Вівторок, 11 грудня

… і виведуть із двору корову

Наша велика родина, за тодішніми господарськими мірками, заможною не була. Землі – обмаль; синів, невісток і онуків – купа. Проте, у найми не йшли; на багатших не батракували; попідтинню не вмирали. Обходилися своєю працею.

Прабаба згадує, що за її дитинства у дворі була навіть пара волів і сяка-така пасіка – може, два, може, три вулики. Був добротний сільськогосподарський реманент. Усім цим до часу вправно кермував мій прапрадід Панас (Охтанасій). Кермував вправно. Кожного ранку він узував свої незмінні юхтові чоботи: лівий чобіт на праву ногу, а правий на ліву, і поволеньки йшов уздовж хутора. Дворів, у яких жили його сини з невістками чи зяті з дочками, було в селі чимало. Отож, Охтанасій заходив до кожного двору, роззирався навкруги – чи все гаразд; і ні з ким не вітаючись, не звертаючи ні на кого жоднісінької уваги, ішов у наступний двір. Якщо де зустрічав непорядок – не складену солому, не викопану картоплю, не перевезені гарбузи – учиняв добрячу лайку. За його командою все швиденько складалося, викопувалося й перевозилося. Охтанасій ішов додому, лягав собі на піч і ждав наступного ранку, до жіночих розмов та до щебету онуків особливо не дослухаючись. Серйозний був Охтанасій. Дарма, що чоботи навпаки взував. І сприймали його в сім’ї належно. Для лірики не було в ньому місця. Ото хіба вже в глибокій старості виходив Охтанасій увечері на ґанок, приставляв долоню до вуха і скрушно зітхав: «Ееее, не чуть уже, не співають дівчата й парубки». Починалися 30-ті.

До 1933 року Охтанасій не дожив. Зате дожила моя прабаба, наймолодша його дочка. У 1933-му їй якраз було 23 роки. Вона мала б усе добре пам’ятати й мені розповісти. Але тут якраз і починаються дива… Почувши, уже в роки незалежності, у школі про Голодомор, я намагався розпитати про це свою прабабу Явдошку, дізнатися, так би мовити, із перших вуст. Якщо в хаті був хтось іще, прабабине лице ставало безпомічним; вона здвигала плечима, кректала, зітхала й лепетала щось про недорід. Нерішуче, невпевнено, ховаючи очі. Коли ж ми були наодинці, прабаба близько-близько прихилялася до мого вуха й шепотіла, як вогнем обпікала:

– Лежимо вранці, ще й світ не зайнявся… аж заходять у двір двоє, у картузах. Та в повітку, та до корови. Виводять із двору, виводять, Серьожка…

Десь тут голос її ламається, на неї нападає страшна задуха, у грудях озиваються смертні сопілки.

– Геть, бабо, не розказуй. Тобі погано! Мовчи, не розказуй! – кричу я до неї й руками махаю, боячись, що вона зараз отак і вмре, згадуючи.

Упоравшись із диханням, моя Явдошка продовжує, часто косячись на двері:

– Пшеницю забрали раніш. Усю. Люди думали – сховаєм. Чорта хто сховав! Усе повикопували та понаходили!

Із цих уривчастих розпитів я дізнався, що в їхньому селі з голоду наче ніхто й не вмер. У сусідніх умирали, бо там віднімали не тільки пшеницю, а й усю картоплю, квасолю, буряки й іншу городину. Тоді я дуже дивувався – чого ж то воно так неоднаково; а багато пізніше збагнув, що дуже часто все залежить не стільки від вищої влади, скільки від «товаришів на місцях». У нашому селі було не так і багато незаможників, колишніх батраків. Багатющих «куркулів» теж, за її словами, не було. А значить не було й підходящої арени для розгортання кривавої класової боротьби, як в інших селах.

– А в других селах було… Боже мій… – продовжувала прабаба, уже обійнята своєю пам’яттю, – Одна жінка ходила тут… уже навесні, пухла. Так каже: прийшли до них і не тіки їжу одняли, а й ряднину з-під дитини витягли; у колисці, лялька мала лежала. Воно кричить – а воно тягне, гад. Баба давай голосить та однімать, а він її об піч головою! Ото ірод, і-і-і-і-і… то в нас такого не було. Не чула. Забожилась, шо не чула.

– І шо ви тій жінці… дали їсти? – питаю я з острахом, боюся почути, що ні, не дали, бо самим мало було.

– Та навесні не гурт шо й було. Макуху мочили. Та терли. Та варили. Вже ні квасолини, нічого. Дали їй. Вона назбирала тих грудок у пазуху, сіла отам, де коні… отам, де місток тепер, шо машини їздять, та їла поки й… найшли її на другий день. У руках ще грудка ціла, очі розплющені, а вже холодна. Казала лікарша Міля Тимофіївна – заворот кишок. Вона, сказать, голодна була та нахваталася. Такого багато було тоді.

– Так а риба? Ти ж казала, рибу ловили в озері, в лісі. Чого ви риби не їли? – допитуюся, а в самого вже очі круглі від жаху.

– Тю! Та я ж кажу, це вже навесні було. Яка там риба! Із того озера три села ловило, його неводами процідили так, шо там уже й пуголовка не осталося… Весна була найхужа. Геть. Геть-геть! – Явдошка часто й дрібно хреститься, віддано дивиться вгору, туди, де Мати Божа в рушниках.

Допитатися щось про репресії, про колективізацію в діда, власне ж, прабабиного сина, було справою невдячною. Він народився в 1939-му. У школі його вчили дивитися на одне, а бачити інше. Та шкільна наука так міцно в’їлася в його свідомість, що він і в незалежність, здається, років 10 не вірив, і владу лаяти остерігався, і прабабі, із якої іноді проривалися якісь спогади, казав незмінне: «Ану цитьте!»

На другому, здається, курсі університету, під час якоїсь там фонетичної практики, я вирішив узяти тему Голодомору й розпитати сільських бабів про це – щоби записати, щоби якось увічнити. Нічого не вийшло. Баби, ровесниці моєї Явдошки і трохи молодші, кусали краєчок хустки, оскирялися й лепетали щось про недорід, щось про неврожай та про засуху. Ховали очі, червоніли й жалілися, що ніколи їм зо мною говорити, бо й грядка не полота, і кури не годовані, і корова реве – не здоєна. Довелося мені нашвидкуруч міняти тему та розпитувати їх про обряд сільського весілля чи щось таке…

Вони, ці баби, такі, як моя Явдошка, воліли мовчати. Але носили це в собі до смерті. Я вже навіть не кажу нічого про пресловуті крихти, які вони змітали зі столу після обіду й укидали собі в рота. Цей рух у мене досі перед очима. Але не тільки…

Перед смертю моя прабаба Явдошка почала потроху виживати з розуму. Від грядки, яку вона полола ще в 80 із гаком, син із невісткою її відлучили. Навіть останні роки не дозволяли лантухів латати й буряків чистити. Її здорова селянська основа, її світогляд, основані на неперервному річному циклі усіляких робіт, її руки й душа, які жодного іншого сенсу життя, окрім цих робіт, не знали, – почали занепадати, викривлюватися, вироджуватися, терпіти неминучий крах.

… я сидів на стільці й дивився на прабабу Явдошку в полоні видінь. Коли вони її опосідали, вона переставала нас розрізняти й упізнавати. Вона годинами напівмарила, напівспала. У цей час вигукувала щось геть незв’язне, розпачливе й страшне. Про якісь вози з людьми, про німців, про каміння, про нуртиння, про мертвих із живими, живих із мертвими, про замерзлі бджолині рої, про корів, яких виводять із двору дядьки в картузах. А коли вона починала виходити з цього напівсну й говорити вже зв’язними реченнями, коли впізнавала нарешті мене, то найчастіше просила… нагодувати родину домовиків на горищі, бо сама вчора буцім носила їм юшки, але мало, і вони, певно, вже повмирали з голоду. І дітки – «домачки!» – повмирали. Вона гладила мені руки й просила віднести їм «борщику в чавунці»… Я слухняно гримів у кухні посудом і виходив у сіни… А коли, постоявши в сінях кілька хвилин, вертався, прабаба дивилася на мене умиротворено й шепотіла: «Ото й хай… тепер вони не голодні… аби шоб не голодні… хай».

В останні роки життя моя Явдошка почала красти з кухні їжу й ховати під подушку. Досі пам’ятаю цю жахітну картину – шматки смаженої риби, курячі ноги з борщу, крихти… Баба Ніна витрушує все це з ліжка, а після залишаються на постелі плями, яких уже не відпере жоден у світі Тайд. Переконати її, що їсти в хаті є, що голод наче не передбачається, було неможливо. Вона погоджувалася, кивала, посміхалася. А вночі, коли всі поснуть, виходила в кухню й знову носила їжу в ліжко. І далі марила про голодних домовиків і про корову, виведену з двору чужими злими людьми.

– Подивись. Вона, мабуть, уже все.., – збудив мене рано-вранці дід одного літнього ранку.

Я торкнувся до її руки. Явдошка була ще зовсім тепла, ось щойно відійшла. Дід перехрестився й поліз шукати простирадла – завісити дзеркало. Я хотів укрити Явдошку і завважив, що вона щось стискає в руці. Придивився. У крихітній, аж пташиній жменьці білів цукор. Приблизно столова ложка.

Із того самого дня, дня смерті моєї дорогої Явдошки, я якраз і почав вірити в те, що наше минуле нікуди не зникає. Воно тільки відходить на якийсь час, щоби потім знову повернутися. Коли ми вмиваємось, обідаємо, читаємо новини, виходимо в супермаркет, виносимо сміття, лаємося чи обіймаємо коханих, воно визирає в нас із-за плеча. Коли ми лягаємо спати, воно стає в головах і стоїть там до ранку. Пташина, що притьма вдарилася в шибку, – то воно. Вітерець, який ворушить волосся в тиху погоду, – воно. Домашня тваринка серед темного лісу, що кинулася нам у ноги, – теж воно. І ніде ми од нього не сховаємось. Краще пошануймо його, запалімо свічечку на віконці…

Сергій Осока

Залишити коментар