Понеділок, 10 грудня

Торбинки з хлібом

Моя бабуся ніколи не викидала хліб і страшенно боялася будь-якої зміни влади. В її хаті можна було знайти безліч торбинок із хлібом, у найнесподіваніших місцях. Ось тут, у запічку, торбинка з позаторішніми сухарями. Там, у куточку за шафою, солодкі сухарі, а в кухні за шафкою дрібні сухарики. Коли хліб цвів, вона його обрізала, різала і сушила.

Ми дивувалися: навіщо їй той хліб?! Ми вмовляли: «Ну, бабусь, ну, ось же свіженький, хрумтить скоринка, м’якенький, нате з’їжте». На те вона казала: «То ви, діти, їжте, а в мене тут лишилося»… У неї, здається, не пропадала жодна крихта і жодна крупинка: що не з’їсть сама – згодує птиці в господарстві. В її домі завжди мав бути хліб, бо як немає хліба, то вже голод. А голод – це жах, страшенний жах, невимовний жах. «Та що вам розказувати про Голодомор. В нас тоді так і картоплі, і квасолі вродило, я ледь її перелущила. А тоді страшно було, мама попухла, тато опух, Іван вже не ходив, а тоді прийшла весна, і в дворі калачики, такі солодкі, їх так багато, а мама й двері в хату закрутить, бо люди від зеленого мерли. Ой, та шо там розказувать, іди я пиріжків напекла». Бабуся ніколи не викидала хліб і не вміла пекти пиріжків «трошки», вона випікала їх величезними і дуже багато, на увесь куток. Єдиний раз вона на мене накричала – це було тоді, коли я сказала, що хліб поганий. На її думку, хліб поганий не буває.

Будь-яку зміну влади вона приймала із страшним жахом. Колись я питала: «Бабусь, а коли Сталін вмер, ви плакали?» І вона розказувала, шо плакала, і коли Брежнєв вмер, теж плакала, і коли далі вмирали оті радянські вожді, вона плакала. І коли був референдум, бабуся теж плакала, і коли вперше обрали Кучму, бідкалася: «Ой шо ж це, діти, буде» і плакала.

Я довго не могла зрозуміти, чого ховати по хаті торбинки з позаторішнім хлібом, чого плакати?! На думку бабусі, кожен, хто за її пам’яті приходив до влади, був монстром, і кожен брав свою криваву жертву. На час Голодомору їй було лише 11 років, підліток. Її життя починалося з болю і страху, Голодомор, війна, повоєнний голод, трудодні, рабська праця за цурупалки в табелі, двоє дітей, кукурудзяний хрущовський хліб, яким можна було «гвозді забивати», тотальні дефіцити на все на світі. Їй дісталося страшне і важке життя, наповнене монстрами, які беруть криваву жертву. І щоб вижити, хліб, звичайний виріб із борошна, перетворюється на божество. Ніхто не вмів так, як люди її покоління, дивитися на колоски, ніхто так не посміхався на жнивах, ніхто так не торкався опари. Для них це була не їжа, це було справжнє божество. Їх навчили молитися кожному шматочку.

Бабуся померла уві сні. Та перед тим її полишив розум. І в тій пустоті оживали старі монстри. Вночі вона будила мене і казала: «Пішли ховати квасольку, бо прийде енкаведе, то вмремо». Або ж за обідом на мить губила з поля зору шматочок хліба і плакала дитячими сльозами до мене: «Ой, мамочко, нема ж хлібчика».

Кожен рік я ставлю свічку на вікні… І вона не про те, що так треба чи так модно, вона про пам’ять. Страшну і важливу пам’ять, щоб не забути ціну кожного шматочка хліба, щоб знати ціну історії, щоб знати ціну людського життя. Вона, та свічка, про мою бабусю, про її брата, діда Івана, і про діда Кирила, який так і не став навіть підлітком, бо не дожив до тієї зеленої весни… Це ще одне моє, особисте, ніколи знову!

Татуся Бо

3 комментария

Залишити коментар