Неділя, 9 грудня

У кожного міста є свої таємниці, історії, факти та, що важливо, спогади й перекази старожилів. Вигадки це, приправлені фантазіями, чи справжні події – ніхто не дізнається. А чи вірити їм, то вже на розсуд кожного.

Психіатрична лікарня в Чернівцях:

Більше сотні років тому в Чернівцях далеко на задвірках міста збудували спеціалізований заклад, який у своїх стінах приймав людей із душевними й ментальними розладами. Просторий комплекс з п’ятьма корпусами й садом для прогулянок, обведений міцним муром, з’явився в 1902 році. 16 квітня цього року відповідна комісія прийняла готовий комплекс і, фактично, відчинила двері для потреб населення.

Це вже був третій госпіталь для душевнохворих у Чернівцях, який, до слова, діє й сьогодні. Перша ж психіатрична лікарня з’явилася в 1833 році. Її збудували за кошт добровільних пожертвувань містян. Однак вона не могла забезпечити всіх потреб населення, і через півстоліття, у 1886 році, було збудовано нове приміщення психлікарні. Будівництвом тоді керував директор місцевої ремісничої школи Йозеф Лайцнер. Нова будівля розрахована на 50 ліжок.

Та й цього виявилося недостатньо. Кількість божевільних у тодішніх Чернівцях, як по Буковині загалом, на жаль, не зменшувалася. Тому й вирішено було вже за 10 років після побудови нової лікарні створити великий медичний комплекс подалі від міста.

Психіатрична лікарня в Чернівцях:

Сьогодні відгороджена муром психлікарня межує з дитячою поліклінікою, школою, дитячим садком, церквою, торгівельними й розважальними закладами, офісним центром. Але все це активне й жваве життя вирує там, за товстими стінами муру. Усередині ж зовсім інше життя. Зі своїми таємницями й історіями.

А історії про відмежовану територію розповідають всілякі. Коли я вишукувала різну й цікаву інформацію про покинуті в Чернівцях будівлі, мені порадили зазирнути до одного майже розваленого приміщення на території психіатричної лікарні. Воно вже не використовується за призначенням. Натомість стало місцем для збору місцевої молоді. От саме вони й розповіли мені дивні історії про людей, які колись тут лікувалися, однак померли й їхні привиди тепер сновигають коридорами корпусів та алеями парку. Кажуть, що їхні силуети невідь звідки з’являються й, ніби марево, розчиняються в нічному мороці.

Вигадка молодечої уяви? Але чи безпідставні вони?

Пізніше я довідалася від місцевих мешканців, які ще бачили Чернівці у міжвоєнний період, що методи лікування в богодільні були схожими на справжні тортури. Кровопускання, припалювання, лікування голодом, оцтом, проносними засобами, накладання п’явок, занурення в холодну воду тощо. Про активне застосування гамівних сорочок й прив’язування ременями до ліжок хворих й годі казати. Тоді ці методі були нормою – сьогодні вони лякають. Проте уява, маючи такий набір кровавих й болючих терапій, легко може вималювати жахіття, які могли мати місце за стінами психіатричної лікарні. Звичайно, не всі душевнохворі могли витримати таке лікування. І, можливо, дійсно їхні душі застрягли між світами й сновигають на цій місцині.

Психіатрична лікарня в Чернівцях:

Не менш страхітливою видалася розповідь одного дідуся про людей, яких комуністичний режим розцінював як особливо небезпечних і намагався особливо безпечно заховати від населення. Товсті стіни «психушки» – саме те, що треба. Ідеологічно несвідомих громадян, які насправді були свідомими й здоровими, лікарі змушені були сприймати як звичайних пацієнтів психіатричної лікарні. І лікувати. Іноді навіть інтенсивно лікувати. На жаль, не усім вдалося опісля інтенсивного курсу вернутися до звичного життя. Та й життя не всім вдалося зберегти.

А ще кажуть, над такою категорією «ненадійних» людей у радянських психлікарнях експерименти ставили. Щоби приховати свої медичні випробування, пацієнтів таємно переміщали підземними ходами, які вириті під територією лікарні. І ходів тих багато. Хоча сьогодні вони зачинені й уже не використовуються.

Психіатрична лікарня в Чернівцях окутана цікавими історіями й нерозгаданими таємницями. Чи можна тут зустріти привидів колишніх пацієнтів; чи можна почути розпачливі крики закатованих людей; чи це все вигадки й плід людської уяви – залишається на розсуд кожного.

Цікаво, що коли я зробила фотографію свого сина, який дивився з вікна другого поверху в одному з колишніх корпусів психлікарні, то поруч із дитиною на знімку з’явився ще один силует. На інших знімках більше його не видно. Можливо, це і є примара з минулого. Можливо, їй також хочеться нам щось розповісти.

Текст за матеріалами Антоніни Вишневської

Фото: Антоніни Вишневської

Залишити коментар