Неділя, 9 грудня

«Сучасний український письменник, книжки якого найчастіше крадуть із бібліотек» – саме  так представляють Василя Шкляра на зустрічі в Ужгороді. 
 

Це «Дикий Захід» України, але до зали, де губляться інші літературні імпрези, на зустріч із Василем Шклярем доноситимуть стільці – тут на нього чекали. Він же ж каже, що Закарпаття ще чекає на свій великий роман про визвольну боротьбу. Вмовлятимемо його таки зазнатися із закарпатською говіркою, аби втілити в романі й місцеву історію, також политу кров’ю; а нині говоримо про нашу спільну – історію України, котру він оживляє в романах. Та чи не головний романіст сьогоденної України здається не романтиком, а реалістом. І, без сумніву, україноцентристом. Яким, власне, годиться бути кожному тут, у цій державі.

Офіційно Василь Шкляр – один із найбільш читаних в Україні на сьогодні авторів; і нарешті його культовий роман «Чорний Ворон» (або ж «Залишенець») стає фільмом. Він усміхається у вуса на запитання щодо тієї Шевченківської  премії, яку так і не прийняв, навіть після зміни влади, і розповідає про найважливіше для себе: сторінки нашої визвольної боротьби, яка триває. А ще про нове українське кіно, і загалом про українську культуру, а надто мову як наріжний камінь нації, й хіба трохи торкається політики. Було багато запитань, але пропонуємо головне – відповіді.

Василь Шкляр: «Мова – найбільший герой України»

«Чорний Ворон» – мій найбільший і найважливіший задум. Я його ще не писав, але вже знав, що то буде книга мого життя. Певен: якби «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського ввели в шкільну програму на початку Незалежності, 1991 року, Україна була б інакша. Одна книжка може змінити дуже багато. Ми не знали своєї історії. І я заприсягнувся… Ця прекрасна документальна книжка закінчувалася на подіях 1921-го року, й в романі я продовжив історію, базуючись на документальних джерелах. Це була боротьба без надії упродовж десятиріччя. Моє село входило до території Холодного Яру – ні, не до того терену, обмеженого лісами між Кам’янкою та Медведівкою, – отаман Лютий-Лютенко казав, що Холодний Яр – то територія духу, і вона розлягалася від Лисенки й до Чигирина; я народився в Лисянському районі. Один із моїх дідів воював у Холодному Яру, але про це не розповідав. Старші люди оберігали нас від тих споминів. Лише зрідка, між старшими дядьками, лунали згадки: «Ото заїхав Трохим Голий на сірому коні в яблуках, побачив ті дроти між стовпами, і став так, дістав ревОльвера, бах-бах – дроти повисли». Були такі скупі лише згадки. Холодний Яр я знав як Гайдамаччину, описану Тарасом Шевченком. А що було справджене його пророцтво: «…і повіє огонь новий з Холодного Яру», у 1920-х роках – не знав. Нам казали, що тут були «бандіти». Але ні, навіть меморіалів «красноармейцам, героически погибшим в борьбе с бандитизмом» не було. Аби випалити з пам’яті українців цю сторінку боротьби; вони забороняли згадувати жодним чином: ані в літературі, ані негативно. І тих із чекістів, хто свідчив про боротьбу з холодноярцями, міг би вихвалятися в мемуарах, що вбив Василя Чучупаку, Пилипа Хмару, іншого отамана – розстрілювали. Не мало лишитися жодної пам’яті. Ні слова.

Василь Шкляр: «Мова – найбільший герой України»

«Кожне село Західної України має свою трагедію»

Я приїхав сюди просто зі зйомок фільму за романом «Чорний Ворон». Там, як то в мене нерідко буває, чимало містики й дивних збігів. Певно, ще рано усе розповідати. Розкажу лише про одне. Натхненником цього роману, самої теми, за великим рахунком є Тарас Шевченко. Він висловив пророцтво: «…і повіє огонь новий з Холодного Яру», а мої земляки це справдили. Отже, почалося з Тараса. Далі – поштовх до цього проекту дав один чоловік, нині не називатиму прізвище, але ім’я – Тарас. Головний режисер фільму, дуже талановитий хлопець, його знають за фільмом «Гніздо горлиці» – Тарас Ткаченко. Другий режисер – теж Тарас. Головну роль, Чорного Ворона, грає Тарас Цимбалюк. Одні Тараси, товариство! Хіба можна зняти погане кіно?

Василь Шкляр: «Мова – найбільший герой України»

«Троща» – найновіший мій твір; і я його люблю. Ця книга теж має свою історію. Після успіху «Чорного Ворона», коли я їздив по Волині та Галичині, на кожній зустрічі мене просили, ба навіть вимагали: напишіть про УПА. Відповідав: повинні писати місцеві письменники, бо вся магія художнього твору захована в мові: треба бездоганно знати місцеві говірки, діалекти, бо як напишеш літературною мовою – буде фальшиво. Я казав, що є ж романи місцевих авторів; люди наполягали: хочуть такий, як «Залишенець». Звісно, цього неможливо повторити, але в душі я хотів написати таку книжку; у мене складається цілий цикл про російсько-українську війну, це ще й «Маруся», де висвітлена й Українська Галицька армія… Дуже довго шукав універсальну історію. Кожне село Західної України має свою трагедію, свою драму; ще живі свідки тих подій… Це біль, біль – про це люди розповідають, і як би написати одну ту саму історію, ту саму, яка відгукнеться всім. Я зустрічався з людьми, із вояками УПА; я пишаюся дружбою з сотенним Ярославом Симчичем, Кривоносом, який знищив цілий батальйон «червонопогонників», коли вони йшли на Космач на боротьбу з бандерівціями. Я шукав: перегорнув масу документів, і нарешті знайшов історію, яка лягла на душу. Це події 1947-го року – тяжкий період боротьби: теж уже залишенці, хлопці в підпіллі. На Тернопіллі це було; над річкою Стрипа був пункт зв’язку, кільканадцять хлопців його тримали в очеретах, які місцеві називають «троща». Яка гарна назва: вона означає й місце, і водночас несе в собі відчуття катастрофи – це бійня… І роман вийшов здебільшого про зраду. Декому з читачів, які звикли до патетичного вирішення теми, може це не подобатися, але це, справді, була чи не найбільша тоді проблема. Диявольська гебістська машина навчилася вкорінювати в наше середовище агентуру, і настали часи, коли були зрада за зрадою… Про ці події, що в романі «Троща», лишилися документи, протоколи допитів, де наші хлопці, СБ-шники, допитують учасників цих подій, їх родичів. Перечитуючи ці протоколи, я побачив, що щось не сходиться, що зрада могла бути й не з того боку. Я читав це не лише як письменник, а як суддя апеляційного суду. І знайшов надзвичайно цікаві та болісні нерви тих подій.

Василь Шкляр: «Мова – найбільший герой України»

Із «Трощею» також була містика. У 1948 році до однієї хати в селі Краснопуща, Тернопілля, прийшли хлопці – лісові наші, чорні, їх іще називали «лісовики». Звернулися до дівчинки-школярки, сказали: «Стефцю, маємо до тебе прохання. Ми цієї ночі закопаємо дуже важливі папери, заховаємо один бідон на цвинтарі, інший – у лісі. Річ у тім, Стефцю, що ми всі загинемо. Нам життя немає, ми вже боремося до останнього. А от ти виживеш, доживеш до вільної України й покажеш ці папери нашій українській владі. Гаразд, Стефцю?». Яка ж віра була в них! Вони вірили, що ця дівчинка доживе до вільної України! От наступне покоління, уже дисиденти наші, які прийшли в тюрми після бандерівців, не мали такого оптимізму. Я працював прес-секретарем Української республіканської партії у Михайла Гориня та Левка Лук’яненка. Запитував у них: «А як ви думали: коли ми здобудемо Незалежність?». Вони відповідали: «Думали, що в XXI сторіччі». А ці хлопці кажуть: «Стефо, ти доживеш!». Вона дожила, але в 1991-му боялася показувати документи владі. І довіра була саме до УРП, першої націоналістичної партії, яка вийшла з Української Гельсинської Спілки. Стефа ж тяжко захворіла; покликала свого чоловіка і брата, сказала: «Хлопці, маєте знайти дещо важливе!». Вони на цвинтарі й в лісі відкопали ці бідони та передали їх обласному осідку партії, і там їх зберігали в сейфі, тримали в таємниці. Пройшов тривалий час, аж доки мені відкрили ту таїну. І ці папери з бідонів у селі Краснопуща лягли в основу роману «Троща».

А цього літа я їздив на запрошення литовських «лісових братів» у їхні прекрасні краї. То ж як наші бандерівці, литовські «лісові брати» воювали ще в 1950-х роках, їх іще звали «зелені»… Вони мене покликали з дуже дивним проханням. Литовці, як виявилося, досі не написали хорошої книжки про ту боротьбу, яка б задовольнила «братів», увічнила їхню пам’ять. Я відповідаю: доки вивчив діалекти галицькі – мене шляк трафив (діал., від німецького schlag treffen – «інсульт / удар настав» – прим. ред.), а тут литовську мову треба вчить! Вони переконують, що дадуть консультантів, усе покажуть і розкажуть, і то направду цікаво… І там мене теж цікавило питання зради. Їх там жменька лишилася… І які це колоритні діди! Йонасу, на псевдо «Біда», – 98 років, живе сам у лісі на хуторі, дає собі раду! Іншому Йонасу, на псевдо «Лютас» (Лев), – 91 рік, теж живе сам… То розповідали мені ті Йонаси, що їх зрадив рідний брат одного з них. Кажуть: якби не зради, ми б воювали аж до незалежності Литви!

Василь Шкляр: «Мова – найбільший герой України»

«Так, я упереджено ставлюся до людей Донбасу»

…Так, я висловлюю непопулярні думки. Й іноді упереджено ставлюся до людей Донбасу. Водночас, є таке, знаєте, адекватне почуття людської гідності, яке невід’ємне від почуття гідності національної. Мене дуже зворушують саме люди на Сході, у середовищі, де ніколи не чули української. Ні, це не ті, що кажуть: «Я ваюю сдєсь за русскій язик тоже в Украінє» – таке ж теж є, і які «какая разніца». А є такі, що не мають цього спротиву, які просто не знали іншого. От знаю хлопця… Було весілля «азовця» у Кривому Розі: гарне таке весілля, українське, там багато вояків було; і хлопчина з Донецька, позивний «Професор», каже: «Я нє знал, что Україна такая, рєбята, повєрьтє, нє знал!».

…Я багато їздив по Донбасу; проїхав найгарячіші наші точки, і у Краматорську був цікавий випадок. То таке «розкидане» місто – чималі відстані; мені від готелю до Будинку культури, де мав бути виступ, – доволі далеко; викликали таксі. Я сів – був похмурий водій і темна місцина; я українською з ним розмовляю, він поглядає на мене, і каже: «А можна я сюда под’єду на мінутку, домой, лєкарство жене надо привезти?». Думаю: ну, починається, а саме ж з’явився цей «список розстрільний», Бабченка, а я там на 12-му місці. А що я казатиму: їдь. Він поставив машину в темному кутку, пішов; я з авта роззираюся… Прийшов. Ми поїхали, кількома словами перекинулися; довіз, я розраховуюся, прощаюся, виходжу, й він каже: «Постойтє. А можна я вас обніму?». Знаєте, на сльозу пробило. От є на тих землях потоптаних ті пагони, які впали від стовбура…

Василь Шкляр: «Мова – найбільший герой України»

Як можна повернути Крим, як зараз вірити тим політикам, які кажуть, що його повернуть, якщо там живуть люди, які ненавидять Україну? Треба казати правду. Не треба казати про те, що їх обдурили, чи що там, чи що вони нещасливі, бо увійшли до лона Росії. Це стосується не лише росіян, які там живуть. Одна дівчина з села на Черкащині казала: «Госпаді, какоє щастьє бить в Расіі». Обдурені вони, не обдурені, так виховані… Я думаю, що вони просто тягнулися туди. І те саме на Донбасі. А тут і влада робить ніби зумисне так, аби нам важче жилося. У напрямку повернення нічого не робиться. Тому я й кажу: жодна катастрофа не ставить хрест на меті – це довела наша історія; треба будувати свою державу без них, а далі – побачимо. Якщо буде таке природне бажання та вони увіллються в наше лоно, то добре. Як ні… Ну що ж, багато країн утратили свої території, як от Фінляндія чи Литва… Знаєте, коли Хрущов дарував Крим Україні, він хотів віддати литовцям усю Калінінградську область. Це величезна територія для такої, як ніготь, Литви. Тоді першим секретарем Компартії Литви був такий Антанас Снечкус, і він кістьми ліг, аби не взяти ті землі. Бо це – плацдарм русифікації, плацдарм російського впливу: Литва могла б розчинитися. Багато хто втратив свої території, і то величезні. І що? Ми й так найбільші в Європі. Ось така от країна – ніби неуспішна зовсім, нещасна, а найбільша в Європі за територією, навіть без Криму й без того Донбасу. Не треба то брати близько до серця. Але треба пам’ятати про найважливіше. Мова – це наймогутніший кордон. Там, де буде українська мова – ніколи не піде загарбник. Він і зараз не пішов на північну Луганщину, тому що там україномовні села; вони знають, що то ніколи не буде їхнім. Тому коли мені кажуть золоті наші хлопці-вояки: «Ми заберемо Кубань і Воронезьку область», я відповідаю: «Та нащо вам та Кубань. Заберіть уже всю Росію – вона згодна приєднатися до України, й навіть столицю перенести до Києва. Тільки ж від нас тоді нічого не лишиться…». Знаєте, часом доводиться такі наївні приклади наводити. Таке життя. Ні, у жодному випадку не треба нічого віддавати! І забрати треба все! Але тільки це, що нація здатна засвоїти, органічно взяти в своє лоно!

Василь Шкляр: «Мова – найбільший герой України»

Колись Юрко Андрухович назвав національною ідеєю українців – розвал Російської імперії. Так, це мрія багатьох. І коли я кажу про геополітичні розлами в XXI сторіччі, я теж маю, передусім, на увазі розвал Росії. Коли він станеться – важко сказати, тому що от скільки б не запроваджували санкцій – стоїть вона. Але це те, що може за збігом певних обставин статися дуже  несподівано. Зрештою, як і Радянський союз – він дуже несподівано розвалився, і ніхто не думав, що трапиться такий тектонічний розлам. Водночас, коли розвалиться Росія, Україна матиме й певні свої проблеми: сюди потече дуже багато біженців. А Україна, будь проклята та толерантність, прийматиме охоче. У нас же ж, якщо приїздить якийсь сивий москаль, що буцім проти Путіна, йому ж і громадянство дають… Я з гіркою іронією кажу, що Росія, певно, має вже фабрику з виготовлення українських депутатів. Варто когось потримати в тюрмі на чорній ікрі… Я ні на кого не натякаю. Але дивуюся, тому, на що готові тут з тією людиною, яка начебто там ув’язнена. Бо «проти Путіна». Це ж ще не означає, що за Україну.

Є в української нації один найбільший герой – один! Який врятував націю, який зазнав найбільше репресій, нападів, зневаги. Пережив більше від усіх ударів і гніту. Це – українська мова! Вона – головний герой України всіх часів. Незважаючи на всі утиски, вона не лише примудрилася вижити. Українська сьогодні – одна з найбільш уживаних у світі мов: офіційно на 12-му місці за кількістю людей на планеті, які нею послуговуються. Кажу ж: наші поразки усі тимчасові. Оті й наші повстанці, бандерівці, холодноярці, які ніби програли боротьбу – насправді ж її виграли. Так і ми виграємо цю війну з найбільшим ворогом. Ця війна – світова. Просто світ затулився за Україну. Це війна цивілізаційна. Було ж таке, що іноземців у певний час у цій війні загинуло більше, ніж українців: коли збили той «Боїнг», ми ще не мали 300 загиблих… Світ це проковтнув. Але саме Україна сьогодні визначає долю Європи та світу.

Василь Шкляр: «Мова – найбільший герой України»

 «Українці терплять більше, ніж треба»

Україноцентризм має бути нормальним і самозрозумілим явищем. Що для цього треба? По-перше – на законодавчому рівні: так, закони нібито є, але водночас немає, а це значить, що ці закони – фіктивні; треба зробити так, щоби без української мови в нашій державі неможливо було обійтися. Просто: якщо ти не знаєш мови – то хіба береш мітлу й замітаєш, і не женишся, і заміж тебе ніхто не бере, і так далі. Такі умови в усьому нормальному світі: у Штатах, в Ізраїлі, у Європі. Тут не повинно виникати дискусій. А у нас досі, не знаю чому, можна стати міністром, не знаючи української, можна прем’єр-міністром, можна балотуватися та стати президентом… По-друге, щоби мати україноцентричну державу, ми маємо зробити все для створення атмосфери справедливих суспільних взаємин. Це цілий комплекс заходів. Але головне – аби не було таких великих суспільних деформацій. Так, українці готові терпіти, і багато терплять – на жаль, більше, ніж треба. Але ж не десятиліттями. Та і здатні б терпіти, коли бачать: цей тягар розподіляється в суспільстві солідарно. Добре, мовляв, мені щось бракує, але я бачу, що й в уряді, та і президент теж, мають обмеження, і нема цього марнотратства, тої помпи… От та ж сама Польща пережила «шокову терапію» – то складні умови життя на стислий період, коли  люди перетерпіли, – а потім вільно дихається та живеться. У нас «шокова терапія» триває. Люди ж мають бачити просвіт. А тут ці тарифи, ці експерименти з субсидіями – те, що відбиває в українців охоту до праці. Це щось таке як колективізація, яка знищила оту господарську підприємливість українців. Люди не хочуть іти на сім тисяч платні, бо втратять субсидію. Розлучаються, аби бути офіційно одинокими та мати ту субсидію… Соціальна справедливість – от я про що. Чому вчитель має терпіти, а хтось отримувати премію в мільйони?

Василь Шкляр: «Мова – найбільший герой України»

Чи культура є зброєю? Культура – то саме існування нації. Уже й не хочеться цитувати ці відомі слова Черчилля, коли в бюджеті під час війни хотіли урізати видатки на культуру: «А за що ми тоді воюємо?». Але це ж правда. Культура – це те, де нація виявляє свою ідентичність, показує своє обличчя; це те, без чого її немає. Дехто каже: та нехай була б Україна навіть російськомовною, аби тут текли молочні ріки в киселевих берегах. Я кажу: вона ж тоді буде нецікава світові. Україна без своєї мови, без пісні, без свого малярства, інших мистецтв не має свого обличчя, вона – непотрібна та нецікава. Тоді приєднуйтеся до Росії, і будуйте свою «супєрдержаву», чи як ви ото називаєте.

Комусь здається, що українська історія – це історія поразок. І дехто каже: мовляв, треба за Україну жити, а не помирати. І що менше треба сліз, менше говорити про поразки … Воно, звісно, правильно. Але, за великим рахунком, на нашому міфологічному рівні, легендарному, все трошки інакше. Повстанці наші – різні, які воювали на різних теренах, свідомо йшли на смерть. Можна ж було зберегти життя: сховатися, піти «на амністію», вислизнути за кордон. Коли кохана Чорного Ворона Тіна пропонувала поїхати, він відповів: «На моєму прапорі не було напису “Воля України або закордон”, там написано “Воля України або смерть”. Я не здобув волю, але на моїй могилі проросте мета». Я був у гостях у Кривоноса; він співає невідому мені повстанську пісню, і там наприкінці: «На могилі землю будеш мати, на могилі воля проросте». Наша свобода проростала на крові звитяжців. Чому ми сприймаємо це як поразку, у тому числі  бандерівську сторінку нашої боротьби? Боролися ж проти чого? Проти німецького нацизму та проти радянського комунізму. Й от – ці дві системи зруйновані, їхня справа програна та засуджена світом. А ідея бандерівців проросла Незалежністю України. То хто переможець?

Ні, я не закликаю до смерті. І не героїзую всіх сьогоднішніх вояків. Війна породжує не лише героїв, але й мародерів, і садистів, і злодіїв – усіляку публіку. Але ж є кращі з кращих. Знаю багатьох хлопців. От і нещодавно проїхав поруч передової: Широкине, Водяне, Павлопіль, Мар’янку, Красногорівку, від якої видно ворога… Там теж є той тип! Там хлопці зустрічають мене з чорним холодноярським прапором з написом «Воля України або смерть»! А смерть – то найбільша в світі таїна. І є хлопці абсолютно безстрашні. Хлопці, які вважають бій святом. І смерті не бояться.

Василь Шкляр: «Мова – найбільший герой України»

«Хто був у Холодному Яру – повернеться туди!»

Якби ж трохи раніше Незалежність наша була… Ми б застали живих свідків боротьби Холодного Яру. А от хіба вже хтось згадує. Окрім того, що вивчав документи, провів багато досліджень. Такі драматичні долі… Знайшов жінку в селі Лубенці, їй уже було 90 років. Розповідала про Пономаренка, який був кращим господарем у Холодному Яру, і мав таке цікаве псевдо – «Квочка». Він тоді утік на шахти, як то хлопці часто робили, на Криворізькі копальні, але засумував за Холодним Яром – повернувся. Зустрів любов свою колишню, пристав до неї в прийми, і якось так йому вдалося жити, що не чіпали. Але він не міг так – то людина волі, він ні дня в колгоспі не працював. Робив у лісництві. Здебільшого ті, хто зміг приховати своє минуле, йшли працювати або до коней, бо любили і зналися, або в ліс… Та він не міг прижитися. Жінка його покинула, відрізнила: ото в нас такі будинки були, хата й хатина, більша і менша, половина через сіни – оселила його там, збоку. Він жив самотиною; вона не готувала йому й не обпирала. І розповідає мені та старша жінка: був Великдень – занесла чвертку горілки й мисочку холодцю, почастувати. То він приніс чисту мисочку, пішов до себе й повісився. Є тих драматичних історій – не всі лягали в книгу. Про волелюбців оцих, яким довелося по колгоспах тинятися… Про ту трагедію.

Василь Шкляр: «Мова – найбільший герой України»

Холодний Яр – справді особливе місце, яке протягом століть було порубіжжям. Поруч – Дике поле. А це заліснений такий край. Він мав сприятливі умови для партизанської боротьби, і це було ще за Козаччини, і там зродилася Гайдамаччина… Мотрин монастир, який, на жаль, зараз належить Московському патріархату, але веде історію з княжих часів; «Мотря» – так його називали гайдамаки. Під Мотриним монастирем досі невивчені ходи, які, кажуть, ведуть аж до Жаботина – десятки кілометрів, до Медведівки. Не знати, чи їх хтось колись відкриє – там багато таємниць. Є легенда, що і Дніпро колись протікав цими ярами, а потім змінив річище. Там свій особливий магнетизм. Той самий Горліс-Горський, який навесні 1921-го року покинув Холодний Яр, не з власної волі, але з наказу поїхав за кордон; казав, що кожен, хто вдихнув того повітря – повернеться. І 1942-го року він приїхав у формі німецькій, бо ж німці, окупація, а то був ще той авантюрист – працював, вочевидь, на багато розвідок, та і за вашу Карпатську Україну воював; був схоплений угорцями… А затим учителював на Рахівщині, десь біля Великого Бичкова. Він приїхав, відвідав могили отаманів, привіз із півсотні книжок «Холодний Яр», роздав; розійшлося по людях, книги ховали, якщо знаходили – тюрма… Ще в 1974-му році, коли вже всі все забули, у Черкаському КГБ був «уполномоченный по Холодному Яру». …Та місцина приваблює багатьох. Як радісно було після виходу «Чорного Ворона»… От у 1990-х роках ми туди приїздили, душ із шість; ідемо до могил Чучупак, а люди з-за тину визирають, бояться. І тут, 2011-го, така хвиля: тисячі людей – із Києва, Одеси, Дніпра, зі Сходу й Заходу… Хто був у Холодному Яру – повернеться туди!

Василь Шкляр: «Мова – найбільший герой України»

«Мене тішить, коли я ставлю крапку»

Так, на масштабний роман про цю війну у мене є матеріал. Але він ще не сформувався в композиційно стрункий твір. Думаю, це саме оживе згодом. Часто буває, що певні події в тобі живуть на рівні підсвідомості, і це може лягти в твір із часом. Я вважаю, що літературу про війну треба творити з відстані часу. Це має «вистоятися». Найкраще – писати не менше ніж через років 5-10 після подій, аби побачити з відстані. Зараз наша головна задача – зафіксувати кожен факт, кожне ім’я. Окрім того, ми є свідками того, як герої стають антигероями. Війна, на жаль, таке явище, яке витворює не лише лицарів, але й показує темну сторону людини. І, звісно, такий роман треба писати із напівтонами та передавати цікаві людські характери й долі.

Що ваше, закарпатське, що могло б бути в основі твору про боротьбу й стати натхненням? Карпатська Україна. Нема про ту добу художнього твору. Нема отого правильного роману. А мав би бути.

Що мене тішить у житті? Я радію успіхам своїх колег. Так, на відміну від багатьох інших письменників. Вважаю, це моя перевага як письменника, що радію чужим здобуткам. Бо я знаю, що кожен гарний крок у літературі, будь-чий, зміцнює й мене. Письменника формує середовище, і чим воно якісніше, талановитіше, тим вивищуєшся й ти як автор. Добре бути успішним автором в хорошій літературі, бо успішним автором у поганій літературі може бути й посередній письменник. Я не розумію тих, кому чийсь успіх не дає спати; водночас навчився адекватно сприймати ті стріли, що летять у мене, і навіть те каміння. Опонентів, можливо, маю й не менше, ніж прихильників; і перші завжди ставали на шляху, особливо щодо екранізації моїх книжок. Я колись не вірив, що мережа антиукраїнської пропаганди така сильна й розвинута в усьому світі; я теж ставився до того скептично: ну кого б там мали хвилювати мої книжки. Але коли «Чорного Ворона» почали перекладати за кордоном, не було, аби в тій країні до перекладача не підходили якісь люди з «проханням» не братися: в Італії, Словаччині, Бразилії… Ці товариші переконали Гофмана; а ж ще тоді, за Ющенка, йшла мова про екранізацію. …Світ наш тісний і малий, як макове зерня, тим паче, із цими технологіями й можливостями, як одне село. І Росія не шкодує грошей на цю роботу. Але я давно кажу своїм опонентам: «Кожен камінь, кинутий у мене, підвищує мій п’єдестал. Це каміння треба ловити і – мурувати…»

Василь Шкляр: «Мова – найбільший герой України»

Про що я мрію? Я невеликий мрійник. Мрії часом додають тільки жалю. Знаєте, що в українській мові слова «мрія» не було? Воно з’явилося, здається, на початку минулого сторіччя. От те, про що ми говорили: отамани не знали, що таке мріяти. Хіба марити, снити… Вони прагнули, діяли. …У мріях треба бути стриманим. Певно, що слід давати волю польоту фантазії. Але ці фантазії такі, що їх на публіку – не варто. Здається, що мої найсокровенніші мрії збулися. Я щасливий. Як то кажуть: аби не було гірше. А краще – ми зробимо.

І, так, мене тішить, коли я ставлю крапку в кінці твору. Здавалося б: це щось таке, що не знати – зроблю чи ні, чи буде той твір… А раптом – вдається, і мене це дуже тішить.

Насправді його найважливіші крапки – це… три крапки. Адже боротьба триває. Із його роману хлопці беруть позивні, ідучи на війну. Війну, яка триває сьогодні.

Текст: Алла Хаятова

Фото: Сергій Гудак

Залишити коментар