Вівторок, 11 грудня

Педагогічна система туалетних принижень

Колись я говорила з одним чиновником; він розказав, що кожну інспекцію підпорядкованих йому закладів, починає з відвідин туалету. Мене це відверто здивувало: чому саме туалет?! Виявилося, що саме за станом туалетної кімнати він оцінює діяльність очільника цієї установи. Бо в хорошого господаря там завжди буде чисто й охайно; бо для того, щоби зробити вбиральні чистими й охайними, не треба якихось високих розпоряджень і надзвичайних зусиль. Бо чистий і зручний туалет – це свідчення того, що тут піклуються про людей, працівників і про відвідувачів.

Із часом я погодилася з цією теорією, бо скрізь, де я бачила розбиті мийки, брудні підвіконня, забиті хламом кабінки, теорія підтверджувалася відповідним ставленням керівництва та працівників до людей.

У моєму житті були дві школи й два виша. У першій школі все ніби й було нормально, але на тисячну школу в три поверхи та безліч класів – два туалети – обидва на першому поверсі, й обидва можна було знайти за запахом. Із нього немилосердно смерділо; страшні кабінки зі страшними унітазами, на які треба було видиратися зверху; страшна мийка з виключно холодною водою, до того ж вона більше не працювала, ніж працювала. У тій радянській і пострадянській системі такі туалети, певно, мали виховувати стійкість, і відразу до будь-яких систем. Бо за дев’ять років навчання там, я навчилася лише тому, як витримати близько трьох годин дня не користуючись туалетом. Туди й справді було страшно заходити.

Потім у мене була сільська школа. Село це було багате та красиве. Майже в кожному домі був туалет і душ, і ванна; система надвірних нужників лишилася лише у старих людей. А от у школі чомусь усі вважали, що туалет у приміщенні – це антисанітарія, тому нехай бігають і великі, й малі учні подалі за школу. Надвірний туалет являв собою систему – «дірка в землі». Запах там був відповідний; а ще взимку гуляв там і лютий вітер. Тож навик, здобутий раніше, тут теж став у нагоді.

Навчання в училищі привідкрило нові стандарти вбиралень. Там теж була виключно надвірна система: із величезними чергами, вітром; тільки туди ходили й викладачі, і студенти одночасно. Отака от туалетна демократія. Викладачі мали право проходити без черги. А ще за туалетом була курилка – там теж зустрічалися й викладачі, і студенти, яким ті ж викладачі щойно на парі розказували про шкідливість шкідливих звичок.

І ось уже університет – я повірити не могла в те, що туалет може бути теплим, у ньому можуть бути мийки з теплою водою, дзеркало, та навіть туалетний папір. Ви знаєте, за таких умов одразу відчуваєш себе людиною. Ніби бездушна система якимось таким чином висловлює тобі свою повагу.

Але ці всі жахи були давно, дуже давно. Більше 25 років минуло після тієї першої школи. Здавалося б, люди змінилися, світ змінився, усе змінилося. І забезпечити якісь базові потреби людини навчилися навіть там, де це зробити надто складно. О так, навіть у моєму училищі – замість надвірного монстра з’явився просторий світлий туалет із білими кабінками, милом і туалетним папером. У садочку, куди ходить моя дитина, гарні й теплі вбиральні, із маленькими мийками та зручними унітазами. Як говорила вихователька: «Дитина повинна розуміти, що тут її поважають». І тільки школи лишаються форпостом жахливих вбиралень. У мене вже складається таке враження, що ці жахливі туалети – це складова педагогічної системи; улюблена складова прихильників принципів виховання Олександра Макаренка. Таке собі законне покарання, на всяк випадок, щоби ти, бува, не відчув себе занадто людиною.

У більшості шкіл, куди мені доводилося в останній час заходити, у туалетах відсутні: вода і мийки, туалетний папір; унітази майже скрізь відсутні як явище, не кажучи вже про накладні сидіння на них; відсутні навіть перегородки між кабінками, а буває що й ряд тих «стидобних» дірок у долівці, розташований навпроти такого ж ряду, – повна відкритість як принцип виховної системи. Навіть у такі інтимні моменти дитина не має права усамітнитися, не має права на збереження власної гідності. Тому й не дивно, що туалети – це місця, де в школі б’ються, з’ясовують стосунки або ж діляться шпорами. Ті рідкісні школи, які мають нормальні людські вбиральні, викликають якусь таку первісну радість, ніби зараз не ХХІ століття, а ХІХ; і раптом по вулиці проїхав перший автомобіль. Світ, який живе в будинках з усіма зручностями, подорожує, замовляє будь-які товари з будь-якого кінця світу, має проходити приниження через відвідування шкільного туалету, і має радіти, тому що вже давно стало нормою, нормальною нормою.

Але це ж старі – здавалося б, зараз школам виділяють чималі кошти, звичайно, якщо директор не полінувався оформити бюджетний запит і, принаймні, попросити фінансування. Школи мають змогу проводити капітальні й косметичні ремонти, і вже навіть не коштом батьків. Здавалося б, саме зараз можуть робити нормальні кімнати, нормальні зручності – щоб після відвідуванння шкільного туалету не доводилося почуватися нелюдиною. Але ні… Туалети так і лишилися системою педагогічного впливу. Певно, не можна давати учням відчувати себе людиною ні на хвилину.

У минулому році Ірпінська школа «лінгвістики й духовності» отримала 760 тис. на ремонт туалету; отримала й реалізувала – «чотири дірки в долівці, і нуль приватності», – так розказує про цей новий туалет моя подруга в Фейсбуці Михайлина Скорик. І таким він і лишився. І певно, таким же він буде й надалі. Майже мільйон гривень за пластикові бачки, які зламалися в перший же місяць експлуатації, і системи «дірка в долівці»; майже мільйон гривень за те, щоби діти мусили проходити через приниження, змивати з відра й користуватися віником замість йоршика. І якщо ви думаєте, що таке лише в Ірпіні й скрізь інакше – ви помиляєтеся. Таке – це система; система педагогіки – через туалетне приниження.

Майже мільйон із коштів платників податків за те, щоби наші діти, не дай Боже, не відчули себе людиною. Мільйон за щоденні приниження. Мільйон за туалетну педагогіку.

Ця школа й ця система готують одразу до будь-яких систем. Вони тренують лише міцність сечового міхура та здатність швидко бігати додому. Про гідність і повагу не може навіть йти мова там, де базові фізіологічні потреби перетворюються на приниження й тортури.

Татуся Бо

Залишити коментар