Вівторок, 18 грудня

Колись їхня поява в лавах ЗСУ, чи тим більше на фронті, здавалася багатьом чимось неймовірним та неможливим. Але сьогодні вони змінили цивільний одяг на військову форму, підбори – на берці, і встали на захист нашої країни. Opinion зібрав 11 історій українських захисниць, які ті розповіли в рамках флешмобу #підбориVSберці

Наталя Борисовська: «Звичайна дівчинка вдома, але скоро повертатимуся на фронт»

«Моя служба тривала з 2009 до 2017-го, із них з 2014 до 2016-го на фронті без ротації та виходу на ППД. Разом зі своїм легендарним 42-м батальйоном виконували завдання у Краматорську, (Іловайськ та Савур Могила без моєї фізичної присутності), Дебальцево, Вуглегірську, Торецьку-Зайцевому, на Світлодарській дузі (Луганське).

Але життя поза армією є. Я люблю татарську їжу, тварин та дружні веселі компанії. Як звичайна дівчинка – вдома, але скоро повертатимуся на фронт; на службі – старший сержант ЗСУ».

Галина Клемпоуз: «Не факт, що скоро не повернуся на фронт. Війна триває»

«Моя служба тривала з 2016 до 2018-го, а також із 2014 до 2016-го я була волонтером на фронті. Разом зі своїми побратимами та посестрами виконували завдання на Світлодарській дузі, під Чермаликом, Новолуганське.

Але життя поза армією є. Я, як звичайна дівчина, люблю підбори й сукні, подорожувати, співати, але це вдома. Не факт, що скоро не повернуся на фронт. Війна триває…»

Олена Білозерська: «До війни була журналістом, у 2014-му пішла добровольцем»

«До війни була журналістом, у 2014 році пішла добровольцем на фронт. 3,5 роки воювала в ДУК ПС та УДА (район ДАП, район Волновахи, район Маріуполя). Зараз офіцер ЗСУ, командир взводу САУ в 503-му окремому батальйоні морської піхоти».

Катруся Стріла: «Поважаю людей, які брали та беруть участь у війні»

«Я долучилася до війни добровольцем у 2014 році; до 2016-го перебувала у складі 5-го ОБ ДУК(УДА)-інформаційник, помічниця начальника штабу, керівниця волонтерського відділу. Зараз також займаюся діяльністю, пов’язаною з нашими бойовими підрозділами Української добровольчої армії та ГО “Державницька ініціатива Яроша“. За період перебування в батальйоні виконувала роботу та завдання, які ставилися командуванням бату в підрозділі та в Пісках, Водяному, Опитному. Зараз я офіцер запасу Збройних сил України.

Життя після повернення триває. Я люблю донечку, свою кицю Маню, яку привезла з війни, порядок в усьому, та поважаю людей, які брали, беруть участь у війні й тих, хто допомагає військовим та добровольцям».

Олена Мокренчук: «Як тільки з’явилася можливість, прийшла на службу до моїх рідних хлопчиків»

«На фронт я прийшла з цивільного життя – бо на мою країну напали. Спершу була волонтером, допомагала всім бійцям на нашій ділянці фронту: Волноваха, Маріуполь, Амвросіївка, Старобешево, Іловайськ, Лужки; Червонопартизанськ і Свердловськ; у квітні-травні 2014-го Слов’янськ і все що поруч із ним. Із вересня 2014-го основною була територія довкола Волновахи: від Чермалика, Гранітного, Старогнатівки, Новогнатівки до Миколаївки, Новотроїцького. Принципово працювала тільки на нулях: знання місцевості давали мені величезну перевагу в цій справі, а бажання допомогти нашим Захисникам, нас захистити переважало будь-які страхи, допомагало ігнорувати страх перед обстрілами та небезпеку щоденних далеких степових маршрутів.

У серпні 2015-го, як тільки з’явилася можливість, прийшла на службу в ЗСУ, у мою улюблену 72 бригаду, до моїх рідних “хлопчиків“, як я їх називала, хоча деяким із них було вже далеко за 40, та й молодші теж за розумом і навичками були далеко не діти. Пишалася ними тоді – захоплююся ними й зараз – вони справді класні! Багато чому навчилась у них: сміливості, наполегливості, вірності, мужності, вмінню перемагати та терпіти, коли треба. Дуже хотіла воювати разом із ними в окопах. Канючила до того, що якось вони мені сказали: “Лєна, вгамуйся. Твоя задача – писати. Ти мусиш записати, зафотати все, що було, і розповісти про нас. Стріляти тут і без тебе є кому, а от твою роботу за тебе ніхто не зробить“. Мусила погодитися: справді, краще за них я не стрельну! А от розказати про них…

Так, я жодного разу на фронті не стріляла. Не жила в бліндажах. Моєю зброєю були ноутбук і фотоапарат; і вся моя служба та моє волонтерство щоденно проходили на нулях: тут все разом, нерозривно. У полон потрапляла, під обстріли – не раз, близьких друзів втрачала… Якось у момент дикої депресії, після смерті ще одного друга, коли серце кричало в небо: “Господи, ну чому вони, а не я?!“, мій командир сказав: “Прекращай ці бабські соплі. Ти повинна розказати про них. Вважай, що це мій наказ. Поки про них пам’ятають – вони живі…“».

Служу прес-офіцером. Можливо, це і є зараз моя місія на цій землі – розповідати правду про наших Героїв. Роблю це з величезною радістю. А от плаття носити не вмію. Розучилась».

Анастасія Соколова: «Дівчинка вдома, на службі – офіцер ЗСУ»

«Моя служба триває більше двох років. Разом зі своєю найкращою у світі бригадою виконували завдання в Торецьку-Зайцевому, на Світлодарській дузі, Кримському-Новотошківському. Але життя поза армією є. Я люблю гостру їжу, металеві значки-піни; колекціоную розмальовки. Як звичайна дівчинка – вдома, на службі – офіцер ЗСУ».

Юлія Сидорова: «Пишаюся бути однією з жінок-воїнів, які боронять Україну»

«Я ніколи не служила в ЗСУ, але беру участь у бойвих діях у лавах добровольців. І таких жінок серед добровольців доволі багато, тому статистику вище можна рахувати неповноцінною. Я пишаюся бути однією з жінок-воїнів, які боронять Україну.

Але й про жіночність теж не забуваю. На війні не закінчується мій світогляд. Я люблю мандрувати, читати, одягати красивий одяг та навіть підбори, коли на це є час і нагода.

Мій шлях у боротьбі розпочався ще з Майдану в 2013-му році. Далі було три роки у складі медичного батальйону “Госпітальєри“. Останній рік працюю на фронті в 1-й окремій штурмовій роті ДУК ПС, де ми разом з Аліною, яку я позначила вище, створили власну медичну службу “УЛЬФ“. Планую йти до кінця, тобто до перемоги».

Анастасія Подобайло: «Незмінним залишається бажання говорити мільярди слів про любов»

«Майже рік тому я змінила підбори на берці, сукні – на форму, а клатч – на медичний рюкзак; із аксесуарів: шолом та бронік; із настрою – тільки бойовий. Із того моменту щось змінилося назавжди, щось так і лишилось у хронічний формі. Єдине, що назавжди лишилося незмінним – мільярдів слів, якими хочеться говорити про любов. І любити ще більше це життя»

Анастасія Слободяник: «Я завжди душею з батальйоном»

«На захисті України з Майдану, саме з розгону студентів. У 2015 році приєдналася до лав “Госпітальєрів“, в УДА перебувала, у селищі Широкіно та в місті Авдіївціі. До початку 2017 року перебувала у складі батальйону. Зараз виховую сина та знаходжусь у шлюбі, але я завжди душею з батальйоном».

Вікторія Мірошніченко: «Волонтерську діяльність досі не припиняю»

«Моя служба тривала з 2014 року. Починала – як волонтер, потім – як парамедик. Із грудня 2015 року вже у складі батальйону “Луганськ-1“. За станом здоров’я вимушена була повернутися в травні 2018 року з фронту. Але волонтерську діяльність досі не припиняю».

Катерина Число: «Завдяки війні я знайшла свою родину у всіх сенсах цього слова»

«Я змінила підбори на берці у вересні 2015 року. Це був Добровольчий Український Корпус “Правий Сектор“. Зміни відбулися не тільки у зміні взуття, але й в житті в цілому. Завдяки війні я знайшла свою родину у всіх сенсах цього слова. Війна змінила мої звички, мій погляд на життя, долю та майбутнє. Я була єдиною дівчиною в підрозділі, та це не заважало мені відчувати себе там своїм братаном. Це були кращі часи.

Зараз я також вдягаю берці, але це у випадку “двіжухи“. У планах – обрати військову спеціальність і пройти навчання. Якщо моя донька підросте, а війна, на жаль, буде тривати, то обов’язково ще раз зміню підбори на берці. Усім дівчатам, які зараз на передовій, бажаю успіху, наснаги в боротьбі, та щоби все завжди було 4.5.0.».

Більше історій неймовірних жінок, які встали на захист країни шукайте за гештегом #підбориVSберці.

Збирав історії Дмитро Журавель

Залишити коментар