Вівторок, 20 листопада

31 липня цього року Катерину Гандзюк облили сірчаною кислотою, яка викликала важкі хімічні опіки на тілі. Із цього дня ми спостерігали, як вона бореться за життя. Ми вірили, що вона повернеться до нас. Але 4 листопада Каті не стало. Вона провела 96 днів у лікарні; перенесла більше 10 складних операцій. Каті було 33 роки. Вчора з нею прощалися в Херсоні. 

На площі перед Палацом молоді та студентів – сотні людей. Здається, ти знаєш кожного. І з кожним ти знайомий через Катю. Особисто, заочно, на рівні спільних ідей, цінностей, проектів. Сьогодні вони зібралися на останню зустріч із подругою, колегою, однодумницею, близькою та рідною людиною. Люди приїхали з багатьох регіонів України.

Біль, пустота, хаотичні думки ні про що, злість і безсилля… Словами, дійсно, важко передати, що відчував сьогодні кожен, хто прийшов на прощання. Але говорити доводилося. Хтось мав це робити, адже запитання ставили десятки журналістів із всеукраїнських телеканалів та міжнародних інформаційних агентств. Усі хотіли знати про її риси, її діяльність, її друзів і ворогів, які скоїли цей страшний злочин.

Написати портрет Каті – дуже складно. Передусім, думаєш, а щоби вона сказала про ці слова. Катя чудово писала… Вона була такою багатогранною, розумною, доброю та жорсткою, прямою та саркастичною. Нею захоплювались і заздрили, любили й ненавиділи. Дуже важливо було знати Катю особисто. І тоді б ви сказали, що вона має гострий розум, кмітлива та винахідлива, завжди виокремлює головне, має загострене відчуття справедливості, нетерпимість до жадібних, дурних, бандитів у погонах та владних кабінетах.

Політика – справа її життя. Катя почала цікавитися нею ще в юному віці. У 2003 року вона стає активісткою партії «Батьківщина», і невдовзі очолює херсонську «Батьківщину молоду». У 2004 році бере активну участь у Помаранчевій революції. А вже в 2006-му Катерина стає депутатом обласної ради.

У 2012 році Катя разом з однодумцями засновує Агенцію громадянської журналістики «МОСТ» та однойменний сайт, який досі висвітлює проблеми місцевої політики, пише про корупцію, проводить власні розслідування. Серед багатьох місцевих сайтів, які більше схожі на дешеві стовпи для оголошень, «МОСТ» утримує принципову редакційну політику щодо оригінального контенту, розслідувань, ексклюзивних розвідок і надійних джерел.

Із 2012 року, працюючи у проекті «Молоді футбольні волонтери: Спорт і волонтерство для Цілей розвитку тисячоліття» ПРООН, Гандзюк займалася розвитком спорту в сільських районах Херсонщини, працюючи зі школярами та шкільними вчителями фізкультури.

Після анексії Криму Росією та початку війни на Донбасі Гандзюк опікувалася вимушеними переселенцями на посаді помічника з питань правового захисту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Пізніше працювала консультантом проекту Міжнародної організації з міграції.

У 2013-2014 році Гандзюк бере активну участь у Революції Гідності. Вона тримає руку на пульсі місцевого Майдану. Катя часто їздить із херсонцями до Києва, де переживає трагічні дні лютого 2014-го, коли почалися масові розстріли мітингувальників.

Навесні 2014 року, використовуючи свої знання щодо розкладів у місцевій політиці та хороші комунікативні навички, Гандзюк активно протидіє проросійським рухам у Херсоні. Завдяки її гострому слову й викривальним текстам тут провалюються будь-які спроби ворожої пропаганди нав’язати ідею братнього російського народу. У 2015 році Катерина Гандзюк залишає партію «Батьківщина» через внутрішній конфлікт. Це був дуже складний крок для неї, але очевидний, знаючи її принциповість.

Під час місцевих виборів 2015 року Гандзюк допомагає перемогти на виборах діючому міському голові Херсона Володимиру Миколаєнку. У листопаді 2016 року Катерину призначають в. о. керуючої справами виконавчого комітету Херсонської міської ради. Це було останнім офіційнім місцем її роботи.

За цей час Катерина встигла отримати три вищі освіти. У 2006 році вона закінчила Херсонський державний університет; у 2008-му – Київський національний економічний університет; у 2016-му – Національну академію державного управління при Президентові України. До останнього Катерина писала аналітичні та наукові розвідки на теми безпеки, інформаційної війни, пропаганди, релігії, місцевого самоврядування, розв’язання конфліктів.

Про Катю Гандзюк можна зібрати сотні відгуків у мережі. Її сторінка – топ-блог в українському Фейсбуці. Її дописи часто ставали інформаційними приводами для місцевих і всеукраїнських ЗМІ. Одні захоплювалися її вмінням підібрати влучні слова й характеристики. Інші – заздрили, або ставали ворогами, бо ці характеристики були про них.

Opinion звернувся з проханням до її друзів, колег і добрих знайомих пригадати – якою була Катя Гандзюк.

Катя житиме в наших серцях: у Херсоні попрощалися зі вбитою активісткою

Інна Зелена, відділ громадських зв’язків Херсонської міської ради, подруга:

«Втрата Каті, для мене, – це особиста трагедія. Бо я втратила не просто знайому чи подругу. Для мене це була рідна людина, бо друзів у мене, насправді, дуже мало; і ті, які є, стають ріднею. Я не дуже добре пам’ятаю, як познайомилась із Катею. Це було в 2015 році  я шукала роботу, й знайшла Катю та Сергія Нікітенка. Ми подружилися одразу. І нам здавалося, що ми завжди були одне в одного. Пам’ятаю, як ми працювали  як це завжди було командно та злагоджено. І як ми повісили в своєму маленькому кабінеті картинку “Я не знаю, хто ви такі, но пойдьом завоюєм мір“. Там був хлопчик-супергерой попереду й чотири якісь смішні істоти; і ми жартували, що попереду – то Катя.

Катя завжди поспішала. Вона робила все дуже швидко: швидко ходила та швидко їла, швидко відповідала на повідомлення, швидко вирішувала всі проблеми. Я дуже дивувалася, як вона все встигає. Вона читала всі класні книжки, дивилася всі цікаві серіали перша, хоча в неї завжди була купа роботи й купа зустрічей. Катя могла побувати у трьох містах України зранку, а надвечір вже зайти до нас в кабінет і запитати, чи ми зробили щось корисне, чи покосили амброзію або розчистили дороги від снігу. У неї на все вистачало часу. Здавалося, що в нас усіх доба має 24 години, а в Каті – 72.

Я дуже вдячна долі, що наші шляхи перетнулися. Ми так багато встигли, навіть за ці короткі три роки – подорожували, читали, дивилися серіали, багато говорили, багато сміялися. Ніхто не міг так сміятися, як Катя. Цей сміх лунав всюди, і всі, хто його чув, починали сміятися теж. Катя була нестримна. І якщо вона щось задумала, то це обов’язково втілювалося в життя. Так було з Євробаченням у Херсоні. Ми подали заявку. То й що, що в нас не було шансів, бо місто мале. Але ми – амбітні; і ми про себе заявили. Катя завжди казала, що маленькі міста заслуговують на повагу та увагу.

Ще вона дуже не любила, коли в неї запитували про те, чому вона вирішила стати чиновником. Вона казала: а чому не я? Вона не дозволяла мітингів, не любила промов і лозунгів, але завжди вміла сказати так, що це било в самісіньке серце. Із Катею завжди було складно. І завжди було цікаво. Перед самим нападом вона втішала мене, коли в мене були проблеми, і казала, що не буває такого, щоб людина була й розумна, і красива, і зовсім щоби без всяких негараздів. Казала, що наше життя таке чудове, що ми взагалі не маємо перейматися всякими мізерними проблемами, а головне, що ми одне в одного завжди будемо, навіть якщо будемо далеко. Я не хочу вірити в те, що її більше немає. Катя завжди в мене буде».

Катерина Мола, подруга:

«Я знаю Катю вже 11 років. Зараз ми могли б відсвяткувати некруглу річницю нашого знайомства – ми зустрілися вперше наприкінці осені 2007 року. Я не хочу говорити про почуття  це надто важко зараз. Я просто хочу розповісти кілька історій про Катю, які мало хто знає.

Усі звикли сприймати її як полум’яного борця, відважну, відчайдушно сміливу, саркастичну, іноді безжально сувору. І вона була такою, це правда. Але є й інша Катя. Одного разу прикордонники знайшли в пустелі, в Олешківських пісках, виснаженого й змученого африканця. Він був на межі життя та смерті; нічого не розумів, не говорив на жодній із відомих мов. Тоді (це було в 2014 році) Катя працювала офіцером ООН, і приїхавши до нього в лікарню, спершу теж не могла зрозуміти, хто це та що з ним сталося. Але потім згадала, що замість веселих студентських п’янок вони з однокурсниками колись буквально змусили викладача турецької навчити їх арабської в’язі. І вперше в житті це знання їй знадобилося – хлопець зміг прочитати те, що вона писала, та навіть відповісти їй. Вони переписувалися кілька днів; і згодом, з’ясувалося, що хлопця надурили сучасні работоргівці. Вони вивезли його з рідної країни, але коли він виявився не таким здоровим, як вони розраховували, просто кинули його помирати в пустелі. Катя діставала йому ліки, робила документи, шукала його родину. Зрештою, це саме вона врятувала його життя.

Коли в Херсон почали прибувати втікачі з Луганської та Донецької областей, багато хто з них приїхав майже без речей. Але з дітьми. Восени 2014 року Катя почала кампанію “Вдягни дітей переселенців”. Люди з усієї України надсилали дитяче взуття, теплий одяг, обігрівачі та ковдри. Вона казала, що ми маємо зробити все можливе для того, щоби якомога менше людей повернулися на окуповані території. Бо це наші люди, і ми не можемо відпустити їх назад – під кулі в міста, окуповані тваринами, тільки через те, що їм нема в що вдягнутися, чи нема де жити.

А одного разу під міськраду підкинули стареньку. Так, хтось підкидує кошенят, а хтось – хвору та сліпу бабусю без документів і без пам’яті. Катя тоді опікувалася нею особисто: їздила в лікарню, купувала ліки, слідкувала за тим, щоби старенькою не нехтували. Вона не мусила це робити. Це не входило в її обов’язки. Просто вона знала, що є речі, яких ніхто не зробить, якщо цього не зробить вона. І вона їх робила. Вона заповнювала порожнечу там, де це було потрібно, там, де не було справедливості, там, де не було правди, і там, де не було доброти».

Віктор Таран, голова центру «Ейдос»:

«Ми познайомилися наприкінці 2005 – початку 2006 року на зустрічі молодих активістів, які після Помаранчевої революції прагнули долучитися до змін у країні. Пам’ятаю, як зараз, першу мить, як її побачив. На збори, де всі сидять у строгих класичних костюмах, заходить готка (!): чорне довге волосся, плащ до землі та рожеві окуляри. Вона одразу якісно виділилася на фоні “паркетної тусовки”, будучи не такою як всі. І ця якість назавжди лишиться з нею.

Після зборів ми йшли пішки від площі Лесі Українки до Бессарабки й просто спілкувалися. Ще тоді мене здивувало, як вона глибоко й системно мислить, пояснюючи все простими та доступними словами. Пояснювати просто про складне – це здатність талановитих людей.

Із Катею можна було говорити про все. Як правило, це відбувалося вечорами в мене дома і тривало майже до ранку. Ми обговорювали політичні процеси в країні (із цього приводу ми навіть написали кілька спільних статей), інформаційні війни, соціоніку, літературні новинки. Або просто говорили ні про що. До речі, говорити ні про що так, щоби це було цікаво та глибоко – теж мистецтво, яким не володіють більшість людей.

Однак, із нею часто було непросто. Катя була категорично проти компромісів або “договорняков”. Особливо з тими, кого вона глибоко зневажала. “Не можна толерувати дурнів” – це одна з її улюблених фраз, яка проходила через усе її життя. Чи сварилися ми з нею? Ніколи. Чи дискутували одне з одним? Так, інколи досить гостро, на підвищених тонах. Однак, навіть якщо вона не погоджувалася з думкою друзів, вона завжди визнавала право інших на їх позицію.

Нас об’єднували спільні цінності та принципи, і те, що ми однаково дивилися на процеси в країні та сповідували спільні механізми, інструменти й підходи щодо того, як потрібно працювати. Цей принцип ми конвертували в десятки спільних найрізноманітніших проектів, більшість із яких були дуже успішними, а інші просто успішними.

Упродовж 12 років дружби в нас були десятки пригод, більшість із яких стали мемами, які зрозуміють тільки друзі. “Холодильник”, “ключі від машини”, “подушка на день народження”, “оселедець на сесії міської ради”, “здраствуй, глобус”… Однак, зараз хочу сказати словами друзів Каті: “Нам мало спогадів  ми хочемо більше нових спогадів.”

Знову хочу побачити її на порозі мого дому, куди вона ввірветься, як вихор, заряджаючи всіх нестримною енергією. На ходу вона буде кидати десятки різнотемових фраз, які філігранно поєднає між собою, приправляючи своїм фірмовим гумором. У повітрі одразу запахне “інтригами та планами зі захоплення світу”. Ми будемо до ранку говорити про все на світі, домовляючись, що вже завтра відкладаємо всі інші плани “за неактуальністю” і вирушаємо нищити чергових ворогів – русня, “медведчуки”, корупційні чиновники. Тобто вся та гниль, яка продовжує нищити країну.

А вранці, трохи сонні після важкої ночі, посьорбуючи каву, напівпримружившись, ми будемо знову посміхатися одне одному, мріючи як настратегований нами вночі план наблизить нас на ще один крок до тієї країни, у якій ми хочемо жити».

Василь Арбузов, друг:

«Не знаю, якими словами передати порожнечу в тому місці, де має бути біль та смуток. Ми багато спілкувалися останній рік, але не впевнений, що маю право назвати нас близькими друзями. Насамперед, ми були подільниками. Годин п’ять могли говорити виключно про монтаж диктатури грабіжників та долбо#бів, яку ми спостерігаємо вже майже п’ять років. Ми намагалися зрозуміти, чи є у нас шанс довести до логічного фіналу те, заради чого п’ять років тому вийшли на Майдан.

Я досі не можу осягнути зникнення Катерини, тому що не впевнений, що бачив колись у ній звичайну людину. Бачив бійця, патріота, майбутнього лідера потужного руху. Катя завжди давала дуже чітку оцінку тому, що відбувається. У цьому й був її талант. Але реальна суперсила була в тому, що вона могла свою думку доносити до тих, хто готовий був чути.

Навколо себе вона збирала однодумців, які не завжди самі наважувалися озвучити те, що говорила Катя. Багато хто зараз називає її сміливою. Це потребує уточнення. Страх супроводжував її весь час, скільки я її знав. Вона дуже боялася, що на неї буде скоєно напад; вона боялася переслідувань, боялася за себе, за сім’ю, за друзів. Але була переконана, що мовчати в цей час не можна.

Ми говорили про ризики. Вона сприймала ризики, у тому числі й як ознаку пошани тим, хто загинув на війні та в тилу. Мовчати для Каті означало зрадити собі та усім, хто бачить перед собою вільну країну без ”мусорів” та інших паразитів на тілі нації.

Навколо всі запитують, що робити. У мене відповіді немає, але я впевнений, що є сенс спробувати бути більше схожим на Катю: починати говорити правду, починати давати оцінку подіям навколо, та врешті-решт, називати зло – злом».

Максим Єлігулашвілі, викладач, координатор низки всеукраїнських ініціатив у Херсоні, громадський діяч:

«У мене дуже мало своїх. За останні роки в рідному місті їх майже не лишилося. І це не про пиво, підвисання десь чи про можливість позичити. Це про відчуття когось на стрьомі; когось справжнього, хто тримає периметр, даючи тобі змогу робити те, що ти хочеш будь-де. Бо ти впевнений, що якщо “адок”, то тебе смикнуть, і лише тоді, коли то буде треба. Вона була тим периметром. Катя все те робила з тією швидкістю, безкомпромісністю та з кайфом від політики, як засобом змін. Гадаю, саме за це у всіх й “підгорало”.

Бо її розуму, можливості дивитися з різних фокусів та зумів вистачало на розуміння, що часу на реверанси просто нема. Турбулентність виносить все та вся, і ти або спроможуєшся направити то або тебе затягує у вихор. Катя, побачивши високі ставки, забила на провінційні манси заспаного міста, і стала мішенню для всіх. Вона, наче у просторі теплого корумповано-болотного політикуму й візіонерства малого міста, побачила щось за горизонтом, і не просто рушила сама, а підштовхнула все в місті.

Я навіть одразу не зміг загадати, де ми познайомилися. Чи в ліцеї, чи у якихось громадських “двіжах”. Але точно це розуміння свого – то під час Майдану. В одні з перших, ще карнавальних, днів протесту ми привезли всяких штук. Купа народу взяли прапори, підготовлені плакати, й пішли “тусити”. А лазити на “карачках” та клеїти кольоровими скотчами великі літери UA та EU було майже нікому. Отак повзали, клеїли та “тринділи”. А потім якось склалося. Тільки дуже по-різному. При якійсь тотожності бачень та оцінок, дружніх обговорень, ти якось відходив у комфортну багатоскладність, рівнозначність поглядів. Бо то легше й безпечніше. А Катя – ні, вона зберігала ту чітку ціннісну полярність правильного чи ні. Наче в неї в голові був цілий моральний компас та “чуйка” на своїх. Байдуже яких – лівих, правих, популярних чи навпаки. І в тому вона була по-заздрісному цільна й безапеляційна. Наче розуміла, що часу на сіре просто нема.

Я влітку їхав у Херсон на BlaBlaCar. І чуваки попереду явно були з навколо творчо-політичної тусовки, які знали “розклади” в місті. І щось там “тренділи”. При згадуванні її прізвища почав слухати. Я так зрозумів, що своє вони таки отримали. Але щиро захоплювалися її драйвом та інтелектом, тим як і що вона робила. І то круто, що їм вистачило іронії та інтелекту то збагнути. Бо якщо того не було, то вам, дійсно, було б важко. Але ж то не її проблема – ваша самоіронія та клепка в голові.

Якась тупа порожність і незрозумілість того всього, наче має бути ненависть, але її немає, а є тільки шалене здивування та сором. Бо постійно здається, що, на відміну від неї, ти міг зробити щось ще».

Ярослав Юрчишин, виконавчий директор Transparency International Ukraine:

«Мені пощастило знати Катерину Гандзюк особисто. На якій із тусовок ми перетнулися вперше – навіть не пригадаю. Чи ще в 2012 році, коли ми приїжджали з Лесею Оробець у Херсон на підтримку Миколаєнка та мажоритарників від опозиції по Херсонщині, чи пізніше на якомусь форумі. Та найповніше ми роззнайомилися на нашій Українській школі політичних студій, де Катерина Гандзюк показала себе, власне, Катею: безапеляційною в прагненні справедливості та м’якою в особистому спілкуванні, відвертою до межі та здатною зберігати найбільш сокровенне, прямою до взаємовидалення з друзів у ФБ, та яка настільки цінує дружбою, що й не треба цих соцмереж. Ми в Києві рідко знаходили час зібратися групою, але Катя нас збирала завжди…

Вона любила Хугарден, футбол; закликала нас постійно співпрацювати незважаючи на розходження (мене, наприклад, кілька разів дистанційно мирила з Віктором Тараном). Підривалася на перший заклик: чи то поїхати до УАЛ у Миколаїв прочитати лекцію про місцеве самоврядування, чи то на конференцію, яка мала якийсь практичний результат. Жартувала, що за сільською квотою може потрапити в будь-яку програму: чи то УШПС, чи The Aspen Institute Kyiv. Створювала навколо себе вихор подій, навіть на найбільш нудному офіційному заході, бо не лізла за словом у кишеню. Займалася волонтерством, була державним службовцем, політиком, практиком боротьби з сепаратизмом та корупцією…

Остання зустріч із Катею була дистанційна, коли ми з Ольгою Айвазовською та Дарією Калинюк передавали бундесканцлерці Ангелі Меркель футболку з принтом Каті. Відкрию секрет, посольство Німеччини в Києві до останнього розглядало можливість візиту пані канцлер до Катерини. На жаль, не вдалося. Хоча навіть це, як і слова підтримки, куди більше зробили, ніж уся українська влада, яка спромоглася помітити Катерину лише після її смерті. Це не звинувачення, просто до одного місця ваші співчуття, поки замовники смерті розгулюють на свободі.

Пригадую, якось за місяць до нападу Катя набрала мене й почала вичитувати, чому в Херсоні досі немає Пласту. Мовляв, місто настільки ватне (це, при її неймовірній любові до Херсону, була її постійна біль), що без свідомої молоді нам гайки. І хоча до активного пластування я зараз маю дуже умовний стосунок, але буде, Катю, – зробимо все, щоби був. І перший дівочий курінь спробуємо назвати твоїм ім’ям. Людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. У нашому поколінні Катя точно забезпечила собі безсмертя. Чи ми зможемо встановити те, що Катя за життя найбільше прагнула – справедливості, хоча б у її справі – залежить від нас».

Олександр Вороненко, начальник штабу-полігон «Олешківські піски»:

«Ми з Катериною познайомилися навесні 2014 року через Фейсбук, де я, як і вона, активно виражали свою громадянську позицію щодо війни з Росією, та ще низки питань, як то корупція в наших вищих ешелонах влади, яка на руку ворогу.

Перший раз зустрілися в кафе “Верона” біля апеляційного суду. Відразу ж було відчуття, що це відверта людина, чесна, безкомпромісна, сильна та зла. Звісно, ми дуже швидко знайшли спільну мову. У серпні я поїхав на фронт, в “Айдар”, але контакт ми не втратили – постійно спілкувалися. Вона якось сильно мені допомогла – подарувала мобільний телефон, який був мені необхідний у той момент.

Потім, після повернення, ми так само продовжували спілкуватися; часто жалілися один одному на ту саму корупцію, бо я служив у військкоматі, а більш корупційну організацію важко собі уявити зараз. Вона, у свою чергу, розповідала мені про чвари чиновників, здебільшого тупих й обмежених людей, жадібних і дріб’язкових. Кілька разів був у неї на роботі. Вона також приїжджала до нас на полігон, їй тут подобалося. Після мого прохання, через постійні вимкнення світла, вона з колегою змогли подарувати нашій частині бензогенератор. Це дуже крутий подарунок був – необхідний.

Любив я її за чесність і відвертість. Лаяв за надмірне використання ненормативної лексики. Я запам’ятаю її енергійною, рум’яною, запихканою  постійно десь біжить, щось вирішує…»

Олег Ткачук, журналіст:

«Ми перетиналися в мережі ще з 2012 року. Іноді сперечалися на різні теми. Уперше особисто ми поспілкувалися 26 квітня 2013 року. Сергій Нікітенко зустрів мене на вулиці, запропонував робити разом із ними сайт “МОСТ”. Ми обговорили робочі моменти, херсонську політику. Наступного разу зустрілися вже в барі: спілкувалися більше неформально, розповідали один про одного.

Перше, що нас об’єднало – це те, що ми пам’ятали перші п’ятірки з виборів 1998 року: Кравчук, Марчук, Онопенко, Медведчук, Суркіс. За її словами, якщо людина пам’ятала ці прізвища, то знається на українській політиці. Ми постійно розмовляли з нею та Сергієм про політику, історію, мистецтво. Вона могла до самого ранку розмовляти про політику, а от я іноді такі марафони не витримував – засинав прямо на ходу.

Саме спільні інтереси, подібні політичні погляди та переконання нас і зближували. Любив Катю за почуття гумору, постійну енергію; за те, що з нею завжди було дуже цікаво. Вона могла мотивувати, підказувати, створювати навколо себе таку атмосферу, що одразу щось хотілося робити, створювати, діяти.

Стосунки в нас були дружні та робочі; довгий час були однією командою, тому, якщо ми і злилися одне на одного через дрібниці, то не більше декількох хвилин. Пам’ятаю, як випадково опублікував її авторську колонку на сайті, і замість її фото поставив фото Чорного Володаря. Просто промахнувся по картинці, й вона підтягнулася у статтю. Катя була дуже зла на мене, та лише пару хвилин. Згодом ми з цього посміялися. Ну й подібних невеликих ексцесів було декілька. Хоча, іноді вона була дуже імпульсивна, і могла налякати своєю реакцію на щось. Катя була дуже емоційна й імпульсивна. Могла посваритися з кимось, але швидко знову знайти спільну мову. Іноді ми просто були не готові до якоїсь події, а вона вже готувалася до найгіршого. Можливо, саме це допомогло їй зберегти мир у Херсонській області в 2014 році – готовність до найгіршого.

Востаннє ми бачилися на Різдво в неї удома. Спілкувалися, розважалися, навіть грали на трубі. Вона називала мене “синачка”, маючи на увазі, що ставиться до мене, як до дитини. Десь такими й були наші стосунки: вона намагалася наставляти, чомусь вчити. І, так, знайомство з нею серйозно змінило моє життя. Поруч із нею завжди хотілося ставати краще».

Станіслав Трошин, депутат Херсонської міської ради:

«Із Катериною ми познайомились у 2002 році під час однієї з молодіжних акцій екологічного спрямування. Потім стали бачитися частіше, бо представляли різні громадські організації під час координування дій напередодні й під час Помаранчевої революції. Із 2005 року спільно працювали в “Батьківщині молодій”, куди вона перейшла з Молодіжної партії України, а згодом і в партії “Батьківщина”.

Із Катериною завжди було непросто, але цікаво. Вона була пряма та дуже принципова. І саме це одночасно й притягувало до неї людей, і відштовхувало. Вона мало кого залишала байдужим. Ми були наймолодшими працівниками в штабі під час парламентських виборів 2006 року, й природно стали ще більш близькими друзями. Ми грали разом у квести, ходили на рок-концерти, їздили на всі можливі навчання, проводили молодіжні змагання з паркуру, велоспорту тощо. Спілкувалися з молоддю з інших областей.

У неї завжди було підвищене почуття справедливості. Пригадується момент, коли ми, на запрошення однопартійців із Генічеського району, приїхали в село Рівне, де місцевий орендар землі перед цим стріляв у селян, які були невдоволені його діяльністю. Ми обійшли всіх цих людей, зробили фото, зібрали фотографії поранених та інші документи як базу для депутатського звернення та публікацій у газеті. Дорогою додому старий легковик, яким ми їхали, постійно супроводжувала машина з молодиками спортивної статури. Ми з колегою не могли повірити, що Катерина настільки спокійно все це сприймає. Лише коли ми зайшли в приміщення штабу й за нами зачинили двері, Катерина сказала: “Це було дуже страшно, але ми маємо допомогти цим людям”.

Потім було багато роботи в місцевих радах, на різних виборах. Катя завжди намагалася навчитися чомусь новому, перейняти досвід. Її було важко переконати. Іноді через її прямоту вона сварилася з найближчими друзями. Якось після чергової перемоги у квесті, яка далася дуже нелегко, команди спробували провести “розбір польотів”. На що Катя відразу сказала: “Якщо комусь щось у мені не подобається – я переживу відхід будь-якого члена команди”. Двоє наших друзів більше ніколи не брали участь у квесті з нашою командою.

Але різкість і прямота – це зовсім не єдині яскраві риси Катерини, як вважає дехто, знаючи її виключно за дописами в Фейсбуці в останні декілька років. Розуміючи, що в часи Віктора Януковича опозиції пробитись у ЗМІ зі своєю позицією буде практично неможливо, вона з друзями заснувала сайт “МОСТ”, який довгий час був одним із небагатьох джерел для херсонців, які хотіли познайомитися з альтернативною думкою.

Окремо слід згадати Революцію Гідності. Після декількох тижнів акцій у Херсоні Катя зрозуміла, що тільки спільна координація зусиль активістів по всій країні може призвести до результату. Після перших затримань, і аж до голосування за Турчинова як в.о. президента, вона робила все можливе для того, щоби жоден активіст із Херсонщини не постраждав, щоби всі були вільними й не мали наслідків для навчання чи роботи. Вона була однією з найефективнішою серед активістів, які в 2014-2015 роках організовували кампанію “Херсон – це Україна”. Як і всі ми, вона щиро віддалася цій справі, бо чітко розуміла наслідки зворотного процесу. Думаю, її внесок у справу українського Херсону ще згодом оцінять».

Роман Сініцин, друг:

«Читав її в ЖЖ ще з нульових. Може переписувалися, але на загальні теми щодо подорожей чи подібного. Але особливо не слідкував; знав, що вона в Херсоні стала якимось чиновником чи депутатом після Майдану. Одного разу військові знайомі з 73 морського центру СПП їхали з Очакова в АТО, чи навпаки уже не пригадую. І в них зламалася машина в Херсоні з купою зброї. Попросили допомогти. Я згадав за Катю, і написав їй просто у Фейсбук. Катя за 20 хвилин все “розрулила”: машину відігнали на СТО ремонтувати, хлопців поселили на якійсь комунальній базі  вони там виставляли ще дозор, щоби зброю вночі не вкрали. Потім ще пару разів із такими проханнями зверталися: ремонтувати техніку військовим десь у тролейбусних депо чи ще десь, – Катя “розрулювала”. Потім, коли була атестація в поліцію, я її рекомендував у комісію по Херсону, бо був головою однієї з київських комісій, але відмовили, бо «Катя матюкалася в Фейсбуці, і називала Геращенка жирним чмом», чи шось таке. Це 2016, мабуть. Тоді вона десь приїхала в Київ, і ми вже познайомилися. Об’єднували нас однакові цінності, насправді. Катя була чесною та готовою діяти – це дуже заряджало. Двигуном була».

Марина Хромик, подруга:

«Ми з нею були головами осередків “Батьківщини молодої у своїх містах. Я – у Рівному, вона – у Херсоні. Ми познайомилися на одному з форумів, який для нас організовували. І почали дружити вже коли проводилися спільні тренінги та всеукраїнські заходи. Завжди ночували в одному номері. 100 разів спали на одному ліжку. Я дуже любила говорити з Катею. Я тоді могла розставити все по поличках, знайти якісь відповіді та зрозуміти, як правильно далі працювати. У нас із нею був свій прикол про родину гієн. Його мало хто знає, і ще менше розуміє. Але типу вона була старшою сестрою, а я – молодшою. Я, чесно кажучи, нікого більше так не називала.

Ми не були тими подругами, які говорять про чоловіків чи про рецепти. Ми були швидше як побратими. Нас об’єднувало те, що ми завжди говорили про те, як далі підіймати країну. У нас могли змінюватися погляди, але цінності завжди були спільні – сім’я, країна, чесне життя, правда, яка вона є.

Із Катею важко було сперечатися; із нею було простіше погоджуватися. Я дуже любила та люблю її за те, що вона мала блискучий розум. Вона мала дуже непересічний аналітичний розум. Я завжди знала, що якщо я в чомусь не розбираюся чи сумніваюся (у контексті політики й навколо), то завжди можна запитати в неї, а вона розкладе все по поличках. У мене був дуже непростий минулий 2017 рік; вона, зокрема, допомогла його пережити. Знайти нові сенси та знайти правильні сили в собі, щоби не розчаруватися в усьому остаточно, а навпаки – робити щось тут далі, щоби не втратити свою Україну.

Я пам’ятатиму її сильною, чесною та безстрашною. Її частинка тепер назавжди в мені. І ця частинка буде допомагати ставати краще й не здаватися. До кінця не здаватися».

Текст і фото: Іван Антипенко

Залишити коментар