Понеділок, 10 грудня

Дмитро Щебетюк – людина-позитив. З його обличчя не сходить усмішка, а він, здається, не знає слова «втома» попри три години сну на добу та постійні подорожі країною. Він досліджує простір на доступність, серйозно займається спортом та мотивує нас. Українець, який не знає слова «зрада», а лише «перемога» – в інтерв’ю від Opinion.

Графік ваших виступів вражає: півтора десятка міст чи не за два тижні. І це не враховуючи роботи у проектах і на телебаченні. Не виснажує такий режим?

Насправді я класно живу якраз тому, що в мене немає вихідних. Я інколи навіть не знаю, що буде наступного дня, і мій графік часом виглядає суперінтенсивно, але те, що я роблю, приносить мені задоволення. Хоча бувало, що я просто тиждень лежав вдома і відпочивав. Тепер же я навчився енергетично перезавантажуватися, і вже все окей. Адже у проектах працюю не я один, а ціла команда, і я не можу підвести їх.

А раніше ви говорили, що дуже лінивий.

Це правда. Я дуже дружу зі своєю лінню і знаю, як із нею комунікувати, аби всі були задоволені. А ще я дуже імпульсивна людина. Коли в мене виникає якась ідея, я знаю, що треба хапатися за неї і втілювати, бо пізніше я розлінюся та заб’ю на неї. Тому я спеціально завантажую себе завданнями, адже відповідальність перед іншими мотивує мене. А якщо лише собі щось пообіцяю, то можу і не зробити цього. Часом саме відповідальність перед іншими витягує мене на вулицю, коли в мене немає сил і так хочеться залягти на дно.

Тим паче, коли ви вже місяць живете у дорозі.

Це дуже важко. Допомагає те, що я займаюся спортом, і хороша фізична форма дозволяє «жити в дорозі». У кожному місті я тепер шукаю басейн, де можна було б розім’яти м’язи після сотень кілометрів. І ця зміна навантаження дуже допомагає. Якщо просто місяць тільки виступати та їздити містами відчуваю, що все відвалюється.

Яким транспортом ви подорожуєте?

Зараз ми подорожуємо здебільшого машиною, спимо по три-чотири години. Виручає, що постійно міняємося з водієм. Хоча мені більше подобаються потяги. Для людей з інвалідністю там завжди зарезервовано два місця, і можна купити квитки за день до подорожі. На великих станціях є супровід, який допомагає піднятися у тамбур, а далі по ситуації: або знімають бокові колеса, якщо візок не проходить, або взагалі заносять. Є навіть спецвагони, які треба замовляти заздалегідь. Там широкий тамбур, зручний туалет і купе, де тільки одне нижнє та верхнє місце. Щось типу СВ-вагона.

Однак, чимало тисяч кілометрів ви проїхали автостопом.

Насправді немає різниці: на візку ти чи ні. Єдине, що не зупиняються фури, але це навіть добре і взаємно, тому що ти туди просто не залізеш. А виїхати на трасу з Києва не проблема: всюди нізькопідлоговий транспорт. І в Білорусі так само. Іноді підвозять водії за місто. Взагалі немає складної ситуації.

Але в багатьох містах досі їздять тролейбуси та трамваї, в яких сходи висотою по коліно.

На таких я теж їжджу. На зупинці організовую собі людей, які допоможуть піднятися. Хоча трапляються ситуації, коли водій не хоче брати у салон. Було таке, що водій просто звалив, аби я не встиг під’їхати до нього. Тому я збираю людей до того, як під’їде маршрутка водій не встигає отямитися, коли я вже всередині. Якщо ж він починає стартувати, то мені навіть нічого говорити не доводиться пасажири його пригрузять так, що він сам пошкодує.

Із транспортом розібралися. А як самому по тротуарах в українських містах?

Середньостатистичне місто досить недоступне для людини на візку, але є певні зрушення. Мені складно оцінювати, бо я на будь-яку перешкоду можу заїхати. А іншим на занадто крутий пандус буде неможливо заїхати. Хоча формально все будет окей. В Одесі, наприклад, нарешті у переходах поблизу вокзалу встановили підйомники. Хоча ми з Доступно.UA відправляли людей із секретними перевірками, і виявилося, що підйомники не працюють. У Києві такого теж багато. Найбільш комфортними мені видаються Львів та Івано-Франківськ. Там є дуже великі території, які переобладнані для людей із інвалідністю. У нашому проекті ми не акцентуємо увагу «наскільки все погано». Про все це знають і без нас. Ми, навпаки, показуємо, що можна побачити у місті, пересуваючись на візку.

А як щодо природних атракцій? В Одесі є кілька пляжів для людей із інвалідністю, але без машини туди дістатися нереально.

Почнімо з того, що не має бути окремих пляжів для людей з інвалідністю. Але позначки, що місце доступне для людини на візку, це важливо. Зрозуміло, що рельєф землі змінити неможливо, аби, скажімо, схилами дістатися пляжу. Це питання безпеки. Тому такі місця треба облаштовувати там, де людям буде зручно дістатися. Це загальноєвропейська практика.

Це ж і пенсіонерів, і молодих батьків стосується.

Так, наприклад, в Ірпені під Києвом живе дуже багато молоді. Там є розуміння, що матусям із дитячими візками теж має бути комфортно. Хоча от у Києві у нових житлових комплексах можуть зробити надто крутий пандус, мовляв, це тільки людям з інвалідністю незручно. Ні, це стосується всіх. Хай спробують самі затовкти дітячий візок по ньому. Комфортне місто потрібне людині у кожний період свого життя. Хоча б велосипед чи велику валізу в під’їзд закатити.

Чому тоді виникають такі конфлікти, як у Харкові, коли сусіди прямо забороняли паралімпійській атлетці встановлювати пандус у під’їзді, аби просто вийти на вулицю?

На жаль, це досі трапляється. Хоча таких кричущих ситуацій дедалі меншає. Люди, які готові відстоювати свої права, не настільки сильно потерпають від такого ставлення. Те, що вона все ж таки добилася встановлення пандусу, є важливим мотивуючим прикладом для інших, які сумніваються в своїх силах. Тому що такі відмови, таке ставлення просто знищує людину. Вона починає думати, що все погано, що вона нікому не потрібна. Тут постає питання, як ти дивишся на світ і чи готовий ти йти до кінця. Важливо одразу проговорювати такі речі, робити їх публічними. Тоді частіш за все ситуація вирішується позитивно.

Писати у соцмережі про такі випадки?

Насправді Facebook це страшна сила. Коли в мене було всього 300 друзів, ми підняли такий кіпіш навколо доступності у «Спортлайф» і таки домоглися свого. Одразу ж знайшлися люди, які готові допомогти. Головне, щоб усе було чесно й щиро. І не мовчати!

Українці змінюють своє ставлення до ближнього?

Так. Я, до речі, дуже здивувався, коли дізнався про цей випадок у Харкові. Тому що тенденція позитивна. Після Революції гідності люди почали замислюватися про ближніх, розвинулася свідомість. А коли почалося АТО й було чимало поранених, українці ще більше стали думати про повагу до інших. У деяких містах навіть буває, що люди без інвалідності переймаються питаннями доступності більше, ніж люди на візках.

Взимку про доступність жартували, що наші паралімпійці настільки круті, бо дістатися будь-куди нашими вулицями вже подвиг.

На жарт ображатися нема чого, бо певною мірою це правда. Треба мати відповідні навички, аби самостійно пересуватися. Але наголошую, що правда лише певною мірою, бо паралімпійці насправді дуже важко тренуються не менше за олімпійців. Тому й збірна така потужна. Хоча зізнаюся, у людей з інвалідністю мотивації більше, бо довгий час спорт був чи не єдиною можливістю нормально заробляти і реалізувати себе у житті: бо з дому не вийдеш на роботу не візьмуть тощо. Зараз це змінюється, і я сподіваюся, що це не вплине на наші спортивні результати.

Про таку мотивацію йдеться на ваших виступах?

Мені незручно про це казати, але так це для того, аби надихнулися. І в плані доступності міст, і у ставленні до людей з інвалідністю. Я теж до травми бачив людей на милицях, які просили гроші в метро. А тепер я бачу, скільки крутих людей навколо. Говоримо про те, що не треба ставитися до людини з інвалідністю як до героя чи, навпаки, наче вона жалюгідна. Ми нікого не виділяємо. Комфортно має бути всім.

Розмовляв Костянтин Руль

Фото: Дмитро Журавель

Залишити коментар