Понеділок, 19 листопада

Наступного року в Бахчисараї

Фразу «Наступного року в Єрусалимі», якою традиційно завершується Агада на Песах, євреї повторювали два тисячоліття поспіль після зруйнування Храму. Повторювали так довго, аж вона перестала мати інший сенс, окрім суто метафізичного: наступного року в Єрусалимі, у відбудованому Храмі, вже після приходу Месії. З постанням міцного руху сіонізму в XIX столітті його рушіям довелося протистояти равіністичному юдаїзму, переконаному, що Ізраїль − це тільки Царство Небесне, яке для світського проживання не надається. Однак борцям за повернення в Єрусалим осяжний, земний − серед таких був і український єврей Володимир Жаботинський − таки вдалося надати цій формулі прагматичного національного характеру. Сьогодні кожен вільний сприймати цю фразу як приємне побажання, для якого немає критичних перешкод. Але коштувало це дуже дорого.

Востаннє я була в Криму − страшно подумати − сім років тому. На Тарханкуті штормило, степові трави хвилювалися під химерним електричним світлом із грозових хмар, хвилі гуркотіли попід кручею Джангульського узбережжя, вітер видував зі щілин між камінням дрібних крабів, автівки, блукаючи в заростях, ледь не на кожному повороті роздушували гігантських плямистих ропух. Того ранку, коли я поїхала в Бахчисарай, різко похолодало, тож я тряслася в маршрутці, вдягнувши дві футболки одна на одну − більше нічого з собою не було. Коли вийшла на місці призначення − проломилося небо, почалася раптова нестримна злива, перший шар мого обладунку швидко промок. Але до мене через весь імпровізований базарчик уже квапилася бабуся-татарка, мокнучи сама і на ходу розгортаючи дешевий китайський дощовик. Натягнула його на мене через голову, і я на диво швидко зігрілася, закутана в тонкий зеленкуватий поліетилен. Дощ перестав бути руйнівним, зробився дрібним, настирливим, але переді мною була мета − піднятися на Чуфут-Кале. Погода натякала на те, що план варто переглянути, але ж я уперта. Тому ішла ущелиною, поміж горами, які запаморочливо диміли, і дерлася на верхівку, ковзаючись на камінні, і бродила вулицями древнього міста, перестрибуючи калюжі, і перечікувала ще один дощовий шквал під караїмською кенасою. І всі ці роки не припиняю хвалити себе за те, що таки пішла тоді. Буває, заплющую очі − й бачу ту дощову дорогу, на яку довгими пасмами осідають хмари, схожі на гігантських восьминогів, і столові гори з пласкими верхами, наче саме тут Бог сперся на землю долонею. Коли за кілька годин спустилася − та сама бабця-татарка простягнула мені пластянку з чаєм; під накриттям тераси у ресторанчику «Герай» звили гніздо ластівки, які голосно сварилися між собою, поки я гріла руки об миску гарячого супу; офіціант по-родинному підклав мені під спину подушку; перед пам’ятником Ісмаїлу Гаспринському стояла велетенська калюжа, і проїжджі машини раз-по-раз грозилися накрити творця модерної кримськотатарської нації хвилею каламутного цунамі; вулицею прокотився езан − одне з найпрекрасніших явищ, на яке здатен людський голос. Мокрі кручі обабіч вулиці віддавали вологу й поглинуті звуки. Над Ханським палацом тонко скрикувала пара соколів. Я дивилася й дивувалася, яким домашнім, яким тривалим, спокійним і довічним усе це здається. За кілька років так бути перестало.

Я почала писати цей текст на Покрову, тимчасово перебуваючи далеко від дому і гостро його потребуючи, щойно повернувшись із Франкфуртського книжкового ярмарку, де на українському стенді перед міжнародною аудиторією виступали зокрема й українці-киримли, Мустафа Джемілєв і Алім Алієв. Почала писати й відклала − пеклО в горлі й кололо в кінчиках пальців. У Франкфурті Мустафа-аґа сказав, що заборонив собі помирати раніше, ніж Крим повернеться в Україну, бо хто помре раніше − той дезертир. Хто зможе залишитися спокійним, почувши таку фразу з вуст людини, яка все свідоме життя опиралася одному й тому ж злу, той замість серця має камінь. Розповідав пан Джемілєв і про те, як окупаційна адміністрація чинить постійний тиск на кримськотатарський народ, аби підштовхнути їх до бодай дрібного насильства, щоб потім «легально» потопити в крові, і як дорого коштує кримським татарам ненасильницький опір тоталітарній системі, в умовах щоденного переслідування за мову, віру і вибір батьківщини. Отже, я не змогла писати, натомість читала роботи, надіслані на літературний конкурс «Кримський інжир», перший цього року і, сподіваюся, не останній. Врешті відклала і їх.

Ми всі дуже завинили перед киримли. Перед тими, в чиї будинки з іще теплим хлібом на столі заселяли у 1944-му «визволителів» − діти й онуки і перших, і других зараз ходять із нами одними вулицями. Перед тими, чиї хатинки з губчастого черепашняку, що робили степові кримські ландшафти схожими на пейзажі планети Татуїн, приїздили руйнувати бульдозери, бо ж «самозахоплення»; перед тими, хто вже тоді не боявся зчепитися із совковими силовиками; перед тими, чию боротьбу за свою землю перетворювали на реаліті-шоу з душком. Перед тими, з ким стоялося поруч на Майдані. Перед тими, хто 26 лютого 2014 року на заклик Меджлісу вийшов з українськими прапорами під стіни Верховної Ради АРК, а вже 27 лютого прокинувся в зовсім іншому Криму. Перед тими, хто стояв табором на Чонгарі й рідну землю бачив тільки у бінокль. Перед тими, кого зараз переслідують, кидають за ґрати за сфабрикованим звинуваченням, убивають. Перед тими, хто виїхав на материкову Україну і зараз щодня знову мусить нагадувати про своє право бути почутим. Винні вже хоча б тому, що стільки років дивилися, слухали, але не чули; тому, що досі мало хто завдає собі труду запалити свічку в травні у пам’ять про жертв геноциду кримських татар, так само, як ми запалюємо свічки в пам’ять про жертв Голодомору; і тому, що зараз, говорячи, ба навіть пишучи художні твори про Крим, вдаємось до пласких гасел або поверхово екзотизуємо; тому, що пришиваємо собі легкий пластмасовий протез замість живого складного Криму, який передовсім є батьківщиною кримських татар. А вони ж, по суті, завжди хотіли від «центру» тільки одного − України на своїй землі й повноцінних громадянських прав, готові натомість запропонувати потужну силу для підтримки. Ні, не в силах кожного окремого громадянина тепер, коли багато для чого запізно, розгребти багаторічні авгієві стайні української політики, допасувати всюди, де обтято, відновити контроль над питомими державними кордонами й відновити законність на тимчасово окупованих територіях. Але в силах кожного окремого громадянина, наприклад, спробувати вивчити ази кримськотатарської мови, підхопити пісню разом з киримли − і бодай таким чином подарувати їм трішки дому. У нормальній державі, якою Україна все одно колись стане, президент та інші достойники з телеекранів вітатимуть українців не тільки з Різдвом, Великоднем та рештою християнських свят, а й новим роком за Хіджрою, Рамазан-байрамом, Рош га-Шана та Пуримом. І ні в кого при цьому не кривитиметься в іронічній посмішці рот. Особливо просунуті оптимісти можуть попрактикуватися вже зараз: у листопаді буде важливе свято для українських мусульман, у грудні − для українських юдеїв. Sapienti sat. Україна єдина, як ми часто любимо повторювати.

Як і кожна жива людина, я не хочу піддаватися відчаю. Але не знаю, чи за свого життя повернуся в український Бахчисарай, чи пройду ще тією дорогою вздовж ущелини, повз дервішське кладовище і вгору, до Чуфут-Кале. Я б погодилася навіть на зливу й холод, і дуже хотіла б ще раз побачити ту бабусю з пучечками лаванди й дощовиками. Руйнування Храму стало для юдеїв осердям самоусвідомлення, трагедією і метафізикою, довкола яких гуртувалася бездержавна нація. Втрата українського Криму − з трагедій такого ж масштабу, просто ще не до кінця усвідомлена. Та й теперішній світ здрібнів і змалів, ніде правди діти. Але, вітаючи у листопаді своїх друзів, українських мусульман-киримли, з народженням пророка Мухаммада, як і з кожним наступним святом, я повторюватиму так довго, щоб це стало рефлекторним, питомим, як дихання, знанням, яке рано чи пізно справджується:

Наступного року в Бахчисараї.

Катерина Калитко

2 комментария

  1. Надія Колошук on

    Дякую авторці за цей текст — так не вистачало його. Вона сказала головне, що повинні думати українці про Крим і його народ киримли. Ми всі перед ним завинили, тому й маємо війну та окупацію.

Залишити коментар