Понеділок, 19 листопада

Про акцію «Відкритий чек» на львівському Бієнале довіри вже написано чимало. У фокусі уваги – збитки закладів-учасників акції та імідж Львова. Втім, головне питання знаходиться десь поміж рядків: чи готові ми до подібних експериментів? Про довіру та її відсутність, проблеми та їх вирішення, змагання міст і комплекс «пересічного громадянина» – у матеріалі від Opinion.

Що таке Бієнале довіри?

«Недовіра пронизує українське суспільство на усіх рівнях. Вона помітна неозброєним оком у політиці, економіці, податковій та банківській системах, способах ведення бізнесу, засобах масової інформації та у приватних стосунках. Як наслідок ми маємо надмір контролюючих інстанцій, корупцію та майже параноїдальну економіку. Довга низка історичних та ідеологічних передумов спричинилася до того, що зранена довіра стала слабким місцем нашого суспільства. Весь сучасний світ також переживає цю кризу, опирається постправді та фейкам і шукає конструктивних виходів. Тому ми переконані – відновлення і утвердження довіри може стати саме тією корисною точкою прикладання консолідованих зусиль, яка дасть поштовх до системних змін у соціумі», – з офіційного сайту проекту.

«Ми практикуємо взаємонедовіру на різних рівнях у повсякденному житті»

Микола Орлов, засновник аналітичного центру розвитку міста «ЗЕОН», впевнений: пошук довіри є надзвичайно актуальним сьогодні, втім кроки до неї можуть спершу бути менш радикальними і збитковими, аніж «відкритий чек». На думку Орлова, почати можна із залишеної чашки чаю для іншого, подарованої книги чи одягу для дітей. А згодом можна буде казати і про більш масштабні акції.

«Перші асоціації, які в мене викликала ця акція після її проведення і перших відгуків рестораторів, – це шоу на українському телебаченні, де дівчата оцінюють весілля одне одної. Переможцем зачасту стає та, яка придумала найбільше причин, чому поставила надзвичайно низькі та незаслужені оцінки суперниці – такій же гарній нареченій. А у глядача формується враження – що полетіти у романтичну подорож можна на халяву, лише схитрувавши, відключивши функцію “совість.

Те ж саме відбувається і під час акцій, які подаються як соціальні, благодійні чи партнерські. Для пересічного мешканця вони в мозку трансформуються в одне слово “акція, а акція – це знижки і халява. Мені довіряють – чудово, а далі конкурс причин, чому заплатив мало.

Чому так стається? Тому що ми практикуємо взаємонедовіру на різних рівнях у повсякденному житті. І не лише у зазначеному прикладі із шоу. Згадайте державну службу, куди часто йдуть за гарантованою матдопомогою, соціалкою і декретом, а робітничі професії на виробництві, коли кожен день додому із брусочком, дротиком, стільчиком, гвинтиком… Несун абсолютно свідомо вважає що вправі взяти собі невиплачену премію у натуральному виразі. А сплячі вахтери, охоронці, з яких уніформа спадає? Їхній вираз “Вони роблять вигляд, що нам платять, ми робимо вигляд, що працюємо“ теж про недовіру одне до одного. Тому недовіра загалом перекочувала цього разу і на заклади громадського харчування.

Але є й інші причини, чому відвідувачі мало заплатили за спожите. Згадайте погляди на собі продавців, офіціантів, коли ви не виглядаєте респектабельно або в руках немає золотої картки. Вас обслуговують так само, як і більш бажаних покупців? Тому пошук шляху до довіри потрібний, актуальний, кроки до цього можуть бути менш радикальними і збитковими, ніж відкритий чек. Можна почати із залишеної чашки чаю для іншого, подарованої книги, відвезеного одягу дітям. А там, де буде пробиватися світло ВЗАЄМНОЇ довіри, то можна говорити і про більш масштабні обопільні акції», – впевнений Микола Орлов.

«“Відкритий чек лише показав проблему, що існує у суспільстві»

Катерина Шевцова, приватна психологиня, пояснила Opinion, що люди потребують певного часу, аби змінити уявлення про подібні акції та власні дії у таких ситуаціях. Та разом з тим їм потрібний і емоційний складник, наприклад, серія соціальних роликів тощо. Шевцова наголошує: експеримент продемонстрував наявну в суспільстві проблему, однак змінити ставлення людей до схожих проектів навряд чи вийде за один раз.

«Сама по собі жадібність не є патологією. Наприклад, для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку небажання ділитися з однолітками іграшками чи солодощами є нормальною поведінкою та необхідною умовою для формування уявлення про власні кордони. З часом під впливом дорослих дитина призвичаюється до тих норм поведінки, за якими живе оточення. Тут і є головна пастка, адже у нашому суспільстві одночасно заохочується і певна показна щедрість, і певна побутова хитрість, що має на меті з кожної ситуації вилучити власну вигоду. Отже, нічого дивного у тому, що частина учасників проекту “Відкритий чек просто спробувала використати його, щоб поїсти безкоштовно.

Якщо на меті в учасників проекту є зміна цієї соціальної свідомості, то такі проекти варто проводити й надалі. Людям потрібен певний час, щоб змінити уявлення про такі акції та власні дії у подібних ситуаціях. Проте для цього потрібна й емоційна складова у проекті. Можливо, потрібно створити серію соціальних роликів про цю акцію тощо.

Звісно, що вони можуть і не спрацювати на 100 %, і наступного року знову певна частка відвідувачів намагатиметься поїсти безкоштовно. Тут ми маємо справу з енграмами-діями (це фізична звичка чи слід пам’яті, залишений повторним впливом подразника). Тобто якщо у людини вже склалася певна модель дій у певній ситуації, то просто так вона сама по собі не зміниться.

У психології є таке поняття, як конформність (здатність людей змінювати думку під впливом оточення). У когось рівень конформності нижчий, і їм просто потрібно більше часу чи серйозніший “подразник, що може змінити їхню думку. “Відкритий чек лише показав проблему, що існує у суспільстві, проте змінити ставлення людей до подібних проектів за один раз він, звісно, не може», – коментує психологиня.

«Наші міста люблять змагатися, так чому б не позмагатися у довірі?»

Павло Семененко, голова Запорізької первинної організації Всеукраїнської професійної спілки «Довіра та достаток», у коментарі для Opinion погодився, що акція «Відкритий чек» продемонструвала, наскільки актуальним є виховання довіри саме в нашому суспільстві. Водночас Семененко наголошує: внесок цього заходу складно переоцінити, є сенс робити подібні акції принаймні раз на рік, і не тільки у Львові.

«Вимушений погодитися з організаторами платформи: дійсно “недовіра пронизує українське суспільство на усіх рівнях, із цим треба щось робити. Такі проекти, як “Бієнале довіри, конче необхідні нашому суспільству. Але ми маємо бути готовими до того, що коли ми тримаємо двері відкритими – вони відкриті для всіх: для жебраків і людей у достатку, для чесних та хитрих, для добрих і злих. Довіра (як і віра, якій вона передує) не має логічного або фактичного обґрунтування, а тому це певне ставлення до людей та спосіб взаємовідносин. Можна сказати, що це крок вперед до невідомого і водночас приклад правильної (єдиної) моделі взаємодії у суспільстві.

Безперечно, це був суттєвий прорив у формуванні “фрейму довіри“, кількість виступаючих та різноманітність тем навколо питання довіри у різних сферах нашого життя в Україні та в світі. Все це надихає, а безпосередньо акція “Відкритий чек показала, наскільки актуальним є виховання довіри саме в нашому суспільстві. Можна довго обговорювати, як можна було б уникнути зволікання, та, на мою думку, без перебільшення зміни неможливі. Певен, що ті, хто взяв участь у цій акції, залишили вони гроші чи ні, замисляться про те, що сталося. Це завжди дає резонанс для широкого висвітлення теми в ЗМІ, як, наприклад, це було у випадках роздачі безкоштовної їжі на ярмарках.

Питання довіри невід’ємне від теми достатку, адже прояв довіри до людини із незадоволеними першими двома рівнями за пірамідою Абрагама Маслоу (фізіологічні потреби та потреби безпеки) – це велике випробування для неї насамперед. Тому не варто сподіватися, що людина, для якої сніданок у кафе або ресторані, – це подія, візьме і залишить кошти. Я певний час прожив у Європі, де більшість публічних дитячих майданчиків наповнені іграшками, які принесли люди, й іграшки весь час залишаються там. І зараз, коли таке явище я спостерігаю в різних містах України, я розумію, що це один із багатьох прикладів зростання людей не тільки у рівні достатку, але й довіри.

Внесок цієї акції для нашого суспільства складно переоцінити. Можливо, заходи в такому форматі, як акція відкритого чеку, часто проводити не варто, але, на мою думку, можна це робити хоча б раз на рік і не тільки у Львові, а по всіх містах країни. Наші міста люблять змагатися, так чому б не позмагатися у довірі?», – ідеться у коментарі.

«Пересічний громадянин – наш внутрішній нездоланний ворог, бо це ми з вами»

Натомість письменник Богдан Ковальчук впевнений, що в ситуації з результатами акції «Відкритий чек» неабияку роль зіграв так званий комплекс «пересічного громадянина», на якого ми звикли звалювати всі недоліки та проблеми, у той самий час будучи ним.

«Одного разу натрапив у надрах Усемережжя на чийсь напрочуд влучний допис, сповнений ненависті до так званої “пересічної людини. Саме пересічна людина, середньостатистичний громадянин, є чинником усіх перепон у соціальному й культурному поступі. Бо хто такий – цей звичайний громадянин? Якщо дуже грубо, то це людина літня або пізнього середнього віку, без вищої освіти (в кращому разі – незакінчений технікум), що за життя читала книжки лишень у випадку крайньої потреби. Цей “середньостатист полюбляє випити, але без фанатизму, курить цигарки під пляшку пива чи “за компанію, матюкається, жодної іноземної мови не знає (як і своєї, власне), йому по цимбалах, чиє там у нього / неї громадянство – аби на їжу вистачало і “шоб хату порімонтіровать лучче, чим в сусідів.

Цей незримий внутрішній ворог є воістину нездоланним. Здогадуєтеся чому? Бо він – це і є ми з вами. Саме змальованого мною громадянина ви, імовірніше за все, щодня зустрічаєте разів сто або й тисячу. Але найжахливішим є те, що саме такі люди де-факто верховодять країною.

А тепер, шановні знавці, питання: а чого власники хотіли від цього “відкритого чека? Річ у тім, що середньостатистичний громадянин не зазирає у сяк-так пристойні кафешки апріорі, тому самі заклади перебувають немовби в ізоляції од зовнішнього світу. Якраз у ресторанчиках завжди перебувають люди, які є меншістю України. Точніше, майже завжди – крім годин, коли проводився “відкритий чек.

Наші люблять халяву. Людина може навіть “вибитися в привілейовані, досягти статусу й посади, але не позбутися хворобливої пристрасті до різного штибу “дурняку. Результат усі ми й побачили у Львові. Крім того, голота, почувши за небачену раніше халяву, також миттю ломанулася по генделиках, тому й виторг мали всі відповідний. Якби ще й на алкоголь акцію розповсюдили, то наступного ранку весь Львів та прилеглі міста вставали б із нелюдського бодуна.

Зате цей випадок – показовий. Сподіваюся, хоч у когось розплющаться очі. Довгі століття омосковщення, на жаль, затаврували нас паскудною рисою – наявністю “середньостатистичного громадянина на рівні описаного мною індивіда. Гадаю, саме час», – впевнений Ковальчук.

Текст: Степан Коза

Залишити коментар