Неділя, 21 липня

Свої серед чужих, чужі серед своїх?

Нещодавно відбулася прем’єра фільму Сергія Лозниці «Донбас», під час якої стався інцидент. Одна з глядачок у залі взяла слово по завершенню показу. «Після цього фільму коли ми, переселенці, будемо приходити в соціальні заклади, про нас будуть казати: “Це через вас почалася війна! Вас же показали, які ви всі упирі. Це все через вас”. Я не маю слів, у мене ком у горлі», − сказала Анна Курцановська. Пропоную поговорити не про український кінематограф, а про українських громадян.

Уявіть на хвилинку, що ви стоїте перед вибором: або від сьогодні зректися свого українства, або поспіхом зібрати якусь валізку, полишити дім і все в домі, застрибнути в автобус і поїхати у безвість. Ба гірше. Ви обрали другий варіант, але поїхати не можете – бо старенька мама хвора лежить, бо грошей немає навіть на автобус, бо, бо. Отак із сухого і недолугого терміна «внутрішньо переміщені особи» виринають трагічні долі реальних живих людей.

Разом зі мною працюють чудові колеги з Донецька й Луганська, викладають на кафедрі української філології, винаймають житло, залишивши все своє попереднє життя та історію родин на малій Батьківщині. Ніколи не чула від них скарг на побутову дискримінацію, та й у колектив вони влилися легко й одразу. Але якось у 2014 році мала випадкову розмову з одеською ріелторкою. Тоді все це тільки починалося. «У нас, − сказала вона мені довірливо, − негласна домовленість: переселенців на квартири не брати». На увесь мій жах і подив відповіла, що з ними мороки може бути багато, що часто в них з грошима проблеми, а потім як оплату вибивати тощо.

Ми всі повторюємо, що Донбас – це Україна, Крим – це Україна, окуповані, але з обов’язковим прислівником «тимчасово», ми в це віримо. Хочеться вірити. Знаєте, легко говорити про метонімії, важче – про конкретних людей. Ми співчуваємо абстрактно-узагальненим Донбасу та Криму, при цьому цинічно дискутуючи, що потім робити з людьми, коли повернемо території.

Наші радари пошкоджено. Опція розпізнавання «свій – чужий» збилася. Під наші обстріли потрапляють наші ж.

Український сегмент Фейсбуку рясніє дискусіями довкола стрічок «Донбас» і «Позивний “Бандерас”». Користувачі відзначають, що порушення болючих тем в українському кінематографі дуже на часі. Про це треба говорити. Питання, якими засобами. Якщо «Позивний “Бандерас”» сприймають переважно як гостросюжетний детектив про війну, захопливий і приємний, з чудовим головним героєм, то «Донбас» − без героя і без героїв, без чіткої сюжетної лінії, пишуть глядачі, вийшовши з кінотеатрів. І з обговорень в інтернеті можна помітити кореляцію між географією України і реакціями на проблему.

Серед самих вихідців із Донбасу спостерігаю дві полярні реакції. Перша – ми не всі такі, якими ви нас змальовуєте. Ми патріоти України, і нам боляче від таких чорних узагальнень. Реакція про «всіх з Донбасу» не просто прогнозована, вона запрограмована фільмом − пишуть у коментарях.

Радикально протилежна точка зору – правильно! усе правильно! через оттаких ми позбулися своїх домівок, свого звичного життя і миру в країні. «А радикально налаштованим жителям Донбасу що можете порекомендувати? Життя своє і близьких висіло на волосині, а ви хочете зрозуміти цих тварин?» − на іншому полюсі коментарів. В обох випадках іде відторгнення, себто повне неототожнення себе з окресленою соціальною групою. Перші – заперечують, другі – гніваються.

Західні області України, в яких ніколи не було проросійських настроїв, до проблеми ставляться майже одностайно. Чи усвідомлюються донеччани й луганчани як повноправні громадяни України? Особливо ті, які залишилися на окупованій території. Певно, вже ні.

Південь і Схід України, територіально ближчі до місця подій, уникнувши долі Донбасу свого часу, але все ще не маючи жодних ґарантій спокійного життя, плюралістичніші в оцінках.

Бачите, я роблю, власне, те ж саме, за що засуджую опонентів, − умовно сегментую Україну за критерієм ставлення до проблеми, та ще й на основі емпірики. А треба навпаки − об’єднувати.

Гірше, ніж із Донбасом, справи йдуть із кримчанами. Ми не знаємо, співчувати їм чи засуджувати. Ми не віримо в легітимність так званого кримського референдуму та водночас зловтішаємося, отримуючи звістки про погіршення життя в окупованому Криму: «А так вам і треба, самі вибрали». То вибрали чи ні?

Думаю, психологи могли б нам тут розказати про механізми захисту. Страх, за Арістотилем, − базова емоція людини. Назвіть це інстинктом самозбереження. У часи, коли страх і занепокоєння щодо головної потреби людини, безпеки, перетворилися на відчутний радіоактивний фон життя, ми намагаємося відсторонитися від усього, що може нагадувати про загрозу.

Людяність стає найбільшим дефіцитом в умовах гібридних воєн, агресій та анексій. Якщо біблійне «полюби ворога свого» у цей час і видається майже неможливим, то любити ближніх своїх ми зобов’язані.

Заради майбутнього України.

Тетяна Монахова

Залишити коментар