Вівторок, 11 грудня

Щоденник, Олесунн, про світ, яким його можна спробувати любити

Зранку вітер коротко, як у затуманене дзеркало, хукнув свіжим морським диханням у вікна мансарди й бризнув трохи дощем на книжку на столі. Пора дивитися на світ. Що ми маємо на цій ще заспаній картинці?

Він і вона, два наплічники за спинами, двоє дітей, прив’язаних спереду кожному до грудей (певне, хлопчик і дівчинка), два безтурботних спаніелі на шнурках у кожного в руці (певне, хлопчик і дівчинка). Пішли в світ. Взяли з собою все необхідне для довгого життя.

Швея з майстерні навпроти, як і щоранку, перш ніж сісти до машинки, вийшла на балкон покурить напочіпки це її територія! Тут жодних заборонних табличок! Тут вона ніби й на вулиці, а ніби й у повітрі і тому дівчина в фартуху, втиканому на грудях голками, виходить сюди щоранку чисто відчути себе поза правилами. В місті курять лише деякі туристи, вона і моя компаньйонка Віка, кінокритик і людина, генеральний талант якої, за її особистим визначенням, полягає в тому, що вона подобається людям. Ординарний же її талант, за її особистим визначенням, полягає в тому, що вона вміє створювати фрази. І от, з’ясувавши про себе головне, вона тепер не гає час на комплекси та сумніви, йде по життю не городами, а ясно вписаним у пейзаж бульваром. Віка, наприклад, переконана, що батьки не мають права розпорошуватися й благодушно витрачати час своїх дітей на порожні пошуки треба чітко визначити генеральний талант дитини й пустити її в той, визначений, бік, як поїзд. Тоді буде толк. І ще вона чітко впорядковує пріоритети й не мириться з правилами, якщо ті її особисто дратують наприклад, вона єдина тут, в Олесунні, переходить дорогу на червоне світло з великої нетерплячки, вона потім все одно довго чекає на другому боці вулиці законослухняну мене (бо поважає мій особистий вибір) й щоразу поважно пояснює, що, безумовно, пішла би на зелене якби у цьому місті проїжджала хоча би одна машина. Віка має пояснення на все, брак інформації одразу заповнює власним, звісно, безпомильним варіантом а тому можна не шукати, як тут варять коричневий сир, а одразу спитати у неї, дарма, що вона його бачить вперше. «У меня в голове сгоревшая библиотека, и по ней вполне можно наскрести чего-то необходимого и полезного. И как это прекрасно! А ведь у некоторых в голове так и недостроенные замки, воздушные причем!» вона сміється, але без надлишку іронії до себе. Мати в мандрівці життям поряд із собою таку людину це як іти з компасом. Можна дивитися на його стрілки, а можна ні. Компасу в принципі не властиво на чомусь наполягати, він за природою своєю просто твердо стоїть на своїй правоті. І ти сам завжди внутрішньо спокійний, бо раптом що то він ткне стрілками в потрібний пункт чи абзац.

Так от. В путівниках написано, що в Олесунні заборонено курити навіть на вулиці. Правда чи ні але так написано. Певне, тому, що єдина історична подія, яку Олесунн несе в пам’яті, велика пожежа 1905 року, коли згоріло дерев’яне місто, й десять тисяч людей враз стали бездомними. В домі повішеного не говорять про мотузку, от і тут не димлять. Однак я ходила до монумента в пам’ять пожежі, й мене вразили лиця погорільців на фото тих часів. Вони позували гордовито, дивилися в об’єктив поважно й спокійно, а деякі явно всміхалися. Може, вони вже знали, що буквально за два дні до них прибудуть кораблі з теплими ковдрами й великими грошима. Кайзер Вільгельм ІІ, сусіда, якимсь чудом за мить зібрав у себе все це багатство й послав норвежцям. А ті за два роки побудували нове кам’яне місто суворо в арт-нуво. І тепер ми всі, хто сюди прибивається, живемо практично в музеї. А також серед людей, що весь час охоче посміхаються й ніколи не дратуються, ніби й немає на світі такої штуки, як нічим не вмотивоване бажання скрутити дулю ближньому. Просто так.

Віка, щоправда, відстоює істину про те, що світ все одно не передбачений для комфортного проживання в ньому людей низького зросту. Для ілюстрації вона сердито підстрибує, щоби дотягнутися закрити вікно під самою, як вона це зве, стелею і я конформістськи беру на себе обов’язок закривати всі мислимі вікна, вмикати мислимі фени й світло в кімнаті на рівні її маківки й висуваю натомість свою версію про те, що світ створений за такою схемою, щоби деякі коротенькі люди валялися на канапі й нічим себе не обтяжували, крім як формулювали вироки й складали фрази.

А все ж світ складний, але достатньо милий і затишний, як пробувати іти одне одному назустріч. Щоби набути найпростіших навиків такого способу життя, варто по цьому світу побродити й опинитися в супермаркеті Олесунна, наприклад, купити молока. За касою сидітиме юна й непорочна Сольвейг, усміхатиметься своїми ангельськими усмішками так непідробно щиро, так лише тобі, що захочеш у цьому переконатися й прийдеш ще раз сюди наприкінці дня. І твоя віра в людство й вічну самопожертву на користь ближнього зміцніє Сольвейг чекала тебе всю свою зміну, щоби ще раз посміхнутися в самісіньку душу цим відданим усміхом пречистоі діви. Вона лише трохи стомилася, про що каже з-під перлової пудри злегка почервонілий носик, але це бачиш тільки ти, бо ви вже міцно й назавжди пов’язані тонкою струною приязні.

А потім побредеш на берег й сядеш на лавку мріяти й дивитися на фьорд й тут виявиться, що лавка тепла, бо металеві гнуті лавки тут підігріваються, аби сидів ти, як цар у себе вдома в фотелі, й не чув ні вітру, ні дощу, лише мріяв свою мрію, як праведна дитина, бо про тебе подбали й подбають ще. І навіть коли ти назавжди відійдеш, тобі знайдуть чудове місце десь на красивій галявині, наприклад, в найкращій частині парку, де всі лежать під невеликими каменями обов’язково з камінним пташеням, що присіло над кожним, і дивляться ці камені обов’язково на фьорд із найвигіднішого місця в цьому партері. Твоє життя і пам’ять про тебе цінуються так дорого! Ти, кого люди, безперечно, так любили, маєш вічно розкошувати в цих коштовних краєвидах.

Щоправда, це буде трохи не з нами. Але ж могло би бути?

День у Олесунні завершиться без мене, бо я полечу далі. Сонце зайде близько півночі, розливаючи своє мідне вечірнє золото на тутешнє буденне арт-нуво. Пам’ятник жінці, що перебирає рибу, пам’ятник вдовам, що вічно вдивлятимуться лише в море й ніколи не оглядатимуться на спорожнілий дім, пам’ятник чоловічому ідеалу відданості пісня нестаріючої Сольвейг, що ніколи не втомиться йти за Пер Гюнтом, хоч навколо стільки інших прийнятних варіантів особистого щастя… Пам’ятник пожежі, що залишила по собі лише усміхнені фото в цьому й спалила разом з дерев’яним минулим весь гріховний смуток бо смуток є гріх, і з ним не злетиш високо й не попливеш далеко. Місто нічого надзвичайного не затівало сьогодні й нічого сьогодні не сталося взагалі просто достатньо часом дивитися на красиве…

Просто дивитися на красиве…

Ольга Герасим’юк

Залишити коментар