто тих людей, які бажають працювати». Відповідаю: «Мовляв, так ці ж люди повинні мати певні навички, компетентності. А він на це: «Я всьому навчу, головне, аби хотіли працювати».

Розмовляла Лариса Вишинська

Залишити коментар