Вівторок, 18 грудня

Коли вже вони вимруть?!

Нещодавно чекала на приятельку в кав’ярні, позирала у вікно на київську осінь і слухала музику. Мимохіть чула окремі фрази з розмови за сусіднім столиком позаду. Нормальні співзвучні люди говорили про те, про що ми читаємо в соцмережах, чуємо по телевізору, про що й самі розмовляємо – про Україну та її сьогоднішні проблеми.

Це було не бубоніння в черзі до лікаря, не нарікання у трамваї на тему «все погано», а енергійна розмова людей середнього віку в пошуках якихось рішень – своєрідний побутовий аналіз причин і наслідків. Мені це було зрозуміло: життя непросте; люди активні – щось роблять для себе та для країни, не виїжджають, трудяться; хтось волонтерить, хтось виховує дітей патріотами. Пішла мова про передвиборчу кампанію, про «гречку», про «те покоління» та їхню ностальгію, про тих, хто залишився у «совку».

– І коли вже вони вимруть, ті старі придурки?! – рішуче пролунав жіночий голос. – Це ж просто як гирі на ногах чи камінь на шиї… Недурно Моїсей водив свій народ по пустелі, аж доки не вмре останній раб…

Я озирнулася. За столиком у трьох метрах від мене сиділи три жінки близько 40 років. Люди в найактивнішому віці – у тому, коли вже знаєш і ще можеш. Із певним життєвим досвідом і наявністю простору для перспектив. У яких, напевне, є діти віком 10-20 років, народжені в незалежній Україні, і батьки років 65-75, тобто, виходці звідти, із «совка».

Тут саме підійшла моя приятелька, і ми пірнули у власну розмову на іншу тему. Компанія з-за сусіднього столика невдовзі покинула кав’ярню, але залишила мені тему для роздумів: чи всі літні люди такі вже безнадійні, чи дійсно тільки з їхнім виходом з арени сучасності у країни є шанс змінитися?

Згадалося прочитане вже давно оповідання-жахастик «Последний бунт» зі збірки Бернара Вербера. Вигадана французьким автором начебто абсурдна ситуація, коли держава знайшла «крайніх» у своїх проблемах і вжила заходів для їхньої ліквідації, елегантно замаскованої в позитивний фантик.

«Два пенсионера прильнули к окну и увидели большой зарешеченный автобус ЦОМР, пресловутого Центра отдыха, мира и радости. Аббревиатура была четко написана на машине, рядом логотип этой административной службы: кресло-качалка, пульт от телевизора и цветок ромашки. Из автобуса вышли служащие в розовой униформе, один из них старательно прятал большую сеть, служившую для поимки непокорных пенсионеров»…

Не буду переповідати цю історію; раджу просто знайти в інтернеті й прочитати. Але вона з тих коротких оповідань, про які довго думаєш, дочитавши. Навіть із тих, які взагалі важко забути.

Ми всі розуміємо причини емоційного риторичного питання тієї пані. Подібне не раз, можливо в інших формулюваннях, бачили в соцмережах; щось таке й самі думали, втративши надію переконати, «перекувати» тих літніх «ватників». Але ж направду, це питання не віку. Хіба мало свідомих немолодих людей з усієї України було на Майдані в той час, коли чималому прошарку молодих було до нього байдуже? Хіба мало людей солідного віку зараз в міру сил допомагають нашим бійцям, навіть не маючи фінансової можливості допомогти? Плетуть теплі шкарпетки (існує навіть «Шкарпеткова сотня»!), десятками й сотнями банок готують і передають на передову «закатку» для наших захисників, плетуть маскувальні сітки, збирають пластикові кришечки від пляшок і передають волонтерам, котрі знають, як це перетворити на користь, ходять у шпиталі допомогти й підтримати поранених… Чи кожен молодий це робить?

Хтось із них і раніше був свідомим й активним; комусь відкрилися очі після пережитих разом із країною подій, від переусвідомлення тієї «совєцької стабільності», замішаної на великій брехні та підступності тоталітарної влади. Але ці люди активні й дуже шановані в тих товариствах, до яких долучилися зі своєю допомогою. Вони хочуть зрозуміти, здатні аналізувати, пропонують свій час і сили для добрих справ; більш за те – ведуть ще й просвітницьку роботу серед людей свого віку, бо ж їх однолітки швидше послухають і зрозуміють, ніж молодих та нетерпеливих до пояснень. «Яйця курку не вчать!» – як то послухатись онука. Для декого вікові амбіції вищі, а що жити в країні майбутнього тим таки онукам, якось не думається.

Час настільки швидкоплинний та стрімкий, що ті, кому сьогодні ледь за 40, не зглянуться, як опиняться в категорії тих, кому за 60. Чи не почнуть вони тоді остерігатися молодих, яким можуть стати на заваді? Напевне, це стимулюватиме їх мотивувати значимість і небезкорисність свого існування десь у середині ХХІ століття; трудитися над собою, щоби суглоби не рипіли, мізки не іржавіли, щоби користь від них для родини і для суспільства не викликала сумнівів…

На щастя, і в наших реаліях є зміни. І ті, хто не хоче бути «баластом» суспільства, має бажання й можливість для активного життя. Це й «Інститут третього віку» з широким вибором безкоштовнного навчання, і соціальні програми для літніх людей, і спілкування з однолітками в інтернеті, пошук однодумців та цікавих спільних справ: і захист довкілля, і творчі заходи, і підтримка тих, хто потребує допомоги. Є, правда, ще ходіння по проплачених мітингах, де принижені пенсіонери намагаються підзаробити. Але кому, як не молодшим терпляче пояснювати їм підступність такого дозвілля…

Хто не хоче бути «баластом», учиться новому, цікавиться, у якій країні мріють жити його онуки, шукає плюси в сьогоденні, а не ридає за плюсами часів своєї молодості, проклинаючи сьогодення, частиною якого й сам є.

А прогресивні й мислячі люди поважного віку – це не камінь на шиї, а скарб; і не запис у паспорті тут вирішує. Тому й запитання: «Коли вже вони вимруть?!» – надто узагальнений крик душі, на мою думку.

Міла Іванцова

2 комментария

  1. Аріадна Войтко on

    З цікавістю причитала досить сумну історію, яку розповіла нам шановна письменниця п.Міла Іванцова. Прикро, дуже прикро, що на адресу пенсіонерів звучать такі слова, ніби прокляття — а й справді, та жінка й незчується, як їй стукне 60 і теж перейде в ту категорію, яку так само якась «розумаха» проклинатиме. Але для неї я хочу розповісти про одну лондонську пенсіонерку п.Іванну Мащак, яка, відсидівши за українську справу у 1940-50-тих роках 8 років на Колимі та у польських карцерах, повернулась додому, щоб розпочати своє життя заново, хоч і досі не може забути роботи при 40-градусних морозах та образливих слів наглядачів ГУЛАГу. А нині жінка в свої 90+ продовжує допомагати українським організаціям — Союзу українців Британії, жіночій організації, двічі на тиждень упорядковує бібліотеку греко-католицької церкви, а перед тим кілька років щодня так само абсолютно безкоштовно допомагала старечому будинку. А ще п.Іванна після 60-ти почала малювати акварелі (має вже 2 каталоги власних картин та провела кілька персональних виставок), у 87 освоїла комп»ютер та інтернет, а цими днями в одному з київських видавництв виходять її спогади про все пережите, що не зламало її, а навпаки — зміцнило. Бо сьогодні у неї беруть інтерв»ю відомі британські газети і перекладають на англійську її спогади в одному з англійських університетів. Ось такі бувають пенсіонери, до яких важко дотягтися й деяким молодим жінкам — хіба що бовкнути щось грубе й не до діла.
    Заговоріть з пенсіонером, запитайте щось у них — насправді вони так багато знають і так багато можуть розповісти… Розрадьте їх добрим словом чи теплим ставленням — їм це надзвичайно потрібно, вони це цінують понад усе. Кожна людина проживає своє, а не чиєсь життя, яке дано їй Господом. Не будьте аж такими гострими на язик, бо чомусь прокльони мають властивість повертатися бумерангом до того, хто їх посилає… Тож не забувайте того.

  2. Міла Іванцова on

    Дякую, шановна пані Аріадно, за Ваш глибокий і розлогий коментар!
    Звісно, літні люди неоднакові, як і люди зрізу будь-якого віку. Є й у нас такі пенсіонери, що фору дадуть молодим. Але, на жаль, чимало й таких, хто є результатом спланованої «селекції», багаторічного приниження тих, хто не є (чи вже не є) корисним для соціуму, кого висмоктала система, поки були в силах, і викинула на узбіччя на виживання. І лишається їм згадувати, як було добре тоді, коли вони були молодими й здоровими… Хай і не дуже їм там було легко, але ж у сьогоденні взагалі їм позитиву небагато, тож і не сприймається ними сьогоднішній день, зміни і рух уперед. Всі люди різні. І честь і шана тим, хто зумів не озлобитися, пронести в собі кожен через власні випробування такі якості, як у пані Іванни (чекатиму з нетерпінням виходу її мемуарів).

Залишити коментар