П'ятниця, 20 вересня

У Львові відбулась акція «Відкритий чек» у рамках Бієнале довіри. Умови доволі прості: ти приходиш до кафе чи ресторану, робиш своє замовлення, а після цього можеш заплатити, скільки вважаєш за потрібне. Загалом до акції долучилися понад 30 закладів, втім частина з них достроково відмовилися від участі. Причина проста: деякі відвідувачі сприйняли акцію як можливість… безкоштовно поїсти. Більше про (не)непровалений тест на довіру – у реакціях від Opinion.

Власне, найбільше користувачів мережі вразила не сама ідея акції, а історії про недобросовісних відвідувачів закладів, які або платили смішну частину від реального чеку, або взагалі відмовлялися залишати будь-які кошти. Як воно було, давайте розбиратися разом. Рестораторка Стелла Яблонська наголосила, що львів’яни сприйняли акцію довіри як… можливість безкоштовного харчування в ресторані. Було і кілька вражаючих випадків, коли, наприклад, добре одягнута жінка поїла на 500 грн, а залишила… 5 грн. Але це не все. Перше місце у закладі авторки допису «посів» гість, який з’їв шість страв та випив три фреші, не залишивши при цьому жодної копійки.

Якщо у цифрах, то, згідно з дописом Яблонської, абсолютно всі гості, які знали про Бієнале довіри, не оплачували чек, а платили близько 20 % від реальної вартості. Втім, рестораторка не засмучується та обіцяє своїм гостям і надалі радувати їх смачними стравами з добротних натуральних продуктів, не економлячи на їхній якості. А ще чекати. Чекати, коли настане час, що ми зможемо довіряти один одному.

Історик та журналіст Вахтанг Кіпіані переконаний, що акція засвідчила: жлобство та жага до халяви так званих «простих людей» – не менші виклики розвитку країни, ніж корупція та подібне. І це доволі аргументовано, адже, за словами журналіста, більше половини закладів-учасників припинили експеримент завчасно, бо «приходили молоді люди, робили замовлення на 600-700 грн, а залишали 10 грн». Або «приблизно половина клієнтів платили суттєво менше, ніж було вказано в їхніх рахунках». І таких прикладів чимало. Мабуть, залишається хіба що порадіти за тих, кому хоча б раз випала нагода ні в чому собі не відмовляти. Це я так, із сарказмом трохи, раптом що.

А ось письменниця Вікторія Амеліна не згодна, що довіра провалилася. Адже першим таки довіряє сильніший. І нехай слабші втішилися, що «намахали». Авторка ж тішиться, що львівський бізнес вже саме такий – сильний, аби довіряти. Ба більше, на її думку, подібний експеримент непогано було б повторити наступного року, бо по-справжньому сильні мають вчити слабших своєму – довірі, не навпаки. І немає в нас іншої країни, а без довіри не буде й цієї. Отак.

Знайти переваги у (не)проваленому дні довіри спробував і одеський ресторатор Алекс Купер. За його словами, всі дописи блогерів та статті у ЗМІ про «тупих власників закладів» та великі втрати забудуться, але в масовій свідомості залишиться те, що львів’яни щедрі та добрі. Таким чином Львів отримав безкоштовне згадування у всіх ключових медіа та закріпився як ресторанна столиця. Ну, якщо дивитися під таким кутом, то за промоцію міста, напевно, було заплачено не так вже й багато грошей. Інша річ, чи саме з такою метою заклади брали участь в експерименті.

Чи варто було чекати якогось іншого результату? Блогер Микола Воськало в цьому щиро сумнівається. Каже, якщо організатори очікували на щось інше, то він радив би ніколи більше не займатися жодними акціями. От і я зараз думаю. Придумали проект, всі погодились. І невже ніхто не ризикнув продумати такий варіант?

А ось блогерка та журналістка Олена Яхно і взагалі вирішила не цензурувати себе у висловлюваннях та наголосила, що ми начебто «постгеноцидна нація, де пройшов негативний відбір». Себто кращі були знищені. Ну, пані Олено, за такою логікою далеко не кращі й коментують свідчення вашої тези. Відбір, він же поширювався на всіх, правда?

Львівський радіоведучий Андрій Чемес назвав експеримент геніальним та таким, що нагадує фільми, коли раптом хтось отримує владу та починає хамити й поводитися відверто по-свинськи. Водночас, на погляд автора допису, цей експеримент потрібний, бо тепер ми точно знаємо, де ми і що Бієнале довіри потрібне цьому місту як повітря. Я б ще подумав та поміркував, чи лише окремому місту. А то почнеться зараз (якщо, звісно, досі не почалося) щось на кшталт «це все Львів», «у нас в ЯкесьНевідомеМісто все краще» і подібне. Просто одному місту не пощастило, мені здається.

Письменник та перекладач Остап Українець спробував проаналізувати цю ситуацію поетапно. По-перше, на його думку, ми нарешті маємо нормальну ілюстрацію того, що злочинна у нас тільки влада, а простий-то народ чесний, як кришталь, нікого не дурить. Себто дай цим простим людям опинитись при владі, і тоді б настало нормальне життя. Це сарказм, раптом що. По-друге, сам автор не розуміє суті акції. Пояснити людям, що таке «чайові» та «вимоги до сервісу»? Ті, хто регулярно бувають у закладах подібного типу, і так чудово знають про це. По-третє ж, вразив письменника і підхід до акції: алкоголь не входив до «відкритого чеку». І це, на думку Українця, прекрасно, бо одразу видно, наскільки тверезо організатори оцінювали майбутні наслідки.

У підсумку письменник констатував, що насправді ця акція багато в чому неввічлива. Адже це просто накладає додаткову відповідальність, якої навряд чи хочеться комусь, хто йде відпочити.

Письменниця Оксана Луцишина натомість зізналась, що особисто не пішла б у «безкоштовний» ресторан, де від неї всі б очікували, що вона заплатить вдвічі більше грошей, бо начебто довіри до них та світу так багато, що аж до шкіри не поміщається. Це, за словами письменниці, і є безкоштовний сир у мишоловці, а плата за нього – дефамація популяції.

Це ж – неповага до народу, це – образа, приниження, бо є порушенням власне особистих нормальних кордонів, які чомусь потрібно замістити «довірою». А довіра – «це така штука, яка складно виховується, й одного обіду із львівської богадільні для цього замало». І під кінець «стислого переказу» – важлива цитата з допису письменниці: «Довіру я практикую вдома із рідними. Не треба намагатися вкрасти наш моральний капітал та бавитися у цей комінзм.

І наостанок пропоную вам чудову ілюстрацію Бієнале довіри у Львові від блогера Івана Савицького. Як там в якомусь популярному мемчику? Очікування та реальність? Ось і тут щось приблизно таке саме.

Збирав реакції та дивувався людям Степан Коза

1 комментарий

Залишити коментар