Понеділок, 10 грудня

У пошуках замку Куріса час від часу ловиш себе на думці, що помилився місцем чи заблукав. Те, що бачив на світлинах у мережі, аж ніяк не збігається з сільською місцевістю довкола. Звідки тут постати тому палацу? Починаєш сумніватися: невже застарілий навігатор сплутав колишню Петрівку (до 2016 року саме так називалося село Курісове – прим. ред.) із якимсь з інших однойменних населених пунктів? Звучить, справді, дивно. Якщо не враховувати, що в самій лише Одеській області Петрівок можна нарахувати більше десяти. 

Звіряєшся з телефоном; укотре «че́каєш» інформацію; шукаєш себе на встановленому за замовчуванням додатку з картами. Петрівка  та. Точніше, Курісове. Залишається найменше – розшукати з-поміж абсолютно непідходящої для твоєї уяви місцевості те, заради чого сюди приїхав. Змиритися з тим, що населений пункт не зобов’язаний виглядати точно так, як маєток, який ще вчора доводилося розглядати з монітору ноутбука. Зрештою, ти його знаходиш.

«Вчитися, вчитися й вчитися» – відголоски радянського минулого, яким пощастило вижити після декомунізації, сьогодні виглядають напрочуд далекими та моторошними. Здавалося б, один із найвідоміших висловів Леніна мав би розчинитися в часі разом із барельєфним портретом автора, який донедавна розміщувався безпосередньо над словами. Але з невідомих причин заклик до постійного навчання живе в Курісовому й досі. Живе поруч зі старовинним маєтком, мовби натякаючи: учитися, насправді, потрібно не в радянської історії, а в часу, який, хоч і з великими втратами, але зберіг замок. Будівлю, яка вражає й сьогодні.

Перше, про що думаєш, змирившись із контрастом екстер’єру та інтер’єру, – пазл, що складається з кількох великих частин. Воно й не дивно: кожна з умовних сторін замку дійсно виглядає якось по-своєму: так само невлучно для наших часів, і так само загадково. Східна сторона, здається, могла б стати прикладом мавританського архітектурного стилю для шкільних підручників. На півночі ж все апелює вже до якихось готичних мотивів. Романтизм поєднується із класицизмом, нотки середньовічної Англії мирно співіснують із подекуди навіть казковими рішеннями архітекторів. Час немов зупинився перед нашим приїздом, демонструючи мирне співжиття різних стилів та бачень, натякаючи, що більше всього знає хіба що історія.

А історія побудови палацу не сповнена якоїсь особливої містики чи загадок: у цьому випадку все відомо більш-менш детально. Першим власником, а отже й ініціатором розбудови, був Іван Куріс, ад’ютант Олександра Суворова. Подейкують, що під час одного з боїв Курісу вдалося врятувати життя російського полководця, після чого той віддячив помічнику ділянкою землі на тільки-но відвойованій землі. Власне, після цього в 1810 році й почалась історія побудови маєтку – а першою за планом невідомого автора була зведена саме східна частина. Над проектуванням західного боку працював вже одеський та варшавський архітектор Микола Толвінський. Кажуть, що для будівництва палацу привозили кріпаків з інших населених пунктів. При чому, це були представники одних із найдавніших українських родин. Якщо оминути мову цифр та дат, то виходить, що будівництво розпочав той самий Іван Куріс, а ось завершив роботу над архітектурною сумішшю вже його онук.

Із часів завершення усіх робіт минуло вже понад два століття. Кажучи про замок чи маєток, ми, як правило, маємо на увазі щось повноцінне, цілісне. Але в замку Куріса маємо справу радше із залишками тієї цілісності – стінами, котрі досі втримують на собі вагу історії, з усіх сил намагаючись протриматись якомога довше. Та навіть стіни, попри свою роль мовчазних свідків та хранителів минулого, можуть багато про що розповісти.

Прогулюючись садибою Курісів, місцями можна побачити сліди фарб різних кольорів. І це не написи, якими сучасні настінні автори освідчувались один одному в коханні та передавали «привіти». Це короткі миттєвості, фіксації моментів, котрі існували колись. Місцеві розповідають, що маєток мав більше 70 кімнат, кожна з яких… мала свій власний колір. Більше того, тамтешні краєзнавці та історики наголошують, що до замку Курісів приїздили поважні та заможні гості з усього світу, а для жінок, котрі бажали якомога довше та точніше роздивитися своє вбрання перед «виходом», було зроблено окреме приміщення – кімната із дзеркальними стінами. Час від часу також можна почути історію: мовляв, стеля в кімнаті для «милувань» була величезним акваріумом. Утім, достеменно впевненими неможливо бути ні в чому.

Попри брак міфів з історією будівництва, містичні розповіді компенсують своє мовчання темою схованих коштовностей. За легендою, котру мешканці села роками розповідають гостям, перші власники садиби мали багато коштів, які й досі залишаються захованими, імовірніше за все, десь під палацом. Та на цьому не все. Разом з історією про приховані багатства, селяни любляють розповісти про красуню, котра начебто стрибнула з найвищої башти під час одного з прийомів гостей. Дух дівчини так і не покинув замку – досі блукає там, оберігаючи скарби.

Чи були ті коштовності насправді – загадка, відповідь на котру знайти не так вже й просто. Кажуть, перший раз свої убранства палац втратив у період Жовтневої революції. Згодом, коли радянська влада влаштувала у приміщенні будівлі аграрний технікум, усе було максимально уніфіковано – радянській людині багато не треба. Із тих часів, власне, і залишився стенд із посланням про постійне навчання. А от справжній дух будівлі та уся пишність і краса, схоже, на певний час покинула замок.

Утім, вже в 1990-му все на свої місця розставила природа та… погода. Справа в тому, що майже 30 років тому вперше заговорили про реставрацію маєтку. Були частково зроблені перші проектні роботи. Як раптом під час грози блискавка влучила в дах будівлі. Імовірно, не спрацювали громовідводи. Та в будь-якому випадку пожежники не змогли нічого зробити. Таким чином палац на чверть століття залишився покинутим.

Покинутим для постійного відвідування людьми, але аж ніяк не для життя. За словами місцевих, уже більше 100 років на замку гніздяться лелеки, ніби наголошуючи, що життя продовжується, незалежно від косметичних обставин. Ясна річ, що встановити, коли саме птахи приглянули будівлю для себе, практично неможливо. Зрозуміло лишень, що ми були не першими, кому вдалося зафіксувати гнізда: достатньо лише передивитися старі світлини в мережі. Обійстя лелек тут, здається, є таким самим невід’ємним елементом, як суміш архітектурних стилів чи загадкові історії про скарби.

Сьогодні замок Курсів нарешті отримав другий шанс на життя. У рамках програми реконструкції протягом останніх кількох років почалось укріплення стелі підвальних приміщень та кімнат першого й другого поверхів. У планах – перекрити дах палацу та відновити покрівлю. Перший етап роботи має завершитись у 2020 році. Утім, до туристів тут готуються вже сьогодні, мріючи, що закуплені карети та породисті коні зможуть стати частиною якогось особливого комплексу вражень. Але зрозуміло, що керує планами та амбіціями тут не якийсь фонд чи директор. Панівним залишається час.

Палац-садиба Курісів – локація далека для типового туриста, але близька для тих, хто цінує репрезенти минулого та вміє відчувати історію. Маєток вже придивилися для себе кінематографісти, і навіть відзняли в ньому якийсь з епізодів вітчизняної мелодрами. Чи підтримував таку ідею дух загиблої дівчини чи крилаті мешканці – питання риторичне. Майже так само, як і напис, який зустрічає гостей на родовому гербі: «Хай буде правда». Хто шукатиме цю правду, та якою вона буде наприкінці пошуків – поки незрозуміло. Залишається хіба що навчатися. Навчатися. І навчатися. Тільки не у відголосків «совку», а у часу, котрий знає, як працювати з минулим.

Текст: Дмитро Журавель

Фото: Юлія Крижевська

Залишити коментар