Понеділок, 19 листопада

Пенсійній реформі Гройсмана днями виповнився рік. Відповідно до планів уряду старт наступного етапу реформи має відбутися з 1 січня наступного року. Та темпи змін відчутно пригальмували. Очевидно, чинний уряд не має готового рішення «пенсійної» проблеми держави, як і його попередники, та сподівається, що після виборів цей тягар вже буде покладено на інші плечі. Та чи є в України час на подібні зволікання? Opinion

Варто нагадати, що так званий перший етап реформи, можна було вважати такою лише частково. Бо його основна складова, осучаснення пенсій, норма, яка давно існувала в пенсійному законодавстві, просто роками не виконувалася владою. І звісно, вітаючи зобов’язання уряду проводити перерахунки пенсій регулярно, ми усвідомлюємо, що навіть прив’язка цього перерахунку до інфляції та зростання середніх заробітних плат у державі не є гарантією того, що пенсіонери матимуть гідне життя.

За даними Пенсійного фонду України (ПФУ), станом на жовтень 2018 понад 21,5 % пенсіонерів отримують виплати до 1 500 грн,  32,5 % – до 2 000 грн, 22 % – до 3 000.  Тільки 15 %, тобто трохи більше 1,5 млн пенсіонерів, отримують виплати від 3 000 до 5 000 грн. Більш-менш прийнятні пенсії, від 5 000 до 10 000 грн, отримує лише 6,6 % пенсіонерів; а дійсно заможними можна назвати лише ті 1,2 %, що отримують пенсії понад 10 000 грн, та це лише 134 тис. осіб.

Середня пенсійна виплата нині складає 2 577 грн, тобто менше 28,5 % від середньої заробітної плати в державі. За рекомендаціями Міжнародної організації праці, розмір середньої пенсії має бути не меншим за 40 % від середньої зарплати в державі таке співвідношення дозволяє забезпечити пенсіонерів мінімальним рівнем товарів і послуг. У країнах ЄС середній розмір пенсійних виплат, як правило, більше 40 % від середніх зарплат: наприклад, у Польщі середня пенсія складає 47 % від середньої по країні зарплатні. Та навіть у сусідній із нами Білорусі, яка до стандарту МОТ не дотягує, середня пенсія дорівнює 38 % від середньої зарплати. Тож очевидно, що «осучаснення» Гройсмана дозволило пенсіонерам вижити, але не забезпечило їм гідне утримання. Для цього необхідні більш радикальні методи, направлені на реформування солідарної системи як такої.

Чинний солідарний рівень пенсійної системи – це світовий золотий стандарт пенсійного забезпечення. Ця система ідеально працює, забезпечуючи гідну старість пенсіонерам, але за умови, що демографія висхідна та кількість працюючих зростає швидше, ніж кількість пенсіонерів. Тож Україна – не єдина країна світу, яка зіштовхнулася з тим, що солідарна система дала збій, як тільки демографічні тренди змінилися. Але, напевно, ми єдина країна, яка вирішила не помічати цього роками. На сьогодні, у державі платників єдиного соціального внеску (ЄСВ), який йде до Пенсійного фонду, близько 12 млн осіб, а пенсіонерів – 11,5 млн. Очевидно, що коштів на всіх не вистачатиме.

Міністерство соціальної політики вперто стверджує, що проблема в тіньовій зайнятості громадян, що мінімум 8 млн українців, працюють, не сплачуючи ЄСВ. Але на чому ці твердження будуються зрозуміти важко. Україна, яка мала б за рекомендацією ООН проводити перепис населення раз на 10 років, провела його лише один раз – у 2001 році. Із того часу перепис вже чотири рази переносили, востаннє у 2015-му. Навіть за оптимістичними сподіваннями, раніше 2020 року ми не отримаємо достовірних даних щодо кількості населення в державі. До цього моменту державна статистика оперує доволі сумнівними цифрами, спираючись радше на власні припущення, ніж на конкретні цифри. Враховуючи міграційні тренди останніх років, можна припустити, що кількість тих українців, які нібито отримують тіньові заробітки, суттєво менше 8 млн, про які говорить Мінсоцполітики. Зокрема, за даними Держстату, наприклад, «у тіні» працює вдвічі менше українців – 3,7 млн осіб.

Ставка уряду на «детінізацію» – це реальна загроза для пенсійної системи, бо вона породжує пропозиції знизити податкове навантаження на фонд оплати праці, надати пільги, зробити податковим агентом не роботодавця, а робітника тощо. Та ми добре пам’ятаємо як уряд Яценюка наприкінці 2015 року заради детінізації зменшив ЄСВ вдвічі, до 22 %. Дефіцит бюджету ПФУ з того моменту досяг небувалих розмірів – 40 % його видатків тепер фінансуються із державного бюджету, а от успіхи «детінізації» були доволі посередніми: кількість платників ЄСВ щороку зростає на 120-140 тис., але навіть до мільйона ще не наблизилася. Та й підстав стверджувати, що нові платники ЄСВ з’явилися лише завдяки детінізації, досі немає. У результаті роботодавці просто поклали собі в кишені «зекономлену» частку ЄСВ, подякувавши реформаторам.

Зрозуміло, що пропозиції знизити ЄСВ ще більше або скасувати його взагалі, замінивши, наприклад, податком на нерухомість, можуть завдати солідарній системі ще більшої шкоди. А нині саме солідарна система, хоч і не кращим чином, але виконує своє основне завдання – своєчасну виплату пенсій.

Варіантів трансформації солідарної системи є кілька. Досвідів також чимало, адже не лише Україна має проблеми з демографією та старінням населення. І, напевно, найперше, про що мав би піклуватися уряд – це трансформація солідарної системи таким чином, щоби повернути її життєздатність. Зокрема, варто серйозно замислитися над тим, як усунути дефіцит Пенсійного фонду, який наступного року, за прогнозами Мінфіну, має перевищити 160 млрд грн. Треба нарешті визнати, що скорочення ЄСВ вдвічі було помилкою, бо існуюче податкове навантаження ніколи не зможе забезпечити пенсіонерів гідними виплатами. Зрозуміло, що піднімати податок, який колись було знижено, ніхто не наважиться, але перерозподілити їх можна. Урешті податок на доходи фізичних осіб, за рахунок якого в рази зросли надходження до регіональних бюджетів, частково може йти й на фінансування пенсій, а не лежати у вигляді «регіональних депозитів» на банківських рахунках. Потім, нарешті, необхідно визначитися, чи має ПФУ фінансувати виплати тим українцям, які фактично мають отримувати не пенсії, а соціальну допомогу для малозабезпечених. На сьогодні ці видатки лежать на плечах фонду зайвим тягарем, хоча відповідальність за забезпечення цієї категорії громадян – не його прямий обов’язок.  Урешті, варто проаналізувати видатки самого ПФУ на адміністрування пенсій, чи не зможемо ми оптимізувати їх у добу високих технологій та Інтернету?

На жаль, урядовці переконані, що єдиний спосіб реанімувати пенсійну систему України – це запровадити накопичувальний рівень. Так, він дозволить частково зняти навантаження на солідарний рівень, але навіть за умови, що реформа стартує з січня наступного року, це розвантаження станеться не раніше, ніж через 30 років, коли люди почнуть отримувати перші «подвійні» пенсії – із солідарного, та накопичувального рівнів.

При цьому усі ці роки частково кошти зі солідарного рівня будуть йти до накопичувального (у динаміці від 2 % до 15 %), поступово збільшуючи існуючий дефіцит та потребуючи того ж таки зростання податкового навантаження на фонд оплати праці. І для того, щоби пенсійні накопичення не «з’їла» інфляція, їх потрібно усі ці роки кудись інвестувати, до того ж із гарантованим прибутком. Оскільки опікуватися цим буде держава, то інвестуватиме вона пенсійні накопичення скоріш за все або в державні цінні папери, тобто фінансувати за їх рахунок дефіцит держбюджету, або в державні підприємства, тобто фінансувати здебільшого хронічно збиткові об’єкти. Чи багато заробимо? Ризиків функціонування накопичувального рівня нині стільки, що переваги, які ми можемо отримати від його впровадження через 30 років, втрачають будь-яку привабливість. А головне – впровадження накопичувальної системи без реформування солідарної лише поглибить невирішені проблеми першого рівня, відмовитися від якого держава ще довго не зможе.

Україна має досвід існування недержавних накопичувальних пенсійних фондів, і назвати його однозначно успішним дуже важко. Так от цей досвід нам говорить, що за останні 10 років 30-40 % внесків «з’їло» лише адміністрування видатків. Не надто обнадіює, якщо згадати, що ПФУ, який вже опікується солідарним рівнем, в уряді не розглядають у якості адміністратора накопичувального рівня  для цього відбиратимуться певні компанії з управління активами, ринкові й із ринковими тарифами. Тобто створення накопичувального рівня збільшить ще й бюджетні видатки. Не дарма експерти Світового банку, наприклад, наполегливо радять уряду відкласти ідею запровадження накопичувального рівня, бо вона «може негативно вплинути на внески до нинішньої системи і створити додаткові фіскальні зобов’язання», та зосередитися на трансформації солідарної системи й підготовки фінансових інструментів, які могли б забезпечити як надійність, так і дохідність для накопичувальної системи.

Та бажаючих зібрати кошти на накопичувальному рівні більшає. Поки уряд визначається із подальшими кроками та ніяк не збереться представити остаточний варіант ключового етапу пенсійної реформи, у парламенті, як гриби, виростають депутатські законопроекти, що пропонують різноманітні варіанти функціонування накопичувальної пенсійної системи, звісно, із різними розпорядниками коштів і купою зацікавлених осіб, які хотіли б «накопичувати» пенсії українців.

Не додає ясності й Мінсоцполітики, яке за два місяці до старту чергового етапу реформи почало говорити про запуск так званої професійної пенсійної системи, що передбачає перехід на накопичувальну систему лише пільгових пенсій. Відповідний законопроект обіцяють подати вже днями. Він попередньо передбачатиме, що працююча у шкідливих умовах людина буде, як і до цього, виходити на пенсію раніше, але компенсувати «ранню пенсію» ПФУ буде не роботодавець, як зараз, а накопичувальна система. Це принципово міняє не лише формат дискусії навколо реформи, а й її бачення загалом. І якщо накопичувальний рівень торкнеться лише цієї частини пенсіонерів, то він жодним чином не розвантажить солідарний рівень у перспективі, та й загалом на пенсійну статистику вплине не суттєво.

І, напевно, найбільший ризик наступного року полягає не в тому, що пенсійна реформа не продовжиться взагалі, а в тому, що буде прийнято якийсь її проміжний варіант, який не запрацює, але дозволить уряду на кілька років взагалі забути про пенсійну проблему, не надто опікуючись ані перетвореннями на солідарному рівні, ані створенням дієвого обов’язкового накопичувального рівня.

Текст: Валентина Ющенко

Залишити коментар