Понеділок, 19 листопада

Про підступну схему, за якою нашу молодь сотнями кидали за ґрати російських тюрем, тепер знають й у Європі. Батьки постраждалих сподіваються, що це допоможе змінити долю ув’язнених.

Коли чуєш про проблему щодо торгівлі людьми, то відразу спадає на думку сексуальне рабство, дитяче жебрацтво й примусова праця в сільському господарстві. Проте останніми роками цей злочин перетворився ще й на зброю гібридної війни: коли українських хлопців і дівчат вербували на роботу в країни близького зарубіжжя, пропонуючи привабливі умови, а вони в результаті опинялися в російських тюрмах. В Україні робили це переважно руками українців, які «допомагали людям розв’язувати фінансові проблеми».

Правоохоронцям вдалося їх затримати. Тож із липня минулого року так звану «справу вербувальників» розглядають у Солом’янському районному суді Києва. На лаві підсудних – троє чоловіків. Це громадяни України брати Василь Соколовський і Олександр Українець, і громадянин Молдови Анатолій Квачан, які до 10 листопада перебуватимуть у СІЗО. Що буде з ними далі, суд спробує вирішити 8 листопада – на цей день призначене наступне засідання.

Водночас, за вироками російських судів продовжують кидати в тамтешні буцегарні українських громадян, яких звинувачують у причетності до торгівлі наркотиками. Більшість із них в Україні вже визнані потерпілими й мають статус постраждалих від торгівлі людьми, проте російська феміда на це не зважає – окрім терміну тюремного ув’язнення, призначає ще й захмарні суми штрафів. Батьки молодих людей, які потрапили в халепу, кажуть: потрібно зробити все можливе, щоби перекрити РФ можливість знущатися таким чином над українцями. Тож Opinion вирішив поспілкуватися з родичами тих, хто відбуває покарання в російських колоніях, щоби дізнатися, як усе відбувалося насправді.

Днями представники батьківської спільноти, чиї діти постраждали від торгівлі людьми й опинилися у скрутному становищі на території Російської Федерації, повернулися з Європи. Вони їздили туди шукати справедливості, бо вже втомилися самотужки пробивати міцну стіну, яку вимурували організатори механізму, що, переконані батьки, був створений задля того, аби виманювати українців у Росію, а вже там створювати для них «умови», від яких «неможливо відмовитися».

«Це була організована схема знищення української молоді»

Зрозумівши, що на чиюсь допомогу розраховувати не варто, батьки тих, хто потрапив у цю халепу, об’єдналися в громадську організацію «Протидія торгівлі людьми», й почали звертатися до різних установ, аби розплутати клубок інтриг, який для багатьох українців починався банальним оголошенням у газеті про пошук працівників.

Керівник Всеукраїнського громадського об’єднання Віра Володій переймається долею сина, який, маючи фах юриста, теж потрапив у тенета, й зрештою опинився в російській в’язниці. Напередодні Міжнародного дня боротьби з торгівлею людьми вона з іще однією матір’ю, Катериною Онопрієнко, озброївшись купою документів, їздили у Страсбург. Зателефонувавши Вірі Миколаївні, передовсім поцікавилася, якої мети вони хотіли досягти, зустрічаючись із представниками Європарламенту, й на що насправді розраховували.

Торгівля людьми: жіноче обличчя російських бранців

«Наша організація об’єднує понад 310 чоловік. Це родичі тих, кого обманом вивезли в Росію, шантажем втягнули у кримінальну діяльність і розкидали по російських тюрмах, – пояснює Opinion Віра Володій. – А найголовніша мета поїздки – донести до європарламентаріїв проблему, яка є в Україні, однак, яка поки ніяк не розв’язується; також щоби вони звернулися до уряду Російської Федерації, до уповноваженої з прав людини РФ, тому що українські документи, які засвідчують, що наші діти є жертвами торгівлі людьми, і які ми надаємо російським правоохоронцям, коли судять наших дітей, російською стороною до уваги не беруться. А всіх, чиї родичі ввійшли в нашу організацію, у нас визнано потерпілими від торгівлі людьми».

Торгівля людьми: жіноче обличчя російських бранців

Щойно жінки повернулися, Катерина Онопрієнко відзвітувала про поїздку. «Я вважаю, найважливіші наші перемовини відбулися з Ольгою Костенко, секретарем комітету з питань міграції ПАРЄ, українкою, яка вже 20 років там працює, – написала вона у Фейсбуці. – Спочатку вона почала відмовлятися сприяти, коли почула, що йдеться про наркоторгівлю. Але нам з Вірою вдалося донести до неї, що це була організована схема знищення української молоді, яких через тяжку економічну ситуацію заманили в Росію й кинули в тюрми. Ми показали оригінали тих оголошень (де була інформація про вакансії, – прим. ред.), і вона погодилася. Тоді ж запросила до нас містера Хокера, члена англійського парламенту, доповідача комітету з питань міграції ПАРЄ. Ми йому детально описали нашу проблему. Він дуже зацікавився, й склав план дій, щоби допомогти…»

«У Європі нас почули…»

За словами Віри Володій, вони також поспілкувалися з представниками Комісара Ради Європи з прав людини Дуні Міятович. Повідомили про це й наших депутатів, членів ПАРЄ, а також написали офіційного листа Генсеку ПАРЄ містеру Турбйорну Ягланду. «Ми намагалися донести саме той факт, що російська сторона ігнорує будь-які докази, діючи наче за визначеним наперед сценарієм, – каже жінка. – У Міятович нас вислухали, й пообіцяли написати звернення до російської сторони щодо цього питання. А також і до наших керівників: прем’єр-міністра, омбудсмена із прав людини Людмили Денисової, тому що набір на цю “роботу” триває. Рекламу ми знову бачили, й повідомляли правоохоронцям, Мінсоцполітики, Генпрокуратурі. Реакції ніякої, тож ми вже не знаємо до кого ще звернутися, щоби перекрити шлях до такої реклами».

Батьки, із якими вдалося поспілкуватися раніше, розповідали, що схема, заснована на такій рекламі, завдяки якій наші громадяни потрапляли в тенета торговців людьми, а потім опинялися в тюрмах, дуже проста. Оголошення, на які «клювали» безробітні українці, особливо ті, які вже працювали за кордоном, публікували в газетах, вони з’являлися в інтернеті, їх розклеювали в транспорті й, навіть, на дошках оголошень біля будинків. (До речі, ця реклама нікуди не зникла, кажуть і юристи Хельсінкської правозахисної групи. Мовляв, тільки осучаснили трохи, почавши використовувати механізм вербування через родичів, друзів і знайомих). Людям зазвичай пропонують вахтовий метод роботи упродовж якогось часу, обіцяючи хороші гроші – від тисячі доларів на місяць, що, погодьтеся, враховуючи нашу економічну скруту й мізерні заробітки, особливо для молоді, досить привабливо.

Торгівля людьми: жіноче обличчя російських бранців

«Вони, ці торговці людьми, маскуються як тільки можуть. Одна мама, яка живе в Києві, у своїй поштовій скриньці знайшла безкоштовну газету і нібито їм потрібні люди, які будуть розносити газети, – пояснює Віра Володій. – Обіцяють заробіток 5 тис. на тиждень. Так ця мама розповідає, що коли туди зателефонувала, то у неї запитали її вік, бо там стоїть обмеження до 35 років. Запитала, куди треба прийти, а їй відповіли: “Ми вам повідомлення надішлемо, де має відбутися зустріч”. Це дуже схоже на ту схему, за якою вербували наших дітей, тому що їм теж такі повідомлення надсилали, де вказували місце зустрічі. Тож ми дуже б хотіли обмежити подібну рекламу. Наприклад, у метро. Там же попереджають, щоби не жертвували незнайомим людям гроші. То чому не попереджають, що є така підступна реклама, щоб люди знали?»

Жертвами вербувальників, починаючи з 2015 року, стали щонайменше 300 українських громадян. Запрошуючи працювати в Росію, зазвичай у Москву, кур’єрами-експедиторами, уже на місці, залишаючи людей без документів, даху над головою й засобів існування, змушували розповсюджувати наркотичний дурман. За словами адвоката постраждалих, правозахисниці Віти Мусатенко, в Україні розгляд «справи вербувальників» відбувається вкрай повільно. З одного боку, на заваді стоїть судова реформа: бракує суддів, тож навантаження на тих, які працюють, непомірні. А з іншого – досі таких справ практично не було. Тож схоже, що ані прокуратура, ані слідство не зацікавлені у швидкому розгляді справи. А «допомагають» їм у цьому адвокати підозрюваних, які знаходять спосіб: або прокурора відкликати, або перекладача (для Анатолія Квачана, який є громадянином Молдови, запрошують перекладача молдавської мови, і його, кажуть батьки, міняли вже близько чотирьох разів — прим. ред.).

А тим часом українцям, які знаходяться у російських СІЗО й тюрмах, і яких звинувачують у розповсюдженні наркотиків, виставляють ще й величезні рахунки за послуги адвокатів, котрі найчастіше тільки надають якусь інформацію, та штрафи. А те, що батькам, аби оплатити ці «послуги», доводиться житло продавати, нікого не цікавить.

Якщо говорити про географію засуджених у Росії українців, то це мешканці практично всіх областей України: Миколаївської, Дніпропетровської, Херсонської, Одеської, Луганської, Черкаської. Є серед них і кияни, й одесити. У Російській Федерації їх не тримають у якійсь одній місцевості. Є українські бранці Росії в Новосибірську й Чебоксарах, в Астрахані й Ростові-на-Дону, в Орлі й Воронежі, у Краснодарі, Пермському краї, Якутії, республіці Мордовії й навіть у Ямало-Ненецькому автономному окрузі. Попри те, що здебільшого на гачок торговців людьми потрапляли молоді чоловіки, є серед них і дівчата. Саме з родичами трьох із них і поспілкувався Opinion, поцікавившись долею доньок.

«Це не робота – це білет в один кінець…»

У Лідії Михайлової в російській в’язниці знаходиться донька Віра Волощук. Нещодавно дівчині виповнилося 25 років – її вітали на сторінці групи «Торгівля людьми (родичі потерпілих)» у Фейсбуці.

Віра Волощук з містечка Ватутіне, що на Черкащині, поїхала в Росію, як вона думала, працювати ще в 2015 році. Проте «робота» закінчилася для дівчини 11-річним терміном ув’язнення. Схема, за якою Віра туди потрапила, була простою, але відпрацьованою до дрібниць: оголошення в місцевій газеті, де пропонують роботу офісного працівника з хорошою зарплатнею; зустріч із «роботодавцями», які, використовуючи певні психологічні прийоми, вмовляють молодь зробити рішучий крок та поїхати на територію Росії, натомість категорично відмовляючи тим, кому за 40, приїзд у РФ, де штучно були створені умови, за яких людям просто не залишали вибору.

«Вірину історію можна вважати класичною, – ділиться з Opinion її мама Лідія Михайлова. – Розумієте, у таку біду найчастіше потрапляли ті люди, які жили в депресивних регіонах України, де немає роботи, а жити ж якось треба. Тому й виїжджали: хто в Туреччину, хто в Європу, а хто не міг знайти там роботу, то опинявся в Росії. Вона звичайна дівчина, хіба що змалку мала слабке здоров’я. Закінчила дев’ять класів, потім училище, поїхала в Київ, знайшла місце касира в одній із мереж супермаркетів. Потім чи то вона, чи то її хлопець Едуард, із яким вони разом жили, знайшли те злощасне оголошення, через яке й перевернулося все наше життя. Пропонували роботу кур’єра в країні ближнього зарубіжжя, не називаючи Росію прямо, і обіцяли щотижня виплачувати 5 тис. руб. А вже коли кандидати йшли на зустріч із вербувальниками, ті знали, що треба казати, щоби вмовити молоду людину, яка шукає заробітку».

Зустріч із вербувальниками, продовжує жінка, відбувалася в одній зі столичних кав’ярень, неподалік від Центрального залізничного вокзалу, куди Віра пішла разом із Едуардом. «Ми її відмовляли  не послухалася, – каже Лідія Михайлова. – Але на зустрічі з “роботодавцем” її супроводжував старший брат, який хотів проконтролювати, куди планує їхати молодша сестра. Йому вдалося не тільки сфотографувати тих, хто прийшов (а чоловіків було аж троє), але й зробити відео, яке потім ми віддали правоохоронцям. Чоловіки, до яких син, хвилюючись, щоби це не були послуги ескорту, звернувся із запитаннями, його заспокоїли: “Усе гаразд, усі їздять – і нормально, а ви непокоїтесь…” До речі, серед цих чоловіків був і той Олександр, якого пізніше почали судити за торгівлю людьми (Олександр Українець – прим. ред.). А відправляли вони групу з шести чоловік: п’ятеро хлопців і моя Вірочка».

Два тижні, пригадує мати, від неї не було жодної звістки. «Дзвоню цьому Олександру (а він тоді синові дав свій телефон). Він піднімає слухавку. Кажу: так і так, “ви відправляли першого числа дітей”. Він: “Усе нормально, не знаю точно, де вони, але на роботу влаштувалася”, – продовжує жінка. – А ще через три дні ближче до вечора дзвінок на домашній телефон: “Ви мама Волощук Віри?”. “Так”, – кажу. Мовляв, так і так, “її затримано у Костромі за розповсюдження наркотиків”. Я не повірила, тому кажу: “Знаєте що, моя донька поїхала в Москву, а не в Кострому, тому не треба мене розводити; я вам грошей давати не буду – у мене їх немає”. Тут цей чоловік, що мені дзвонив, як рявкне: “Ви можєтє гаваріть па-русскі, я вас нє панімаю!” І тут я зрозуміла, що справді сталася біда. Я тоді знову подзвонила до цього Олександра. Він підняв слухавку, сказав, що дізнається й завтра зателефонує. Але наступного дня його телефон уже був поза зоною досяжності, а ми звернулися до поліції».

Для Віри, якій на той час був усього 21 рік, усе закрутилося, як у страшному кіно: документи відібрали, видали телефон, причому в її випадку один на двох із напарником, тим самим Едуардом, із яким вони вдвох поїхали на заробітки і з яким їй порадили «зображати закоханих». У телефоні, як з’ясувалося пізніше, був спеціальний маячок і програма, що давала змогу організаторам стежити за тими, кого вони завербували. Проте роботи, на яку запрошували молодих людей, на ту мить «не виявилося», тож їм запропонували розповсюджувати наркотики. Це «добро» було запаковане в чорні сміттєві пакети; їх треба було принести в квартиру, куди їх тимчасово поселити, розфасувати на дрібні порції й рознести за вказаними адресами. «Вони відмовлялися, – каже Лідія Михайлова. – Та що робити, якщо ні грошей, ні житла свого, ні документів, та ще й залякувати почали: мовляв, умить знайдуть рідних, якщо будуть припиратися. Та вони все одно хотіли втекти; уже й на вокзал приїхали, квитки на поїзд купили; уже його навіть дочекалися, та їх взяли за 5 хв до відправлення в Київ».

Мати пригадує, що доньку били, приставляючи до скроні дуло пістолета, змушуючи «зізнатися», що вона займається наркоторгівлею. Результат – зламані ребра, відбита нирка й 210 стаття Кримінального кодексу РФ, за якою Віру осудили на 11 років ув’язнення. Спочатку її тримали в СІЗО Костроми, зараз вона в жіночій колонії за півтори сотні кілометрів від міста. На стан здоров’я там ніхто не зважає. Едуарда, який був із Вірою, відправили аж у Татарстан. Інших хлопців, яких судили разом із ними, розкидали по інших колоніях. «Найгірше те, – каже Лідія Михайлова, – що наші батьки знову зіштовхнулися з оголошеннями, де пропонують роботу за схожим механізмом: усе безпечно, платимо 5 тис. руб. за тиждень роботи. І ніхто на це не зважає, а мені хочеться всім сказати: Не ведіться, бо це не робота – це білет в один кінець!..»

Торгівля людьми: жіноче обличчя російських бранців

«На свою біду знайшла оте оголошення в газеті»

Ровесниці Віри Волощук 25-річна Маргариті Молоховській із Кременчуга, бухгалтерці за фахом, оголосили трохи менший термін ув’язнення – 9 років.

«Для мене це пекло, яке триває вже четвертий рік. Почалося з того, що зателефонував слідчий із Росії та сказав, що доньку затримали до встановлення особи, – ділиться своєю бідою з Opinion 63-річна Людмила Олексіївна, мама Рити. – А поїхала донька в Росію не сама, а разом із Русланом, своїм хлопцем, як і Віра з Едуардом. То Руслан зараз також сидить у тюрмі. І якщо інші батьки їздять до своїх дітей, провідують їх, якісь гроші передають чи продукти возять, то в мене такої можливості немає, та й вік уже не той для таких “подорожей”. А мені ж іще доводиться ростити доньку Рити, мою внучку, яка пішла до першого класу, й за старенькою мамою, якій 83 роки, й яка нещодавно повністю осліпла, доглядати. Тому я не маю змоги все тут покинути й кудись їхати. І з ними не поїду, і без них теж не поїду».

Людмила Молоховська пригадує, як донька вивчилася на бухгалтера, потім почала працювати. Коли народилася дитина  стало зовсім складно, бо батько дівчинки вирішив, що він ще не готовий до батьківства. Коли дитина трохи підросла, Рита почала їздити в Італію на заробітки. А потім, на свою біду, знайшла оте оголошення в газеті. «Справа в тому, що в нас багато не заробиш, а свого житла не маємо. А Рита дуже хотіла на квартиру заробити, – продовжує жінка. – Тож коли прочитала оголошення, вона просто поставила нас перед фактом: нам гроші треба, то я їду, й буду там працювати, а за якихось два-три тижні все й закрутилося. Суд там уже був, то вона вже в жіночій колонії у селищі Шахово, Орловська область».

Найголовніше, чого намагаються досягти родичі потерпілих, так це щоби їх перевели з російських тюрем в українські. Механізм цього процесу такий: після вироку, який отримують українці в Росії, відбувається суд в Україні, й родичі подають документи на переведення. На цей момент, як повідомила Віра Володій, в Україну таким чином уже повернулося 12 українців, які тепер відбувають покарання в колоніях на території України. Цікавлюся в матері Маргарити Молоховської, чи вона подавала такі документи на переведення доньки ближче до дому. «Звісно, я писала, – каже жінка. – Ми робили це разом із Віриною мамою, писали й в Генеральну прокуратуру, й у різні інші державні установи. Нам сказали, що будуть допомагати, але поки що результату немає.

У мене частина паперів просто загубилася десь, бо житла свого ми не маємо, доводиться переїжджати з квартири на квартиру. А нам дали відповідь, що заява зареєстрована й будуть вживати заходів. Але вже стільки часу минуло, і поки що ніхто й нічого. Тому я й не знаю нічого; тільки за доньку щодня переживаю. Зареєструвалася в тій групі на Фейсбуці, де наші батьки; підтримую з ними зв’язки, бо дуже важко витримувати те, із чим оце зіштовхнулася у свої роки. Добре, хоч внучка зі мною; я взяла над нею опіку, хоч це теж непросто було зробити: найголовніше – підібрати житло, щоб із органів опіки прийшли й подивилися: підходить чи не підходить для дитини. Нам довелося переїхати, але, дякувати Богу, впоралися».

Із Ритою, каже мати, спілкуються дуже рідко. Якщо двічі на місяць вийде, то це вже щастя. «Я туди подзвонити не можу. Але вона мені інколи дзвонить. Та що там… та одна хвилина. Хіба багато скажеш? Живі-здорові, все добре – от і вся розмова, – ділиться Людмила Молоховська. – Написати багато теж не може: там же цензор не пропускає зайвого, тому хіба що запитає найголовніше: як дитина, як ми. Про те, у яких умовах там перебуває, не пише – мабуть, не можна. Зрозуміла хіба, що їх там декілька чоловік таких, які спілкуються одні з одними. А так я нічого конкретного не знаю, тільки те, що повідомлять інші батьки».

«Вони як затримували, то одні били, а інші клали в кишені наркотики…»

Ще одна дівчина, яка відбуває покарання у РФ, – 32-річна Олеся Гуляницька, яка в Росії перебуває вже майже три роки. Вона з одного із сіл на Чернігівщині. Суд теж відбувся: термін ув’язнення – 11 років. Знову ж таки, схема схожа: потрапила в Росію разом зі своїм другом Андрієм Краснояровим. «Вони, як і всі, знайшли роботу за оголошенням, – розповідає Opinion мама Олесі, 50-річна Галина Гуляницька. – Вона за фахом – бухгалтер; мала роботу в Чернігові, але потім скоротили. А в неї донька, моя внучка. Дівчинці зараз 12 років; із чоловіком уже була розлучена. Вона це оголошення знайшла не сама, а з Андрієм Краснояровим, із яким вони тоді вже разом жили якийсь час. Так воно й вийшло: роботи не було, жити за щось треба, квартиру знімати, дитину одягати-взувати. Вони відразу подзвонили, але засумнівалися. Та потім почали дзвонити з того боку й переконувати, що все нормально. Знаєте, вони там хороші психологи: знають кому, що та як сказати; дуже добре вміють умовляти – мабуть, спеціально підготовлені для цього. Тож умовили їх, і поїхали мої діти в ту кабалу через Київ. Зараз уже їх обох осудили, дали 11 років. Його – в Тульську область, а її – в Чувашію. Щоби щось дізнатися, дзвоню, але нікуди не можу додзвонитися: надсилайте офіційний запит, кажуть. Поки щось запитаю, а вони вже й слухавку вішають».

На відміну від інших батьків, Галина Гуляницька в РФ не їздила. Каже, здоров’я не дозволяє. «Та й де ми, сільські жителі, наберемо тих грошей, як тільки один чоловік працює? – скаржиться. – У нас в селі роботи майже немає. Та ще й онуку потрібно й одягти, і взути. Я ж не скажу їй, що повезу гроші мамі, а ти будь голодна чи боса». Що дивно, із рідними Олесі Гуляницької тривалий час офіційно з РФ ніхто не контактував – тільки якийсь «Валерій Скринніков, який сказав, що його “просто попросили”, виходив на зв’язок через інтернет-сторінку ВКонтакте. Він і повідомив, що Гуляницька Олеся разом із Краснояровим Андрієм затримані співробітниками ліпецької поліції у зв’язку з відсутністю реєстрації». І матері, використовуючи якісь свої зв’язки, родичів, друзів і знайомих, довелося самотужки розшукувати доньку. Каже, що поки там фабрикували справу, її навіть у базах СІЗО Липецька, куди Олесю завезли, не було.

«Аж через три місяці нам вдалося з’ясувати, де вона та що з нею, – продовжує Галина Гуляницька. – А ще через якийсь час уже й вона вийшла на зв’язок. А цим літом взагалі часто дзвонила. У кімнаті, де вона жила, їх тільки двоє було: ще одна дівчина, яка прямо в тюрмі дитину народила. Мою там із нею теж залишили. У них навіть телефон був: тій мамочці, разом з іграшками для дитини, змогли передати родичі; то ми теж часто з Олесею спілкувалися. А судили, як і багатьох, за 210 статтею російського Кримінального кодексу, мовляв, організоване угруповання, яке займалося розповсюдженням наркотиків. Але ж це маячня! Їх там змушували підписувати потрібні російським правоохоронцям документи: або підписуй за наркотики, або підеш за тероризм. Вона: Я не буду підписувати! А в неї при собі не було наркотиків, коли її затримали. А вони ж там як затримували наших дітей, то одні били, а інші клали в кишені наркотики. А комусь підкидали їх у те житло, де вони були»…

«Щоби повернулися, їх у Росії мусять визнати потерпілими»

Запитую, чи подали вже документи, щоби перевести в Україну. Жінка каже, що тільки отримали копію вироку, тож іще не встигли – там дуже довго чомусь з’ясовували, чи є Олеся Гуляницька громадянкою України. «Цей статус – жертва торгівлі людьми – на сьогодні нічого, по суті, не дає, – зазначає керівник ВГО «Протидія торгівлі людьми». – Перший шлях для того, щоби повернутися, вони повинні бути визнані потерпілими там, у Росії. Якщо там це визнають, їх повинні повернути. Другий повернення в Україну: український суд визнає російський вирок; їм тут дають такий самий строк, і вони повертаються; і йде відбування покарання в українських колоніях».

Проте, пояснює Віра Володій, якщо людину визнано потерпілою та вона має статус жертви торгівлі людьми, повинен бути інший алгоритм дій щодо таких людей. «У такому випадку, – переконана жінка, – вони не повинні відбувати покарання, тож ми вже зверталися до наших народних депутатів та ще будемо, щоби внести відповідну поправку до Кримінального кодексу України». Як би там не було, але пильніше подивитися на російських бранців не завадить, адже, схоже, у Кремлі однаково: чи то політичний в’язень, чи кримінальний, аби сильніше дошкулити Україні. А що за такими діями – зламані долі, «кремлежителів» не обходить.

Текст: Лариса Вишинська

1 комментарий

Залишити коментар