Понеділок, 17 грудня

У дитинстві він мріяв про шаблю та навіть намагався зробити її власноруч. Підлітком він не зміг знайти сил, аби врятувати людину від смерті. Після цього слова батька про особисту відповідальність кожного стали для нього головним уроком. Про власні принципи та дитячі роки лідера кримськотатарського народу, опір системі, голодування, повернення Криму та визволення українських бранців – зі слів самого Мустафи Джемілєва у рубриці «Хто це..» на Opinion.

Про дитинство, батьків та власні принципи

От народився я і думаю: «Куди я потрапив?» Йолки, всюди стріляють… Що за світ такий?

З дитинства дуже любив зброю, хотів мати шаблю, але ніхто мені її не дарував. Навіть намагався власноруч її зробити. А зараз мені стільки їх надарували, що місця на стінах не вистачає.

Важливо, коли з дитинства прищеплюють принципи: щось можна до певної межі, а щось за жодних обставин не можна. Ось таке в мене розуміння честі та гідності.

Мустафа Джемілєв

Мені було 14 років. У гумових чоботах я йшов з Будинку піонерів додому. Попереду був якийсь чоловік. Раптом під його ногами щось заіскрилося, він впав. Незнайомець наступив на провід, його вдарило током. Всі навколо панікували, кричали, ніхто не зміг йому допомогти. Чоловік помер. Коли я повернувся додому і розповів цю історію батькам, батько запитав: «Що ти зробив для порятунку цієї людини? Ти ж був у гумових чоботах, міг би відкинути ногою провід». Я почав виправдовуватись, казати, що поруч були ще люди у гумовому взутті, але батька ця відповідь не влаштовувала: «Я не питаю про інших. Я питаю, що ти зробив для порятунку цієї людини». Цей урок я не забуду ніколи. Не важливо, що кажуть, думають чи роблять інші. Кожен відповідальний за те, що відбувається довкола нього.

Шкода, що через мою діяльність страждали батьки. Я робив те, що підказувала мені совість, просто не міг інакше, але розплачуватись за ці рішення доводилось не лише мені. Мамі та батьку було дуже боляче, але я нічого не міг з цим зробити.

Мене якось в Туреччині питали, звідки я беру сили. А я жартома відповідав: «У нас в Криму є таке село Ай-Серез, я там народився. А в цьому селі – найбільш вперті люди. Можливо, від цього».

Я 15 років просидів за ґратами, нерідко в одиночній камері. А зараз я живу у великому місті, де немає жодного дня, аби хтось не підійшов та не попросив сфотографуватись чи дати автограф. Звісно, зараз легше.

Мені довго здавалось, що я розучився плакати. Поки у 1992 році в одній самобудові поруч із мечеттю не вибухнув газовий балон. У пожежі загинуло двоє дітей. Ми приїхали з Меджлісу, я ходив по попелу. Дітей вже увезли, але я наткнувся на погорілий шкільний зошит. Сам того не пам’ятаю, але друзі казали: «Тільки ти дістав цей зошит, як у тебе закапали сльози».

Молоді люди повинні знати, що якщо не будуть цінувати, захищати і далі розвивати свої демократичні свободи, то дуже скоро можуть знову повернутися в похмуре минуле. А починати все з початку значно важче і смертельніше.

Ніхто ніколи та за жодних обставин не змусить мене відмовитися від виконання свого обов’язку та обов’язків, що покладаються честю, совістю й національною гідністю.

Про віру

Релігійні свята для нас – завжди світлі дні. Хоча в радянський час вони обмежувались: тих, хто ходив до мечеті, сварили. Тим не менш, Ураза-байрам залишився найсвітлішим днем. У дитинстві ми з нетерпінням на нього чекали: одягались у чистий одяг, мати купувала нам парусинові туфлі – найдешевші, але нові. Ми їх лише на свята взували.

Віра завжди мені допомагала. У важкі дні єдиний, на кого сподіваєшся, – Всевишній.

Я, звичайно, віруючий, але щоб п’ять разів на день ходити до мечеті – такого немає. По п’ятницях теж рідко виходить, у свята – обов’язково.

Пам’ятаю, коли вперше я приїхав до Кааби, наш представник сказав: «Мустафа-ага, коли людина бачить Каабу, вона має сказати Аллаху своє найпотаємніше бажання, і воно обов’язково збудеться». Згодом він запитав мене, про що я попросив у Всевишнього. Я відповів: «Попросив Аллаха про національно-територіальну автономію в межах України». «Мустафа-ага, що ж ви наробили?» – закричав він.

Про тюрму, голодування та дружину

Я готував себе до першого дня за ґратами. Бачив, як арештовують інших, тих, хто виступав проти системи, вимагаючи повернення кримських татар до Криму, і розумів, що черга дійде і до мене. Коли моїм друзям виносили вироки за нібито антирадянську агітацію, я розумів, що попереду в нас довга боротьба, і це не омине мене. Режиму потрібні були вороги народу, а ми не збирались здаватись.

Найскладнішим у в’язниці було тривале та страждальне голодування в Омську. Мене більше за все хвилювало… Чесно кажучи, я боявся того, що не витримаю. І що прийдеться здатись. На той випадок я тримав при собі сховане лезо, розраховував, що у будь-якому разі вистачить сил перерізати вени.

Із дружиною я познайомився в тюрмі через листування. Вона дізналась про чоловіка, який 303 дні тримає голодування. Подумала: «Цього можна не годувати, треба брати». Але потім виявилось, що все більш серйозно. Виявилось, що мене все ж потрібно годувати!

Мустафа Джемілєв

Мустафа і Сафінар Джемілєви в Якутії. Липень 1980

Ми були найбільш вільними людьми у Радянському Союзі. Тому що ми нікого не боялись, не приховували своїх думок. Ми говорили те, що не міг сказати навіть член політбюро ЦК КПРС. Але ця свобода діставалась дорого. І не кожному вона була по кишені.

Я відчував, що зі мною мій народ. Кримські татари підтримували мене, вболівали за мене, вірили. Це зобов’язує. Я просто не міг їх підвести.

Жалості, зокрема і до себе, не було. Було переконання: якщо щось почав, потрібно доводити до кінця, тому що відступати – це не з мого кодексу честі.

Про Крим та Україну

Коли нам (кримським татарам) нарешті дозволили повернутись на історичну батьківщину, я летів разом з якоюсь дівчиною. Коли ми приземлились, вона запитала, чи подобається мені Сімферополь. Я відповів питанням: «А чи подобається вам наш Крим?» Вона оніміла, не знала, як реагувати. Тому я додав: «Це наша земля».

Окупація Криму стала трагедією для сотень тисяч людей, зокрема і для тих, хто розмахував прапорами, підтримуючи окупантів.

У мене відняли рідну землю. Але страждаю не тільки я. Страждає весь кримськотатарський народ. Методи російських спецслужб жахливіші за ті, що я бачив у минулому столітті. Тоді була хоч якась процедура. Зараз вони роблять все, що хочуть.

Я думаю, що Крим повернеться, і людей, які продаються і продають, здебільшого не буде, вони підуть раніше, ніж російські солдати. Не йдеться про те, що ми там знайдемо порозуміння в тому, з чого починати вичищати Крим і будувати таке суспільство, яке буде прийнятним для всіх. Потрібно кілька років, щоб підготувати ситуацію до проведення виборів у місцеві органи, кілька років Крим отямлюватиметься.

У Криму є всі можливості не бути гіршим, ніж Швейцарія, це має бути найпривабливіше місце, де люди будуть щасливі, де люди відпочиватимуть, де не буде жодних конфліктів.

Я дав слово не помирати, поки не повернемо Крим. Я кажу знайомим, що помирати до звільнення Криму – це дезертирство, тому тримайтесь.

Знаю, що Україна буде демократичною державою, членом європейської сім’ї народів. Країною, інтегрованою у Північноатлантичний блок. Бо без цього, як показало життя, гарантувати нашу безпеку, територіальну цілісність, маючи такого сусіда, нам дуже важко.

Про кримських татар

Ми не громада кримських татар, а кримськотатарський народ, який живе на своїй землі. Ми навіть не національна меншина, а корінний народ Криму.

Кримські татари поверталися на батьківщину не тому, що там Чорне море, а на свою історичну батьківщину, а коли приходить чужа людина, солдат, вони готові багато чим пожертвувати.

Головна заслуга кримськотатарського національного руху в тому, що в нашій боротьбі ми змогли уникнути кровопролиття. Ми продемонстрували, що, ставлячи людське життя на перше місце, кажучи про свої права та права інших, можна вийти зі складних ситуацій без крові.

98-99 % кримських татар не сприймають окупацію Криму і мріють, аби російська влада покинула його територію, однак Росія хоче примусово всіх зробити своїми громадянами.

Ми знаємо, що таке Росія, тому що ми ж із Росією з 1783 року воюємо. У нас менше відбулася ця русифікація, і потім у нас був давно дуже добре сформований національний рух, з усіма структурами, охоплений був майже весь народ. Навіть не майже, а весь.

Меджліс кримськотатарського народу – це орган, що обирається всім народом. І коли Меджліс заявив, що не визнає окупацію, вимагає виведення російських військ, то це було фактично думкою всього народу.

Про українських політв’язнів у Росії

Обмін українських політв’язнів на ув’язнених в Україні росіян я вважаю нераціональним, неправильним. Одна справа – коли обмінюють військовополонених, інша справа – коли ні в чому не винних людей, заарештованих за невизнання окупації, обмінюють на кривавих убивць, які далі здійснюватимуть убивства. Це аморально, несправедливо.

Обміняти Сенцова на когось – для Путіна це нецікаво. Тому що життя росіян тут, у нас в полоні, його вже не цікавить. Це відпрацьований матеріал. Хоча я повинен сказати, що сам ось цей метод обміну, він не дуже моральний. Тому що, хто такий Сенцов, Балух? Це абсолютно невинні люди. Вони патріоти своєї країни. Вони жодного злочину не скоювали, тим більше проти Російської Федерації… Вони виступають за територіальну цілісність своєї країни.

Мустафа Джемілєв

Про Росію та Путіна

Коли мені в аеропорту Сімферополя видали папірець про заборону в’їзду на територію Росії на п’ять років, було і сумно, і смішно. Зла іронія долі. Колись я приїхав з російського Магадану в рідний Крим. Хто знав, що до мого життя знову увірветься Росія. Але я повернусь додому, обов’язково повернусь. Наш народ звикнув до труднощів, він і не таке переживав.

Тоталітарні режими непередбачувані. Вони поводяться так, ніби вони вічні. А потім раз – і несподівано виходить розпад. Росія може розпастися сьогодні ввечері, може наступного тижня, а може – Бог знає коли. Тому тут важко робити якісь прогнози.

Коли я розмовляв з Путіним по телефону за чотири дні до референдуму, він мені говорив про те, як ощасливить кримських татар, обіцяв соціальні проблеми вирішити протягом декількох місяців і говорив, що Росія – велика країна, вона за кілька місяців зробить більше, ніж Україна за 23 роки своєї незалежності.

Я Путіну сказав: «Спасибі за пропозицію, кримські татари хоч і у важкому становищі, але в основному через те, що Росія свого часу вчинила геноцид кримськотатарського народу і депортувала корінне населення. І, звичайно, Росія відповідальна за те, в якому становищі ми перебуваємо зараз».

От є у чеченців пісня, в якій є такі слова: «…І щоб чоловік був, який може сказати, що був він неправий». Путін цього не скаже.

Коли він зрозуміє, що його злочинна політика обходиться дуже дорого, зокрема для найближчого оточення і його самого, тоді вони поводитимуться по-іншому.

Вимога до Путіна у нас одна – нехай забирається з нашої території.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний з-поміж чисельних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації. 

Залишити коментар