Понеділок, 19 листопада

Біженець, який утікав від себе

З усіх життєвих іпостасей Пауля Целана найприроднішою мені здається одна – біженець. Уже потім – поет, єврей, філософ, чернівчанин, перекладач, людина ХХ століття. Але передусім – біженець.

Ще з дитинства я затямив собі спосіб, завдяки якому історичну постать можна зрозуміти краще. Це досить просто: треба уявити її за сучасних обставин, побачити її в світлі теперішнього життя, зрозуміти завдяки цьому її велич і мотиви.

Якби Пауль Целан жив у наш із вами час, то на кого був би схожий, до якої групи належав? До втікачів. До людей, які полишили власні домівки в себе на батьківщині, але так і не знайшли собі нового дому в чужій країні. Прихисток – так, але дім – ні.

Усе життя Паулю Целану доводилося тікати. Уперше від реальності він утікає в письмі, пишучи листа, у якому розповідає про умови, у яких виростає: «що стосується антисемітизму в нашій школі, то про це я б міг написати книжку на 300 сторінок». Цей прийом, втеча від реальності в письмо, буде його рятівним колом ще кілька десятиліть.

Юнаком, ще майже дитиною, він  утікає до Франції, бо євреєві здобути університетську освіту в Чернівцях, Бухаресті чи Відні вже неможливо. Утім, від долі не втечеш, тому війна застає його таки в рідних Чернівцях, куди він так необачно повернувся на канікули.

Далі почалися фази окупації, на перший погляд дуже різні між собою, але насправді однаково смертоносні. Під час совєтської окупації Пауль Анчель втікає від власної мови, вивчає російську й працює перекладачем.

Під час румунсько-німецької окупації жорна смерті перемелюють його сім’ю, а сам Целан потрапляє до трудового концентраційного табору. За гіркою іронією долі, на примусових роботах він прокладає дороги. Саме дорога була символом його життя він ніяк не міг зупинитися, постійно біг, утікав.

Після закінчення війни втікає з Чернівців. Нібито від совєтської влади, але, можливо, більше від порожніх стін родинного дому? Чи міг Целан жити в помешканні, де кожен предмет нагадував йому про трагічну смерть рідні?

Опинившись у Бухаресті, молодий поет поринає нарешті в літературне життя, перекладає, друкується, живе в інтелектуальному товаристві. Так міг би виглядати початок світлої смуги життя. Але історія, та, що з великої літери «І», знову наздоганяє його: унаслідок повзучого перевороту Румунія стає комуністичною, і Целан знову втікає. Пам’ятає, як прихід комунізму в Буковину означав чистки й депортації десятків тисяч людей. Він рятується втечею, і цього разу – увага! – нелегально переходить кордон, стаючи вже щонайсправжнісіньким біженцем.

У Відні йому душно. Ніби й свобода, але й все якесь таке чуже. Він німецькомовний, та ще й єврей, що пережив Голокост, тож Пауль без проблем отримує всі папери, громадянство й шанс нарешті осісти. Біженець здобуває всі права.

Як до нього ставилися? А як нині Європа ставиться до біженців? Прогресивні й ліберально налаштовані люди – добре, позитивно, намагаються допомогти. Мовляв, це ми винні у твоїй трагедії, і тепер підтримаємо тебе, щоби не тобі, а передусім нам, стало легше, відлягло від серця. Не спокутуємо, а просто відкупимо вину. Решта – із німим осудом. А дехто – зовсім і не німим, а якнайгучнішим протестом.

У німецькомовному Відні йому незатишно. У голові крутиться фраза з його вірша, написаного ще в Чернівцях: «Смерть – це з Німеччини майстер». Ті, що нині втікають із Сирії, і мільйон українських біженців, які покинули свої домівки на Донбасі, могли б сказати: «Смерть – це з Росії майстер». У сухому підсумку, відкинувши всі геополітичні деталі, проста людина опиняється перед страшним висновком, що смерть – це майстер, байдуже звідки; смерть – це майстер, який завжди знайде спосіб знищити малу й беззахисну людську істоту. Тому треба тікати.

Целан утікає в Париж – парадоксально, він утікає від німецької мови, але саме її бере з собою в багаж. Німецька мова є його валізою, спадком і статком.

А кожен поет, особливо хороший поет, є біженцем із власної мови. Бо пишучи, він мимоволі покидає її традиційні кордони й синтаксичні пункти пропуску, продирається крізь колючий дріт синонімічних рядів, щоби вийти в нейтральну зону метафори. Поет покидає рідну мову, щоби створити власну мову.

У нього немає дому. Тобто, фізично дім, може, й є, той, що в Чернівцях, – із цегли, укритий черепицею, із вікнами й меблями, але це вже не дім. Люди, які нині вимагають від біженців повернутися, не розуміють, що їм немає куди повертатися. Точніше кажучи: є куди, але немає до кого. Бо хіба місто, вулиці й цегла – це дім? Хіба може бути дім без знайомих людей, без їхніх усмішок, без їхньої мови?

У Чернівцях цього всього вже немає, у цьому сенсі дім Целана знищений. Він пробує збудувати новий дім у Парижі – із сім’єю, дітьми, друзями, роботою, успіхами. Але не виходить. Він самотній, він – сирота. Його батьків убили, а він осиротів. Його світ убили, і він осиротів. Із минулого світу йому залишилися тільки пам’ять і мова: пам’ять кривава й жахлива, а мова, а мова кожним своїм німецьким словом нагадувала про кров і жахіття.

Він утікав із країн і з міст, але насправді утікав від себе. Від своєї пам’яті й своєї мови. Десь незадовго до смерті Целан пише, що, мабуть, краще було йому повернутися під «буки його батьківщини», на Буковину. Утеча в Париж, попри позірний успіх, також стала поразкою. Далі втікати не було сенсу.

Але все ж Пауль Целан таки знаходить можливість утечі. Востаннє він стає біженцем із життя. Його трагедія полягала в тому, що чорне молоко світання поволі затоплювало його зсередини; він топився сам у собі, у своїй пам’яті й мові. Спосіб утечі символічний – поет стрибає в річку. А що таке річка? Біг, плин, рух. Утеча – від слова втікати, текти.

Тому нині, коли бачу біженців на вулицях європейських міст, я завжди приміряю на них долю Целана. Скільки з них стане успішними й визнаними? Хто напише геніальні вірші, а хто, так і не знайшовши для себе дому, утече з життя?

Андрій Любка

Залишити коментар