Понеділок, 19 листопада

Щоденник, Олессун, життя на смак

Норвежці зранку снідають сендвічами – намазують і накладають на хліб все, що є: сир, огірки, паштет, рибу, яйця чи варення, мед, шоколадне масло. Напевне, північ вимагає більшої енергетичної ранкової «заправки» організму (хоча в мене, на Полтавщині, на сніданок до цього всього подали б ряженки, пряженого молока з коричневою плівкою, пиріжків «як пух, як дух, як мила година», шкварчливої яєшні на підзолоченому салі, ковбаску, котлетку, картоплі, рожевих помідорів «волове серце», коров‘ячого аж жовтого сиру, масло зі сльозою… Так, стоп. ).

Тут ще є такий коричневий сир із карамеллю, котрий треба довершити малиновим джемом («Це калорійна бомба! Але скуштуйте. Я вас благаю»,  казала мені Ліса, що подавала сніданок), оселедець у солодкій цибулячій підливі, слевери, зігнуті навпіл й начинені сиром із цукром (такі оладки, розміром зі сковорідку).

Огрядні туристки беруть із гірки посуду манюні тарілочки й манірно накладають туди: одну печенинку, одну виноградинку, кружечок огірочка…

Хоча загалом вони з’їдають подумки все, що я вище перелічила, а тому думки їхні сповнені муками, а тіла вилазять із майок і безмежних шортів, як здобне тісто… Усе од думок, все на світі  од думок!

І як каже моя компаньонка Віка: «Світом рухає не економіка, а совість». Я завжди буду керуватися її точним визначенням  воно підходить до всього на світі. А в даному випадку я застосувала б цю теорію так: не треба ховати думки! Добра з того прихованого не буде. Їх треба чесно вивішувати на загальний огляд сміливо хай полощуться на вітрі, хай звучать упевнено, як марш, під який весело крокувати світом, зазираючи на всі його кухні, зачерпуючи великою ложкою всі його джеми, ягідні йогурти, розламуючи всі його гарячі хліби, змащуючи їх холодним солодким чи солоним запашним і жовтим маслом, гаратаючи великими кухлями по столах, щоби швидше несли молоко, смородиновий йогурт, міцні пива й елі, щипаючи з придорожніх кущів усі його медові малини, вимазуючи щоки незнищенними соками їхніх полуниць, що тут, в Олессуні, щойно достигли й висипалися на набережній його фьорду у важких кошелях. Від цих соковитих, принадних, збудливих, всепоглинаючих чесних думок людина робиться радісна, світла, весела й утішена. Вона куштує світ на смак і сміється. Вона пам’ятає кожну пройдену світом вулицю на запах, на смак, кожну зустріч на сіль і соус, кожне прощання на вино й дим…

Завтра полечу з Олессуна, прихопивши за пазуху того креветкового вітру з його вод зеленого смарагду, вдихну на дорогу лимонно-тим’янового ліку вершкового супу з його лососів і тріски залишу записку товстунці, що прийде без мене снідати: «Люба, повстань, з’їж тут усе, що сходить сльозами холодного масла на гарячих хлібних щоках, схрумкай усі ці прекрасні дині, запий цим гарячим любовним шоколадом. Не приховуй своєї жаги будь нею, біжи легко, як граційна голодна сарна, цим жаданим світом, ось із цієі вулиці Льовенволдгата на свою Дев’яту з половиною авеню чи провулок Вишневий, лети й бажай його, святкуй його, їж його й пий його! Втягни його ніздрями, й не соромся своїх думок і апетиту, бо все на світі від думок й апетиту. А ти ж для цього пакуєш свої валізи й запираєш за собою двері дому, де не все про себе ясно стає настільки, що пора кудись на пошуки ?..»

Мою оду до радості перервала Віка, що прийшла з вулиці, натрусила з парасолі дощу з піснею: «Килька плавает в томате  там ей очень хорошо, только я, едрена матерь, места в жизни не нашооол!». Віка завжди щось виконує лише концептуально й з мораллю. Вона ходила думати на причал, куди щойно вивантажилися з чергового круїзного велетня, де багато німців, багато іспанців, четверо індійців, що говорили між собою англійською з сильним акцентом… Вони несли з собою барбекюшниці й мішки з провіантом. У місто вивалилася чергова партія зголоднілих до життя чужинців. Риба поховалася й перестала клювати хлопцю й дівчині на причалі, що вже були їй приспали пильність, вдаючи з себе два місцеві пам’ятники… Віка, доспівавши свою думку, повідомила, що її «жизнь в целом как бы преобразилась», і попросила нагадати їй завтра перед відльотом витягти з холодильника сандвіч із креветками. Бо в Бергені вона вже один із лососем забула, коли ми поспішали сюди. Поспішати  це чисті збитки й змарновані можливості…

Завтра буде знову дрібний, як мак, дощ, 17 градусів блаженної прохолоди. Ліса подасть теплі булки й джем, норвежці почнуть вивершувати на хліб рибу, картоплю, сир, огірки…

Ми полетимо з усім цим сендвічем далі, у Стокгольм.

Ольга Герасим’юк

Залишити коментар