Понеділок, 19 листопада

Чотири тисячі одеситів повністю заповнили тамтешній Палац спорту. Люди стояли в коридорах, сиділи на сходах та позаду сцени, аби почути Ніка Вуйчича – людину без кінцівок, «позитивного коуча» та християнського проповідника. Opinion дізнався, чому наші люди так радо слухають успішного австралійця, який знає лише одне слово українською, та чи відрізняється його реальний характер від амплуа.

Українці готові платити за казки: чому Нік Вуйчич зібрав повну залу в Одесі

Приїхавши до Одеси зі Львова, Нік Вуйчич призначає час прес-конференції на дев’яту ранку – незвично рано для одеських журналістів. Утім, камер у залі (яка розташована в готелі на самому узбережжі Чорного моря) не менше, аніж на візиті прем’єр-міністра. Вуйчича до столу виносить спеціальна людина з його команди. І скоро стає відомо, чому він зібрав журналістів так рано.

«У мене сьогодні дуже насичена програма. Після прес-конференції я поїду до дитячого будинку, потім до мера Одеси. Далі – зустріч зі студентами в Палаці культури Політехнічного університету, а пізніше – виступ перед тими, хто купив квитки. Дасть бог, усе встигну».

На пресс-конференції Вуйчич розмовляє дуже спокійно та постійно посміхається. На кожне запитання має відповідь, та не приховує, що виступи по всьому світу більше потрібні йому, аніж іншим.

Українці готові платити за казки: чому Нік Вуйчич зібрав повну залу в Одесі

«Коли я був підлітком, намагався вбити себе. Я не розумів, навіщо я таким народився. Зі мною не хотіли грати діти, а у школі я був першою дитиною з інвалідністю у загальному класі. Мене не ображали, але мене наче не існувало. Я постійно думав, як мені не вистачає кінцівок. А за декілька років я впав зі стола та зламав ногу (у Ніка є невеликий відросток, завдяки якому він може пересуватися  прим. ред.), і місяць лежав у гіпсі. І тоді я зрозумів, що в мене вже щось було. І тоді до мене дійшло: якщо в моєму житті немає місця диву, то може я буду тим самим дивом»,  розповідає Вуйчич.

Зазвичай, Вуйчич не розповідає цю частину оповіді, але успіху він досягнув не сам. Уся його родина присвятила себе Ніку. А народився він в Австралії, країні з передовою медициною, соціальними стандартами та хорошим ставленням до людей з інвалідністю. Зараз на нього працює два десятки людей, із якими він півроку подорожує світом. Але в кожному реченні він обов’язково згадує, що йому допоміг саме Господь.

Українці готові платити за казки: чому Нік Вуйчич зібрав повну залу в Одесі

На зустрічі зі студентами вже зовсім інший Вуйчич: постійно жартує, менше говорить про бога та більше про успіх. Те, що треба молодому поколінню, аби вони відклали смартфони в бік та почали слухати «мотиваційного коуча».

«Саме ви  ті, хто змінює світ. Коли ви подивитеся на будь-яку людину, яка зробила щось добре, то знайте усе починалося з її рішення… Мені подобається концепція вирощування чогось: ти сієш насіння в землю, заливаєш водою, кладеш добриво (воно не добре пахне, але є корисним), і щось виростає. Чимало хто з вас думає, що необхідно їхати з України, бо вона начебто нічого вам не дала. Але, прошу вас, не ставтеся до нинішнього періоду, як до кінця історії. Навпаки, це лише старт – і це ж круто: брати участь у стартапах, чи не так? Досить лаяти минулі покоління, час щось робити, аби батьки, а потім діти пишалися вами. Україні лише 27 років – вона така ж юна, як і ви. І саме від вас залежить, що ви зможете дати своїй батьківщині, і що з неї виросте», – заявив Нік Вуйчич.

Попри будь-який «зовнішній негатив», який може царювати в студентських колах, здається, це саме те, що хоче почути молодь. Овації не вщухають декілька хвилин.

«Є дві позиції: ті, хто мріє “звалити” до Європи, і чиновники, які кажуть: “Живи тут, працюй тут”. А Нік – мабуть, перша людина, яка взялася пояснити, чому варто жити тут. Йдеться не про якийсь “позерський” патріотизм, а про самовіддачу: що ти готовий дати в обмін на свої очікування. У школі, університеті з нами таких мотиваційних бесід до цього ніхто не проводив, – зізнався студент другокурсник Микола Наливайко».

Ввечері Палац спорту, де мав виступити Вуйчич, був повністю заповнений. Послухати «позитивного тренера» прийшло понад чотири тисячі одеситів. Чимало згодні були стояти на сходах декілька годин, аби почути Ніка. У першому ряду люди на візках, за ними – дві сотні містян із вадами слуху чи зору, також люди з милицями. Напрочуд багато молоді – тих, кому наче й не потрібна мотивація. За півтори години розігріву християнськими піснями люди не втратили ентузіазму та чекали Ніка Вуйчича.

«У мене часто бувають депресивні стани. Я живу в багатоповерхівці, й для мене просто вийти на вулицю – величезна проблема. Мій візок не здатен проїхати всі ями на тротуарах, а пенсії не вистачить їздити на таксі куди захочеться. Тож 90 % свого часу я проводжу вдома – можу з балкону подивитися на життя. Єдине спасіння – телевізор. Там я й побачив рекламу про Вуйчича. Тим більше для мене, візочника, вхід був безкоштовний. Я розумію, що він мені субсидії не збільшить та пандус не поставить, але я просто втомився жити в сірості. Просто хотілося послухати щось хороше», – поділився очікуваннями 52-річний Сергій.

Таких як Сергій у залі багато. Вони радо розповідають свої історії; усі вони, як одна: сіре життя, проблем занадто багато, не вистачає повітря. Утім, здається, що очікування «позитивних настанов» вже покращує настрій людей. Жодної сварки за чиєсь зайняте місце; усі поступаються один одному та бажають щастя. Відчуття, наче ти потрапив у якесь задзеркалля, адже побачити в одному місці чотири тисячі доброзичливих українців – уже неабияке диво.

Українці готові платити за казки: чому Нік Вуйчич зібрав повну залу в Одесі

На сцені Нік Вуйчич одразу зірвав гучні овації. Молодь взялася за смартфони, аби зняти stories до Instagram, а старше покоління, як у школі, склали руки та випрямили спини. На відміну від спокійного образу на прес-конференції та дружнього на зустрічі зі студентами, тут Вуйчич обрав амплуа блазня: він переходить на крик, часто передражнює українські слова перекладача та постійно насміхається зі своєї інвалідності. І натовп буквально вибухає сміхом та веселощами. Ніякого офіціозу та серйозних настанов. Радше розповідає повчальну гумореску.

«Народе, ні за що не здогадаєтеся, що стоїть у моїй шафі! Пара кросівок – на той випадок, якщо бог дасть мені ноги. Якщо це станеться – буде реальне диво, якщо ні – дивом буду я – чудернацька людина без кінцівок. І якщо я можу бути дивом, то я буду щасливим. Я не ангел, і не хочу їм бути. Але я можу стояти біля воріт до пекла й просто “розвертати” людей звідти. І ви можете бути такими ж. Я знаю відчуття, коли в тобі нічого немає, коли ти спустошений. А коли так – ти нічим не можеш зарадити ані собі, ані іншим. А ви почніть із почуття вдячності. Дружині, матері чи дітям. Просто загадайте, за що ви їх любите. І наповнитеся цим почуттям. І зможете ним поділитися. А відтак ваше життя стане трохи світліше», – сказав Вуйчич.

Прості слова діють на людей, як проповідь. Він постійно згадує бога, але не закликає ходити в церкву. Він не каже про гроші, але продає казку. І українці готові її купувати.

«У новинах суцільний негатив; політики лише сваряться; у магазинах, поліклініках, школах тощо тобі грублять. Жодного позитиву від українців. А він приїхав з Австралії й говорить про добро та повагу. І я готовий його слухати хоча б дві години, аби не було цього негативу», – резюмував Сергій, намагаючись на візку подолати бетонні сходи на виході з Палацу спорту.

Текст: Костянтин Руль

Залишити коментар