Понеділок, 19 листопада

Згідно з даними опитування НБУ, український бізнес із оптимізмом дивиться в майбутнє й очікує зростання виробництва. Україна за рік піднялася на шість позицій у Рейтингу конкурентоспроможності Світового економічного форуму (WEF), посівши 83-тє місце з 140 країн. Але реальна конкурентоспроможність як України, так і вітчизняного бізнесу, у порівнянні з іншими країнами Східної Європи, залишається дуже низькою. У боротьбі за два головні ресурси, інвестиції та робочу силу, ми досі програємо, здебільшого через невдалу й недалекоглядну політику держави.

Експерти WEF оцінювали країни за такими критеріями: макроекономічна стабільність, розвиток державних інститутів, інфраструктури, фінансової системи, ринку праці, товарних ринків та їх обсягів, динаміка розвитку бізнесу, здатність до інновацій, адаптація технологій тощо.

У першу десятку Рейтингу WEF увійшли: США, Сінгапур, Німеччина, Швейцарія, Японія, Нідерланди, Гонконг (оцінюється окремо від КНР), Великобританія, Швеція та Данія. Ми ж, покращивши свої показники за великою кількістю критеріїв, опинилися лише у восьмому десятку, поруч із Аргентиною, Домініканською республікою, Македонією, Шрі-Ланкою, Еквадором та Тунісом. Компанія не найгірша, але на пряму ми конкуруємо не з цими країнами. За робочу силу ми змагаємося із західними сусідками – Польщею, Словаччиною, Угорщиною; за ринки збуту – із такими аграрними титанами як: Канада, США, Китай; за інвестиції – з іншими країнами, що розвиваються з нашого регіону. Із країн Східної Європи ми випередили лише Молдову, яка посіла 88 місце в загальному рейтингу.

Україна покращила свої результати за розвитком інфраструктури, виробничими навичками працівників та рівнем освіти, розвитком ринку праці та темпами зростання внутрішнього ринку споживання. Утім, цього замало для того, щоби витримати конкуренцію з розвинутими економіками. Якщо державні інститути працюють незадовільно, бізнес-середовище розвивається кволо, то кваліфіковані працівники з більшою вірогідністю шукатимуть роботу в сусідніх країнах, які конкурують з Україною не лише за ринки збуту, але й за трудові ресурси. І розвиток інфраструктури тут не допоможе.

Конкурувати за інвестиції також буде важко, бо будь-який інвестор, як правило, оцінює привабливість країн для вкладення коштів якраз за тими показниками, за якими Україна посіла найгірші місця: макроекономічна стабільність, розвиток державних інститутів, фінансової системи та бізнес-середовища. Що власне і вплинуло на не найкращий загальний результат у рейтингу.

Попри певні точкові позитивні зрушення в економіці та соціальній сфері, держава все ще не готова стати на шлях самовдосконалення та змагатися зі сусідніми країнами за ті ресурси, які їй украй необхідні – кадри та гроші.

НБУ щокварталу проводить опитування серед українських підприємств, визначаючи очікування бізнесу та основні проблеми з якими зіштовхується в роботі. Оприлюднення останнього опитування співпало з публікацією Рейтингу WEF результати підтвердили оцінки західних експертів.

Загальні настрої бізнесу – оптимістичні. 10 кварталів поспіль експерти НБУ фіксують позитивні очікування підприємців щодо зростання обсягів виробництва товарів та послуг. Але бізнес сміється крізь сльози. Частка респондентів, які чекають знецінення гривні, наприклад, зросла до 90,3 % (+12 % у порівнянні з попереднім кварталом). Відповідно, зросли й очікування бізнесу щодо прискорення темпів інфляції, яка напряму пов’язана з міцністю національної валюти. І попри позитивні прогнози щодо зростання виробничої активності, підприємці зазначають, що рівень залишків готової продукції є нижчим за їхні потреби, а власних потужностей для збільшення виробництва у випадку подальшого зростання попиту їм не вистачатиме.

Найвагоміші чинники, що обмежують спроможність підприємств збільшувати виробництво, – занадто високі ціни на енергоносії, а також сировину та матеріали. Понад 60 % підприємців очікують, що в найближчому майбутньому зростуть їхні витрати на виготовлення продукції. На додаток до цього, майже 66 % компаній розраховують і на збільшення витрат на оплату праці найманих працівників. Відповідно, відсоток компаній, які відчувають потребу в позикових коштах, залишається доволі високим – близько 37 %. Утім, отримувати ці кошти вони не поспішають. Відсоток компаній, готових брати банківські кредити скорочується третій квартал поспіль. Причому переважно таке бажання висловлюють великі компанії, а малі та середні воліють утриматися від кредитування, навіть за потреби в додаткових грошах. Головні причини: занадто високі ставки за кредитами, надмірні вимоги до застав, значні коливання курсу гривні та складні процедури оформлення документів.

Ось тут якраз держава в особі НБУ мала б допомогти бізнесу та спростити доступ до кредитування, там паче, що банки мають достатні ресурси для цього – приток гривневих коштів у банках зростає темпами вищими за 15 % на рік.

НБУ у своєму Звіті про фінансову стабільність констатує, що кредитування залишається млявим, єдиною динамічною складовою залишається надання позик населенню на споживчі цілі (+39 % р/р за чистими гривневими кредитами). Вони продовжують динамічно зростати (зокрема гривневі +39 %), але скорочення корпоративних кредитів гальмує відновлення кредитування. Утім, регулятор банківського сектору не пропонує жодних варіантів вирішення цієї проблеми.

Але саме через те, що НБУ наполегливо підвищує облікову ставку, намагаючись утримувати інфляцію, вартість грошей суттєво зростає. На сьогодні вартість кредиту для юридичної особи в середньому становить 19,7 % річних. Зрозуміло, що бажаючих так дорого платити за використання коштів небагато. Ще менше їх залишається після ознайомлення з вимогами до застав, які були посилені після останньої кризи. І лише справжні відчайдухи готові ризикнути та пройти сім кіл бюрократичного пекла, необхідних для отримання кредиту.

Звісно, посилення вимог до позичальників – необхідність, все ж український банківський сектор наполегливо рухається до світових стандартів. Але процедури отримання кредитів банки могли б спростити, аби всі були зацікавлені у кредитуванні. У тут теж визначальну роль грає НБУ. Адже регулятор банківського сектору, рятуючи його від кризи, зробив усе, аби банки отримали альтернативні можливості для заробітку – депозитні сертифікати НБУ або державні облігації Мінфіну дозволяють банкам вести діяльність, уникаючи ризикованих клієнтів із ринку.

Упереджене ставлення банків до корпоративних клієнтів цілком зрозуміле. За роки у фінустанов нагромадилася значна кількість непрацюючих кредитів – близько 56 % від усього корпоративного кредитного портфелю. Зараз лише кожен третій клієнт із позикою понад 2 млн грн жодного разу не допускав дефолту за кредитами. Зрозуміло, що чим більше в банку кредитів, які не обслуговуються позичальником і «псують» баланс фінустанови, тим менше бажання надалі працювати з бізнесом. Але самотужки проблему непрацюючих кредитів, враховуючи її масштабність, банки не вирішать. І тут знов визначальна роль припадає на державу, власне на Міністерство фінансів, яке вже кілька років поспіль обговорює стратегію вирішення цієї проблеми, малює схеми, моделі та презентації, збирає обговорення. Однак, воно досі не запропонувало жодного конкретного рішення, яке дозволило б банкам зняти з себе тягар непрацюючих кредитів, що суттєво пожвавило б їх бажання кредитувати реальний сектор. Проблема непрацюючих кредитів не вирішується роками. Банки самотужки щось реструктуризують, щось списують, але темпи настільки низькі, що у статистичному вимірі на зниження частки «токсичних» кредитів зростання загального кредитного портфелю впливає більше, ніж конкретні заходи щодо їх скорочення.

Ще одним стимулом для відновлення кредитування є так званий закон про захист прав кредиторів, який вносить зміни в цілу низку нормативних актів, аби систематизувати й закріпити законодавчо сталу судову та юридичну практику щодо урегулювання питань відновлення кредитування. Проект цього закону рік пролежав у парламенті очікуючи прийняття. Тепер він лежить у Президента, третій місяць очікуючи підписання. Попри те, що відведені 15 днів із моменту отримання давно минули, закон так і не був офіційно оприлюднений.

Очевидно, що визначальною є роль держави й у питанні залучення зовнішніх інвестицій. Згідно з даними опитування НБУ, кількість компаній, які готові шукати додаткові ресурси за кордоном, поступово зростає, а очікування приросту західних інвестицій в українську економіку дуже оптимістичні. Та реальні дані говорять про дуже стриманий інтерес західних інвесторів до України.

Днями в Україні пройшов традиційний Національний експертний форум, одна з панелей якого була присвячена саме проблемі залучення інвестицій. «Ціллю є економічне зростання, а не інвестиції. Але без значної частки іноземних інвестицій стрімке зростання неможливе. При цьому Україні вкрай необхідно мати не лише високі, але й стійкі темпи економічного зростання, близько 6-7 % щороку. Зараз економіка зростає на 3-3,5 % щороку. Аби цей показник подвоїти – потрібні інвестиції, – розповідав під час форуму Іван Міклош, голова Стратегічної групи радників із підтримки реформ в Україні. – Дані досліджень говорять про те, що лише 50 країн світу мали стійке й високе зростання економік, близько 6 % у рік, упродовж тривалого періоду. В усіх цих країнах частка інвестицій у ВВП в роки інтенсивного зростання складала 25 % й більше. За менших обсягів інвестицій – економічного приросту просто не досягти».

Нині доля інвестицій у ВВП України коливається на рівні 16-17 % від ВВП, при чому йдеться не лише про іноземній інвестиції, а про всі загалом – приватні й державні, внутрішні й зовнішні. Для того, щоби цей показник досяг окреслених паном Міклошем меж, країні щорічно необхідно залучати близько 10 млрд дол. від інвесторів. Джерела зрозумілі: або Міжнародні фінансові організації, із якими українська влада хронічно не може знайти спільної мови, або приватні внутрішні інвестиції, тобто кредитування, проблеми з яким також держава вирішити не може, або кошти закордонних інвесторів – найбільш прийнятне на сьогодні джерело. Прямі іноземні інвестиції дозволять модернізувати промисловість, розвинути виробництво, збільшити зайнятість населення, розширити та збільшити експортні можливості України, збільшивши в ньому частку товарів вторинної та кінцевої переробки, що мають вищу прибутковість.

Чинники, на які звертають увагу іноземні інвестори, небагато. Основні з них – макроекономічна стабільність країни та захист прав власності. Обидва на пряму залежать від дій державної влади. На жаль, навіть задекларована макроекономічна стабілізація не приваблює інвесторів, оскільки для них важливим є не стільки одномоментна стабілізація, скільки прогнозована на кілька років стабільність. А про Україну це важко сказати, оскільки держава досі не досягла успіхів в управлінні державним боргом, не змогла домовитися з міжнародними партнерами, не перейшла до повноцінного середньострокового бюджетування, не покращила фіскальну дисципліну й досі живе «від виборів до виборів». Питання захисту прав власності також не вирішується роками. Нібито завершена судова реформа не зробила суди неупередженими, бізнес досі потерпає від свавілля правоохоронних та фіскальних органів, неконкурентних умов роботи та корупції.

Усе це відлякує потенційних інвесторів – вони втрачають інтерес до України, вкладаючи кошти в країни з меншими ризиками. Тож важливо не лише втішатися думкою про те, що наше місце стало вищим у рейтингу конкурентоспроможності, а й проаналізувати, чому ми покращили свій результат лише на шість позицій. А головне, зрозуміти, що місцями в рейтингах економіку не відновити, реальному сектору потрібні реальні гроші й головне завдання держави – допомогти бізнесу в пошуку цих інвестицій.

Текст: Валентина Ющенко

Залишити коментар