Зранку вітер коротко, як у затуманене дзеркало, хукнув свіжим морським диханням у вікна мансарди й бризнув трохи дощем на книжку на столі. Пора дивитися на світ. Що ми маємо на цій ще заспаній картинці?
Він і вона, два наплічники за спинами, двоє дітей, прив’язаних спереду кожному до грудей (певне, хлопчик і дівчинка), два безтурботних спаніелі на шнурках у кожного в руці (певне, хлопчик і дівчинка). Пішли в світ. Взяли з собою все необхідне для довгого життя.
Швея з майстерні навпроти, як і щоранку, перш ніж сісти до машинки, вийшла на балкон покурить напочіпки – це її територія! Тут жодних заборонних табличок! Тут вона ніби й на вулиці, а ніби й у повітрі – і тому дівчина в фартуху, втиканому на грудях голками, виходить сюди щоранку чисто відчути себе поза правилами. В місті курять лише деякі туристи, вона і моя компаньйонка Віка, кінокритик і людина, генеральний талант якої, за її особистим визначенням, полягає в тому, що вона подобається людям. Ординарний же її талант, за її особистим визначенням, полягає в тому, що вона вміє створювати фрази. І от, з’ясувавши про себе головне, вона тепер не гає час на комплекси та сумніви, йде по життю не городами, а ясно вписаним у пейзаж бульваром. Віка, наприклад, переконана, що батьки не мають права розпорошуватися й благодушно витрачати час своїх дітей на порожні пошуки – треба чітко визначити генеральний талант дитини й пустити її в той, визначений, бік, як поїзд. Тоді буде толк. І ще вона чітко впорядковує пріоритети й не мириться з правилами, якщо ті її особисто дратують – наприклад, вона єдина тут, в Олесунні, переходить дорогу на червоне світло з великої нетерплячки, вона потім все одно довго чекає на другому боці вулиці законослухняну мене (бо поважає мій особистий вибір) й щоразу поважно пояснює, що, безумовно, пішла би на зелене – якби у цьому місті проїжджала хоча би одна машина. Віка має пояснення на все, брак інформації одразу заповнює власним, звісно, безпомильним варіантом – а тому можна не шукати, як тут варять коричневий сир, а одразу спитати у неї, дарма, що вона його бачить вперше. «У меня в голове сгоревшая библиотека, и по ней вполне можно наскрести чего-то необходимого и полезного. И как это прекрасно! А ведь у некоторых в голове – так и недостроенные замки, воздушные причем!» – вона сміється, але без надлишку іронії до себе. Мати в мандрівці життям поряд із собою таку людину – це як іти з компасом. Можна дивитися на його стрілки, а можна – ні. Компасу в принципі не властиво на чомусь наполягати, він за природою своєю просто твердо стоїть на своїй правоті. І ти сам завжди внутрішньо спокійний, бо раптом що – то він ткне стрілками в потрібний пункт чи абзац.
Так от. В путівниках написано, що в Олесунні заборонено курити навіть на вулиці. Правда чи ні – але так написано. Певне, тому, що єдина історична подія, яку Олесунн несе в пам’яті, – велика пожежа 1905 року, коли згоріло дерев’яне місто, й десять тисяч людей враз стали бездомними. В домі повішеного не говорять про мотузку, от і тут – не димлять. Однак я ходила до монумента в пам’ять пожежі, й мене вразили лиця погорільців на фото тих часів. Вони позували гордовито, дивилися в об’єктив поважно й спокійно, а деякі явно всміхалися. Може, вони вже знали, що буквально за два дні до них прибудуть кораблі з теплими ковдрами й великими грошима. Кайзер Вільгельм ІІ, сусіда, якимсь чудом за мить зібрав у себе все це багатство й послав норвежцям. А ті за два роки побудували нове кам’яне місто суворо в арт-нуво. І тепер ми всі, хто сюди прибивається, живемо практично в музеї. А також серед людей, що весь час охоче посміхаються й ніколи не дратуються, ніби й немає на світі такої штуки, як нічим не вмотивоване бажання скрутити дулю ближньому. Просто так.
Віка, щоправда, відстоює істину про те, що світ все одно не передбачений для комфортного проживання в ньому людей низького зросту. Для ілюстрації вона сердито підстрибує, щоби дотягнутися закрити вікно під самою, як вона це зве, стелею – і я конформістськи беру на себе обов’язок закривати всі мислимі вікна, вмикати мислимі фени й світло в кімнаті на рівні її маківки й висуваю натомість свою версію про те, що світ створений за такою схемою, щоби деякі коротенькі люди валялися на канапі й нічим себе не обтяжували, крім як формулювали вироки й складали фрази.
А все ж світ складний, але достатньо милий і затишний, як пробувати іти одне одному назустріч. Щоби набути найпростіших навиків такого способу життя, варто по цьому світу побродити й опинитися в супермаркеті Олесунна, наприклад, купити молока. За касою сидітиме юна й непорочна Сольвейг, усміхатиметься своїми ангельськими усмішками так непідробно щиро, так лише тобі, що захочеш у цьому переконатися й прийдеш ще раз сюди наприкінці дня. І твоя віра в людство й вічну самопожертву на користь ближнього зміцніє – Сольвейг чекала тебе всю свою зміну, щоби ще раз посміхнутися в самісіньку душу цим відданим усміхом пречистоі діви. Вона лише трохи стомилася, про що каже з-під перлової пудри злегка почервонілий носик, але це бачиш тільки ти, бо ви вже міцно й назавжди пов’язані тонкою струною приязні.
А потім побредеш на берег й сядеш на лавку мріяти й дивитися на фьорд – й тут виявиться, що лавка тепла, бо металеві гнуті лавки тут підігріваються, аби сидів ти, як цар у себе вдома в фотелі, й не чув ні вітру, ні дощу, лише мріяв свою мрію, як праведна дитина, бо про тебе подбали й подбають ще. І навіть коли ти назавжди відійдеш, тобі знайдуть чудове місце десь на красивій галявині, наприклад, в найкращій частині парку, де всі лежать під невеликими каменями обов’язково з камінним пташеням, що присіло над кожним, і дивляться ці камені обов’язково на фьорд із найвигіднішого місця в цьому партері. Твоє життя і пам’ять про тебе цінуються так дорого! Ти, кого люди, безперечно, так любили, маєш вічно розкошувати в цих коштовних краєвидах.
Щоправда, це буде трохи не з нами. Але ж могло би бути?
День у Олесунні завершиться без мене, бо я полечу далі. Сонце зайде близько півночі, розливаючи своє мідне вечірнє золото на тутешнє буденне арт-нуво. Пам’ятник жінці, що перебирає рибу, пам’ятник вдовам, що вічно вдивлятимуться лише в море й ніколи не оглядатимуться на спорожнілий дім, пам’ятник чоловічому ідеалу відданості – пісня нестаріючої Сольвейг, що ніколи не втомиться йти за Пер Гюнтом, хоч навколо стільки інших прийнятних варіантів особистого щастя… Пам’ятник пожежі, що залишила по собі лише усміхнені фото в цьому й спалила разом з дерев’яним минулим весь гріховний смуток – бо смуток є гріх, і з ним не злетиш високо й не попливеш далеко. Місто нічого надзвичайного не затівало сьогодні й нічого сьогодні не сталося взагалі – просто достатньо часом дивитися на красиве…
Просто дивитися на красиве…
Ольга Герасим’юк