Неділя, 9 грудня

У дитинстві він мріяв стати кіномеханіком; а з усіх країн його найбільше приваблювала Греція. До університету він потрапив через хабар; а студентські роки минули з рок-музикою та алкоголем. Про життя та власні принципи одного з головних істориків країни, переконання та історичну пам’ять, Україну та українців, Майдан, Крим та Донбас – зі слів самого Ярослава Грицака в рубриці «Хто це…» на Opinion.

Про дитинство, юність та студентські часи

Мій батько  виріс сиротою, був змушений у дитинстві відмовлятися від багатьох речей. Напевно, через це намагався зробити мене трохи щасливішим за себе. Зокрема, батько ніколи не шкодував мені грошей на книжки.

У дитинстві я мріяв про Грецію. Досі не можу пояснити собі це раціонально, але з самого дитинства в мене Греція асоціювалася з якимсь таким дуже великим, невимовним щастям. Напевно, тому що у Греції небо ще ближче, ніж в українському селі…

Колись у дитинстві дядько придбав короткохвильове радіо, і це була найкраща література, найкращі книжки на той час. Можна сказати, що весь «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина я «прочитав» на хвилях того радіо.

Не повірите, я хотів бути кіномеханіком. Це було настільки цікаво, навіть якось містично. Це була моя мрія з дитинства.

Коли мені було 12 років, мені до рук потрапила дуже популярна серед мого покоління книжка «Сім чудес світу» чеського автора Войтеха Замаровського, присвячена історії стародавнього світу. Вона так захопила мене, що, прочитавши її, я хотів стати єгиптологом.

Мій батько 40 років тому заплатив за мене 500 карбованців, щоб  я міг вступити на історичний факультет Львівського університету. Не тому що я погано вчився у мене була золота медаль, і йшов за нижчими розцінками (інші платили набагато більше) а тому що, як його переконали, вступ на історичний факультет був тоді як вхід до театру: треба було купити «вхідний білет».

Хто такий Ярослав Грицак?

Коли я приїхав до Львова, то спочатку зненавидів це місто. Воно було сіре і брудне. Для мене воно було символом цивілізаційного колапсу, із наголосом на перше слово, оскільки тоді я взагалі відчував неприязнь до всіх цивілізацій. Неприязнь досить швидко минула, коли я познайомився з львів’янами.

Вчився добре, звичайно, але мрії обламалися. Тут і почалося студентське життя. Батьки далеко, контролю жодного і… Якщо коротко, то культура пиття це те, що було найкраще розвинуто на історичному факультеті.

Пилося дуже багато, настільки багато, що не минало й дня без алкоголю. Доходило до того, що ми приходили п’яними на лекції; відбувалися змагання, хто краще випившим виступить на семінарі.

Про мене навіть говорили, що «цей студент зіп’ється». Батьки почали помічати неприємні зміни. І в якийсь момент мені стало нецікаво; зрозумів, що в пиятиці немає жодного цікавого для мене сенсу. Було весело, весело, весело, а потім ураз стало просто глупо. Почав шукати себе в чомусь іншому, змістовнішому.

Ми шукали заборонені книжки не тому, що вони заборонені, а тому, що хотілося чогось іншого, ніж те, чим нас «годували» в університеті.

Рок-музика була для мене майже всім. До слова, саме цим я завдячую своїй англійській: для мене важливо було розуміти слова пісень.

Я був, можливо, першим у Львові в кого був альбом The Wall. Тоді я жив у гуртожитку з двома греками, молодими комуністами; вони поїхали наприкінці 1979 року на різдвяні канікули та привезли мені цю платівку з Греції.

Про власні принципи та переконання

Я не відношу себе до жодної ідеологічної течії. Як казав про себе мій інтелектуальний гуру Лєшек Колаковський: «Я консервативно-ліберальний соціаліст».

Не вірю в існування національної ідеї. Це красива формула, яку ніхто ніколи так і не вивів. Це як Снігова людина: усі про неї говорять, але ніхто її не бачив. Не існує національної ідеї: нації формуються не ідеєю, а щоденним життям.

Я був один із тих, хто запровадив слово «цінності» в український дискурс, а тепер через це сильно потерпаю, тому що термін «цінності» став настільки розмитим і баналізованим, що я б навіть на якийсь час заборонив його вживати.

Корупція – це як запущена хвороба. Однією операцією чи одними ліками тут не обійдешся. Для виздоровлення потрібна душевна рівновага. А її, у випадку корупції, не можна досягти без щоденного морального дисидентства  – тобто поступати не так, як від тебе чекають, а так, як тобі диктує власна совість.

Поняття гідності – навіть революція так називалася – воно більше за квартири й телефони.

Якщо ти в бідній країні береш відповідальність за неї, ти не маєш права, ні ти, ні твоя дружина, хизуватися такими (дорогими, коштовними, – прим. ред.) речами. Треба мати, бодай, елементарний мінімум солідарності з тими, хто тебе вибрав і кого ти представляєш.

Треба вміти берегти своє серце, бо це такий же інструмент нашої успішності, як і мозок. Вам має бути цікаво, азартно займатися тим, чим ви займаєтесь. Ви маєте любити свою роботу. А що занадто то не здорово.

Успіх це вміння лишатися дитиною, уміння дивуватися.

Тим, хто вважає мене кумиром, можу порадити одне: не творіть собі кумирів. Найтяжче завдання й найбільший виклик – навчитися жити власним розумом.

Хто такий Ярослав Грицак?

Про історію, історичну пам’ять та себе як історика

Я не хотів досліджувати історію України. У мене були непомірно великі амбіції (сміється прим. ред.), а історія України здавалася мені надто простою, мало цікавою. Спеціалізація з історії України загрожувала обмеженням до вузької сфери соціально-економічної історії. Про політичну та інтелектуальну історію, чи про вписаність української історії в ширший європейський контекст тоді годі було і мріяти.

Як історикові мені бракує і завжди бракуватиме академічної школи. Ми народилися і провели свої формативні роки в країні, яка була вкрай зізольована та спровінціалізована. Як і більшість істориків мого покоління, я є самоуком, таким собі «інтелектуальним Бровком» серед «породистих псів».

Я завжди поступатимуся тим історикам, які вчилися в першокласних університетах і в першокласних професорів. Але в цьому є і своя перевага: я менше скутий правилами гри академічного світу, а тому можу легше дозволити собі їх порушувати.

Кожен історик, навіть якщо темою його праць є античні герої, пише – у свій спосіб – про себе і про часи, у які йому випало жити.

Мій досвід підказує мені, що найбільшим викликом для історика є вміння вийти, наскільки це можливо, поза межі своїх часів і власних поглядів.

Історія є заручницею політики, а в політиці виграє той, хто голосніше і красивіше скаже.

В історії немає закономірності в історії є вибір і вільні можливості. Питання в тому, чи ми обираємо правильні й хороші можливості. Нам бракує розуміння історії.

Історична пам’ять – це як сильна хімічна речовина. В одних пропорціях вона може діяти як ліки, в інших – як отрута. Нас же історичною пам’яттю частіше отруюють, аніж лікують.

Історія та історична пам’ять – не одне й те саме. Історія повинна бути вибіркова. Повинна демонструвати одні моменти й замовчувати інші. Звучати героїчно. І саме таку героїчну історію повинні викладати в школах, наприклад. Бо на іншій не виховати патріотів. А таке виховання – важливе завдання школи, адже це державний інститут.

Щоби зрозуміти відмінність, уявімо, що хтось вирішив в акваріумі відтворити океанський світ. Отже, акваріум – це і є історія, а океан – історична пам’ять.

Про Україну

Історію України неможливо любити. Вона складна. У ній багато поразок і зрадників. Однак, якщо ми хочемо відбутися, ми повинні свою історію знати і враховувати.

Раніше я ставив інші країни за приклад Україні. Після лютого 2014-го роблю навпаки. Тепер маю щодо України відчуття, схожі на УКУ це дуже перспективна дитина. Сьогодні Україна має шанс зробити цивілізаційний стрибок. От цього нам не вистачає.

Україна не зможе стати новою Німеччиною, бо в нас зовсім інша історія. Але за розвитком точно може стати новою Польщею, наприклад.

Україна має хребет, її не зламати. І що головне: цей хребет зараз не тільки на Заході чи в Києві, але й на Сході, у Дніпрі та в інших великих містах.

Саме по собі громадянське суспільство, яке б ефективне і красиве воно не було, змінити країну не може.

Хто такий Ярослав Грицак?

фото: theukrainians.org (Костя Бєглов)

Країна швидко не робиться. Тут потрібні довготривалі гравці.

Україна потребує радикальних реформ. Називайте це, як хочете: перезавантаженням, цивілізаційним стрибком, модернізацією – суть та сама.

Україні потрібні в першу чергу економічні зміни, які б вивели її з бідності. Але ці зміни неможливі без змін політичних. Це з репертуару «курка-яйце».

Українська нація сталася. Найкращим доказом цього є крах «російської весни». Це була велика загроза, і Україна витримала її.

Давайте не впадати в розпач. Зараз не стоїть питання про зникнення України з карти світу. Досі жодна країна, яка проголосила незалежність, не зникла з карти. Питання в тому, якою Україна буде. Зараз це ніби й велика держава, але слабка. Ніби й багата, але бідна. Ми вже кілька разів намагалися зробити успішну й сильну державу – і жодного разу нам не вдалося. Треба знати, чому.

Ми не повинні недооцінювати все те, що нам вдалося за ці роки. Ми дуже близько підійшли до мети; наші цілі стали ясними; ми маємо нове покоління й організоване суспільство. Було би шкодою, а навіть і гріхом, усе це розтратити через депресію чи нервозність.

 

Про українців та нове покоління

Українці – одна з найосвіченіших націй в світі. Тобто якщо ми говоримо про охоплення українців середньою і вищою освітою – то це очевидно. Інша справа, якщо переходимо до якісних критеріїв, то ці кількісні нівелюються.

Це покоління мені подобається. Вважаю, що його поява є найбільшим здобутком незалежності. Воно має своїх ідейних лідерів – Святослава Вакарчука та Сергія Жадана.

Якщо українці на чомусь і сходяться, то це на героях: Шевченко, Леся Українка, Франко, Хмельницький та козаки, Грушевський, київські князі, та останні 10 років – Голодомор. Це те, що об’єднує. І саме історія, яка об’єднує, потрібна нам у часи реформ. Бандера ж нині – герой, який роз’єднує.

Українці знають тільки два стани хвороби – «фігня» або «капєц». «Фігня» сама пройде, а «капєц» лікувати вже пізно. Будьмо готові до того, що довго ще житимемо з корупцією, патерналізмом, популізмом. Це як задавнені хвороби: наче й не «фігня», але від них не вмирають. Страшнішою є наша неспроможність.

Про Майдан, анексію Криму та окупацію Донбасу

Майдан виграв у лютому 2014-го. При чому виграв із невеликими шансами на перемогу й з жертвами. Його перемога була величною та гідною подиву. Але Майдан зазнав поразки на довшу мету, бо не привів до радикальної зміни політичних правил гри. Головні, ключові системи не змінені. Голка Кощія Безсмертного не зламана.

Відсутність Криму та Донбасу, яка би болюча вона не була, зробила Україну більш однорідною. Це шанс, яким треба скористатися, заким Донбас і Крим повернуться в Україну.

У питаннях політики я користуюся не вірою, а переконаннями. Я переконаний, що Донбас і Крим мають повернутися.

 Про Росію та війну

Я належу до тих істориків, які вважають, що різниця між Україною та Росією полягає не в мові та не в культурі – тут вони досить близькі. Головна різниця полягає в різних політичних традиціях: в Україні майже неможливий варіант Путіна, Сталіна, Івана Грозного. В Україні неможливий варіант сильної централізованої влади, тому що в Україні історично було досить сильне організоване суспільство. Тому російська історія пишеться зверху як історія держави, а українська – знизу як історія суспільства.

Для української нації найбільшим випробовуванням є Росія. Росія, вустами їхніх лідерів, не раз і не два заявляла, що українці й росіяни – це одна і та ж нація. Українці ж думають інакше.

Україна не йде шляхом Росії й Білорусії, це для мене очевидно. От чи це буде хороша демократія, чи симулякр демократії – це вже інше питання.

Ми маємо війну з Росією. У війні виграє той, хто має кращі й довші ресурси. А наш суперник є сильнішим і має більше ресурсів: людських, природних, військових, фінансових тощо. Щоб вистояти, нам треба мати доступ до більших ресурсів.

Війна з Росією – це надовго. Це дуже довга війна, бо це війна – цивілізаційна! Я вважаю, що Україна виграла перший раунд – це була «російська весна». І тут Путін зазнав повної поразки.

Насправді, це одна з вирішальних воєн. Вона буде вирішувати хід подальшої світової історії. І в зв’язку з цим треба розуміти, які битви є важливі, які менш важливі, а які взагалі несуттєві.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний з-поміж чисельних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації. 

Залишити коментар