Вівторок, 11 грудня

Щоденник, Стокгольм, в епізодах – серпень як пояснення

Дрібний нагогошений горобець тягав у мене під ногами шматок стиреного зі столу багета, у відчаї лупив по ньому дзьобом, бо підняти такий шмат не міг, і проклював добру діру – й це вже був вдвічі більший за злодюгу бублик. Горобці навколо не сміли наблизитися, бо той встигав кожного клюнуть у лоба, й боровся за свій бублик насмерть.

А потім із неба впала просто в тарілку ногами чайка зі злючою мордою; вхопила здоровезну курячу ніжку й почала заковтувати, одночасно злітаючи з цим вантажем. Дівчина, що виносила до столиків їжу, встигла врізати чайці вигаптованою серветкою по фюзеляжу – й пташка випустила з пащі ніжку, тікаючи… Ніжка, однак, уже валялася на землі й не годилася людям до їдження… Йшла серйозна боротьба за «пташині права» – і я думала над змістом цього виразу. А малюк у люльці в рюшиках, спостерігаючи ці сцени, по-дорослому зловісно, але без звуку реготав над ними беззубим ротом – ох, бачила би це личко його абсолютно лиса мама з тату за вухом! Та вона зосереджено студила йому пляшку з молоком у скляному глеку з крижаною мінералкою.

А всі разом ми сиділи на стокгольмському острові; навкруги синіла й заходилася срібними пінами вода, серпневе сонце проливало мідні дощі на наші голови, заливало очі так, що ніякі чорні окуляри не повертали здатності бачити світ таким, яким він темним може бути.

Серпень – не літо. Це розмагнічений відрізок часу; його стрілки крутяться безпорадно й не туди, його сонце неправдоподібно сліпуче, та жар його – несправжній, і колючий холод у його затінку, буквально – крок ступи під крону дерева, і – мурашки по спині… Щороку в серпні щось звично невідворотне трапляється – ніколи не знати, що цього разу. І я його люблю, я його святкую, адже просто боятися не має сенсу…

Цей серпень я була придумала зустрічати в цьому місті, де під однією велетенською липою поміщається ціле кафе, де можна зав’язнути на 14 островах, переходячи по 57 мостах. Так, здається, можна непогано заплутати сліди. І поки суджене буде вистежувати мене цим хитрим маршрутом, долаючи кілометри гігантським імперським містом, подумаю свою чергову серпневу думку про людей, птахів і сонце.

Люди повиходили на сонячну зливу й очманілі, й осліплені бродять разом із птахами – одне лице; дрімають у прощальних обіймах на зеленій траві, мостяться на кораблики, що пропонують пообідати подалі від суші, кидають свої крупні й хирляві тіла просто з причалів у темно-синю воду до риб, яких вудять зосереджені старі чоловіки в напрасованих штанях. Люди крутять колеса велосипедів, волочать за собою псів, які натягують поводок, опираючись біля кожного на вулиці вазону – треба на кожен попісяти, залишити сигнал, що тут був пес такий-то – для обліку.

Що про них, людей, можу сказати, розглядаючи й запам’ятовуючи їх при золотому світлі серпневого світила? Вони щось весь час шукають. Вони відчувають: серпень – це вже обман; вже чути фінал!, чути холод, чути фінальну завісу, але ще можна встигнути хоча би зіграти в епізоді та вийти на аплодисменти. Жінки й дівчата йдуть містом у таких коротких шортах, вбирати які, як каже моя приятелька Віка, у багатьох із них немає жодних підстав. У мереживних, у рваних, у прозорих, у напіврозстебнутих на стратегічно важливих місцях, кишенями нагору, критично натягнутих. На товстих стегнах, на вишукано кругленьких, на целюлітних, на підсмажених сонцем і порцеляново-білих; на довгих ногах, на ногах-сардельках, на кривих і на сухих, на юних і на стомлених. Шорти-білизна, шорти-сексі, шорти-«я там без нічого»… Моя приятелька Віка (у шортах) не витримує цього параду й заявляє: «На наших глазах – очевидное соревнование за самца. Который инертен, и к тому же – в меньшинстве. Я так определяю этот упоительный феномен». І я думаю, що треба би завтра не вдягати шорти, коли виходитиму тут бродить.

Самець проходить повз нас: великий і маленький, невиразний і незабутньо рельєфний. Ось – молодий, у бороді, над якою явно трудився, з інсталяцією у вусі, у застебнутому по кадик й міцно зав’язаному поясом короткому плащі, з-під якого – голі ноги в масивних чоботах на товстих високих підборах. Він запхав руки в кишені (ймовірно, там кулаки), і йде стежкою, як подіумом; на обличчі написано одне: ось тільки підійди, ось тільки в’якни щось – як свисну по зубах! Утім не так – здається, він не був дуже впевнений, а боровся за свої пташині права…

Двоє гігантських хлопців і двоє цибатих дівчат, у спеціально розідраних колготках, говорять голосніше, ніж того вимагає ситуація; у одного з цих хлопців, яскраво вираженого гетеросексуального типу, на голомозому черепі – жовтий капроновий бант. (Віка непомітно обійшла його, щоби поцікавитися, як він до лисини кріпиться. Нічого особливого – на шнурку). І це нічого іншого не символізує, окрім міри недільного випитого.

Вікторія при таких мітингах зовсім не кремпується, й розказує, що бачила й не таке. Наприклад, каже, у Флориді їм із подругою готельний менеджер дуже не рекомендував іти гуляти туди, куди вони питали дорогу. Він сказав, що там відбувається fucking something. Та вони пішли. Бачили бомжів, наркоманів, сумнівного виду типків – і все було би нічого. Аж ось зупинився пізній автобус; звідти вийшов чоловік у чорних черевиках, чорному костюмі, із чорним дипломатом – і в рожевій балетній пачці, і з рожевими вушками. Певне, це й був той fucking something, подумали леді й пішли звідти швидше.

Не можна й не припустити також, що чоловік просто вертався з офісної team building вечірки. Повертався сам – певне, у свою самотню картонну коробку, у якій поскидає те шмаття та засне в безпечній позі ембріона. Не вистачить життя зрозуміти людей у їхній неприкаяності.

Наприклад, Грета Гарбо. Що їй бракувало? Ось десь тут сиділа в стокгольмському будинку батька-асенізатора, дивилася, як після роботи він щось мовчки малює, а мама, прийшовши зі своєї фабрики варення, похмуро зашиває усім одяг… Сиділа разом із рештою дітей мовчки, у тривожній, як вона писала, тиші… Народилася серед цих синіх вод, могутніх дубів, будинків-фортець, у тривожній, як вона це сприймала, тиші – як одну з п’яти найвидатніших в історії актрис тепер згадує її світ… Що ж їй було? Чого була мовчазна й закривала лице чорними окулярами, покинувши все й вештаючись сама Мангеттеном?

Або ось, навпроти за столиком щойно з’явилася дівчина без рук, із двома зашитими всередину обрубками замість кистей… Не хотілося дивитися, як вона буде їсти. Але я не встигла опустити очі – вона щось сказала офіціантці й змахнула обрубком, на якому була приладнана якась дивна конструкція, що нагадувала дірчастий друшляк. За мить, отримавши яблуко й ананас, зачепила тим друшляком зі столу ножа й почала весело нарізати те все на дрібні кубики, перемішуючи в мисочці з мюслями. Вона не попросила щось просте, а взялася краяти неймовірно незручний ананас і яблуко… Сікла їх довго й із дивною усмішкою, як ніби виміщаючи на них якісь свої почуття. Залила те все молоком; потім вчепила своїм пристроєм ложку й почала, примружуючися від задоволення, їсти… Двічі я поривалася встати їй допомогти, але розуміла, що вона дала би відсіч. Вона точно могла лупнути в лоб отим друшляком… Так було би логічно. Було приємно дивитися на цю картину? Зовсім, ні. Бо негарно? Бо не сумна вона, а мала би бути? Бо демонструвала свою винятковість, не попросивши каші без клопоту й щоби хтось погодував? Бо сиділа серед усіх і не ховалася в резервацію? Бо ніби мстилася? Нічого подібного з цього списку вона й не думала. Просто ми не любимо того, чого боїмося. А страшно отак опинитися на місці тої дівчини й надривно сікти яблуко. Але вона, як і я, втікала від серпня, щось шукала, як і всі тут; вона зі своїм друшляком подорожувала! Її прекрасне волосся було нею ж зачесане, й лише трохи нерівно зачеплене заколкою. Це додавало їй задерикуватості, як тому горобцю, що боронив свій бублик поряд.

Вона все ж бачила, що я спостерігаю; підстерегла мій обережний погляд й моргнула – мовляв, розслабся й святкуй! На аплодисменти вийдемо разом, бейб!

Я моргнула їй – політ нормальний, мала! ОК, вийдемо разом!

Ольга Герасим’юк

Залишити коментар