Вівторок, 18 грудня

Регіональне телерадіомовлення. В обіймах агонії

Так склалося, що сюжети на місцевому телебаченні я почав клепати раніше, аніж розуміти, як це робиться. Моя журналістська кар’єра розпочалася в далекому 2001-му, на четвертому курсі. Я вирішив спробувати, пішов на кастинг, ні на що не сподіваючись і не вірячи в себе – а мене взяли «з руками й ногами». Отже, як робляться містечкові новини, я чудово знаю. Щоправда, тоді все було трохи інакше. Головна вимога – писати швидко й без помилок. Бажано зварганити 3-4 сюжети за робочий день. Якості ніхто не питав. Факт і бекграунд? Різні точки зору? Детальна перевірка інформації? Ні, не чули. Приходжу я, наприклад, на засідання якоїсь фінансової комісії в облдержадміністрацію. А там говорять про щось таке такими словами, що я розумію тільки службові частини мови. Нічого. Записував за мовцями десяток карколомних конструкцій, ловкенько зав’язував їх у вузлик і здобрював фразами на зразок «оцінюючи ситуацію», «залишається сподіватися», «можна прогнозувати» тощо. Редакторка читала, навряд чи щось розуміла, але думала – якщо він пише, значить знає про що. Аякже!

Дуже швидко я зрозумів, що робота на телебаченні дає безліч бонусів і неабияких преференцій. Це зараз на журналістів дивляться, як на простих смертних, до камери звикли, ніхто не червоніє й не губиться перед мікрофоном. Тоді все було не так. Нас побожно чекали на порозі, зустрічали мало не з квітами, показували нам те, що показувати було вигідно й правильно. Давали візитки й запевняли, що ми можемо дзвонити хоч і о третій ночі. Нам – можна. Скількох знайомих я влаштував на прийом до важкодоступних лікарів, скільком ЖЕКи безкоштовно поміняли труби в туалеті, я вже й не пригадаю. Мій мікрофон був таким собі портативним рогом достатку – і я не скупився, сипав із нього щедротами навсібіч.

Таке поняття, як критика влади, було під суворою забороною. Нікому б і на думку не спало сумніватися в ефірі в правильності «генеральної лінії» й піднімати руку на годувальників. Максимум, що ми могли собі тоді дозволити – це поцвірінчати в бік відчинених каналізаційних люків, несанкціонованої торгівлі молоком на узбіччях та ще неохайних куп сміття на околицях. Далі – зась. Точніше – навпаки. Ми жартували фразою з прогнозу погоди: «У той час, як в інших містах України циклон, затяжні дощі й поривчастий вітер змінних напрямків, у Полтаві завдяки турботі міської влади тепло та сонячно».

Не сміявся з наших новин лише той, хто їх не бачив. Міська влада турбується про ветеранів. Про інвалідів. Про школярів. Про теплі батареї. Про дороги, зелень, білі халати, зручне сполучення, мости, вокзали, крамниці. Про все. Однак тоді навіть такі місцеві новини мали високі рейтинги. Про інтернет багато хто чув, мало хто бачив, майже ніхто не вмів користуватися – от і вмикали «голубі екрани», щоб дізнатися, що у світі робиться.

Нас боялися. Нас поважали. Дехто навіть любив нас іноді. Байдужих і звичних до нас тоді ще не було. Нас це влаштовувало.

Через кілька років я втомився бігати, як лось, за місцевими новинами й перейшов працювати на обласне радіо. У відділ художньо-публіцистичних програм. Ні тобі холоду, ні спеки. Роби собі неквапом передачі про митців, запрошуй на інтерв’ю талановитих людей. Без поспіху, поважно, впевнено. До речі, інтерв’ю на обласному тоді ще писали на бобини, а потім розмагнічували їх у спеціальній кімнаті на деренчливому пристрої. Якщо мені для передачі потрібна була якась пісня, я мав спуститися на перший поверх, дійти до кабінету Олени Іванівни, вона відмикала комірку, давала потрібну бобину (якщо була в гуморі), і я чимчикував собі назад, на третій поверх, де на двох магнітофонах звукооператор точними рухами зганяв програму в один «файл». А тоді я знову брав бобину з файлом і ніс на ефір. Можу похвалитися, що кілька разів мені навіть доводилося (випадала честь!) вести вітальні програми з піснями. Щоправда, тоді вони вже виходили з моди, але я досі пам’ятаю оте щемливе, ліричне й мімімішне «Живе в селі такому-то чудова людина, чуйна мама, лагідна бабуся й прабабуся… хай рози зів’януть з морозу, а ти щоб цвіла і цвіла…» Ну, а далі лунала пісня (частіше всього саме лунала, звучала куди рідше) у виконанні Раїси Кириченко або Іво Бобула. І то був «музичний сувенір».

Повернувся на рідну телестудію я вже не журналістом, а начальником відділу реклами. І застав ще затишні, безтурботні, просто золоті часи. Десь аж до 2008 року (тоді вдарила перша криза) я катався як вареник у маслі. Охочих рекламуватися було вдосталь. «Розкрутиш» одного на початку року – і аж до наступного стрижеш відсотки. Щомісяця. Лиш пильнуй, аби «конкуруюча фірма» не зманила, звабивши міфічними високими рейтингами. Не штука клієнта знайти – штука втримати біля себе. Рекламні джунглі в обласному центрі, повірте, не менш страшні, ніж у столиці. Але я кілька років дуже вправно стернував нашим рекламним кораблем.

А потім час якось наче одразу став іншим. Усе частіше й частіше я чув від клієнтів фразу «Та вас ніхто не дивиться» і похідні від неї. Екран наче втратив блакитну барву, якось посірів. На нього вже наступали червоний YouTube, синій Facebook, живі журнали, блоги, стріми… Регіональне телебачення з кожним днем усе більше втрачало позиції. Році, здається, у 2012-му я й сам спакував свого телевізора в коробку й відвіз у село до діда. До сьогоднішнього дня ще жодного разу не пожалкував.

Торік у нас реорганізовували обласне телебачення. Реорганізували так, що з двохсот залишили двадцять працівників, а тепер, кажуть, і тих женуть у відпустки за свій рахунок. На міському ТБ – саме там, де я колись починав свій тернистий шлях – кожні півроку змінюється директор. Приходить, думає – ось я зараз наведу порядок, клієнти табунами підуть, треба тільки логотип змінити й побільше всілякої бяки й чорнухи показувати. І все окупиться. І житимемо без дотацій. Ось я!.. Покрутиться-покрутиться та й іде собі. Черга за наступним. Нова мітла – нові порядки. А так – живуть од виборів до виборів. Рекламні блоки майже порожні.

Я багато разів себе запитував – жалкую я за місцевим телебаченням чи ні? Однозначно не відповім. Деколи трапляються якісь сюжети, я дивлюсь і думаю: «Ці люди давно вже вмерли, не помітили цього і продовжують ходити на роботу, клепають сюжети. Мертві». А іноді – жаль. Жаль часів, коли всі нас любили, поважали й боялись. Жаль часів, коли я міг написати чотири сюжети за день і пишатися собою. Жаль касет SuperVHS і MiniDV. Бобин жаль. Жаль отих перешкод, того особливого шуму, того білого снігу в ефірі, який узяв та й засипав минуле. І вперед наче дивишся. І минулого – жаль…

Сергій Осока

Залишити коментар