Понеділок, 10 грудня

Сьогодні українське кіно переживає свій ренесанс. Знімається багато різножанрових фільмів, вони отримують нагороди на світових фестивалях, здобувають прихильність глядачів та поступово заповнюють кінотеатри якісним вітчизняним продуктом. Opinion вирішив дізнатися, про що думає нове покоління українських режисерів та режисерок. Герої першої публікації, Жанна Озірна, Роман Любий і Лілія Остапович, розповідають про свій шлях у кіно і своє бачення майбутнього української кіногалузі.

Жанна Озірна, режисерка документального та ігрового кіно

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

З 2010 до 2012 року працювала у Центрі сучасного мистецтва випусковою редакторкою онлайн-видання про сучасну культуру Korydor.

У 2013 переїхала до Львова і впродовж трьох років працювала програмною координаторкою Львівського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів Wiz-Art. Працювала над розвитком кількох проектів у сфері кіно Львова: кіношкола Wiz-Art, Львівські кінозустрічі, Львівська кінокомісія.

Фільмографія: «Котики», «Живі й нескорені», «Благодать», «Зв’язок», «Дорослий».

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Мені подобається, коли розповідачі історій мною вміло маніпулюють. Я готова віддавати свою увагу, емоції та час найкращим із них, і сама теж хочу бути таким маніпулятором. Так, наче перед тобою гігантський пульт, ти тиснеш на різні кнопочки у певній послідовності і у глядачеві всередині спрацьовує маленький детонатор. Але кайф у тому, що кіно це не просто криптекс, де достатньо знати шифр і він відкриється. У цьому котлі намішано все підряд: холодний розрахунок, творча інтуїція, людський фактор, особистий бекграунд, людські та професійні якості кожного із членів команди, особливості комунікації та субординації, десятки щасливих збігів і розчарувань. Для мене це такий величезний конструктор із сотнею гвинтиків і шурупчиків, котрий потім зрештою оживає за допомогою чарівної палички.

Бути в кіно означає бути одночасно дуже різною людиною: і легкою, і авторитарною, і піддатливою, і рішучою. Це постійне балансування і до певної міри тонка нюансова гра. Мене це все заводить, як ніщо на світі.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Жанна Озірна на фестивалі «86»

Формально першим кроком був сценарій для короткометражного фільму «Свєтка» Ірини Устеленцевої у 2012 році. Потім через пару років я зняла власні два ігрові фільми: «Перша співбесіда» і «Зустріч». Але це теж були формальні кроки. Бо найбільше, про що я переживала, коли працювала над ними,  це те, чи змонтується матеріал. Це була радше моя експрес-кіношкола з кіновиробництва.

Справді першим кроком став документально-постановчий фільм «Котики», знятий за один вечір моєю подругою на звичайний Canon у кімнаті з поганим світлом і з дешевим петличним мікрофоном. Але це вже було щось справжнє і щось дуже моє. Крім того, це було чітке «особисте-це-політичне» висловлювання. З того моменту мені вже не страшно було називати себе режисеркою.

У мене зовсім нещодавно (16-19 жовтня) завершилися зйомки ігрового короткометражного фільму «Дорослий». Його підтримала Львівська кінокомісія ще на травневому пітчингу, також команда вклала власні кошти, і ще нам вдалося трохи нарейзити від меценатів. Багато хто долучився до проекту, надаючи безкоштовно свої послуги або за мінімальні кошти. Так що спонсорів у найширшому розумінні цього слова у проекту виявилося багато. Мені здається, це тому, що посил фільму багатьох зачепив за живе. Це історія про хлопця Бодьку, якому виповнилося 18 років, і батько йому подарував на день народження свою стару «копійку». Вся дія відбувається на гаражах, куди приходить одногрупник Бодьки і приводить свою компанію з бурси. Посил фільму звучить так: «Почуття гідності дорожче власної безпеки». Хлопцеві доведеться переступити через власний спокійний і мирний характер, аби захистити своє.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Жанна Озірна на зйомках фільму «Дорослий»

У мене був період довжиною в п’ять років, коли мене цікавили теми іншості та іншування, тема життя всупереч. Але завдяки своїм фільмам я переступила межі власних заборон, повитягувала «скелети з шафи» і жити далі в контексті never-ending rebellion time мені стало не цікаво. Речі, які п’ять років тому видавались мені (і, мабуть, аудиторії) «дєрзкими», стали з плином часу (на щастя) звичними і вже не вартими аж такої уваги. Проте теми сексуальності, стосунків, типів сімей та родин, партнерства, емоційних та фізичних зв’язків все одно збурюють мою уяву.

У цьому ж контексті і тема жінок загалом. Як дівчата оцінюють себе, що на них впливає, як сприймають своє тіло, чого соромляться, про які речі не говорять навіть із найближчими подругами. Я вважаю, що українські глядачки вже давно заслуговують, наприклад, на власний серіал на кшталт Girls з Леною Данем.

Зараз мені також цікаві теми про людей, які на перший погляд інтровертні й тендітні, а насправді сильні та стійкі. Взагалі, оце поєднання крихкості й сили воно якесь дуже людське, і мене це зворушує страшенно.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Жанна Озірна на зйомках фільму «Благодать»

Як на мене, зараз найцікавіший і найбуремніший час в українському кіно, нам усім пощастило і не пощастило водночас. Активно формується спільнота, з’являються нові обличчя, засновуються академії, премії, гільдії, знімається багато різного кіно, яке подорожує фестивалями і збирає нагороди. З іншого боку закриваються кінотеатри, скорочується фінансування, актуалізуються ярлики типу «патріотичне кіно». Ну, і вічні внутрішньоцехові фейсбучні розборки, це святе. Ми всі в зоні турбулентності, але підозрюю, що багато хто ловить від цього дивний мазохістський кайф. Мабуть, і я зокрема.

Класно, що кінотусовка загалом дуже небайдужа. Моя подруга, яка працює у сфері бізнесу і досить далека від кіно, жартує, що до мене неможливо просто так прийти в гості я обов’язково потягну її на якусь чергову акцію підтримки або протесту.

Не знаю, що сказати щодо майбутнього. Зрозуміло, що від фінансування і механізму адекватного розподілу коштів багато чого залежить. Ну, і від нашої спільної проактивної позиції.

Думаю, на мене вплинула сума усіх бачених мною фільмів, починаючи з того часу, як я почала дивитись кіно не як глядачка, а як режисерка.

Крім того, два роки я працювала програмною координаторкою Львівського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів Wiz-Art і за цей час подивилась не сотні, а тисячі коротких метрів з усього світу. Я була відповідальна за те, з яким саме кіно проведуть дві години свого часу 400 глядачів у залі. Цей досвід теж вплинув.

Загалом я всеядно-нетерпляча: дивлюсь все підряд: і авторське кіно, і жанрове, і різні серіали. Але якщо перші півгодини мене не поглинають (у коротких метрах це перші 5-10 хвилин), то, скоріш за все, я не буду додивлятись. Окрім випадків, коли це важливо для власне кіноосвіти.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Жанна Озірна з головним призом за фільм «Зв’язок» на фестивалі «86»

Ось ще один приклад. Так сталося, що увесь 2016 рік я провела у моєму рідному провінційному містечку Горішні Плавні. Я страшенно боялась випасти з кінопроцесу (як каже Аліса з Країни чудес: «Потрібно бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти хоча б удвічі швидше!»). Тому увесь рік я дивилася кіно виключно з mubi.com (це онлайн-кінотеатр авторського кіно, щомісяця можна подивитись 30 фільмів, зазвичай рідкісних, дуже дивних, нових фестивальних, старих архівних, таких, що навіть на жодному торенті не знайдеш). Такий-от задротський кіноманський досвід.

Кіно для мене це… можливість впливу на дискурс.

Роман Любий, режисер документального та ігрового кіно, кліпмейкер і режисер монтажу більшості фільмів об’єднання #BABYLON’13

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Фільмографія: «Євромайдан. Чорновий монтаж», «Сильніше, ніж зброя», #war_note», «Свині», «Травма лікаря».

Скільки себе пам’ятаю, була потреба «травити історії». У молодших класах, наприклад, я чомусь любив вигадувати і розказувати однокласникам запаморочливі сюжети комп’ютерних ігор, в які нібито грав. Або розказувати сюжет вигаданого фільму чи музичного відео, який нібито бачив. Моїй прабабусі, Аріадні Дмитрівні, здається, «заходили» всі мої байки.

Я вчився в дитячій академії мистецтв на Оболоні. Не знаю, чи теж це байка чи ні, але казали, що сама будівля була зведена під психіатричну лікарню, а сталося так, що там зробили дитячу школу мистецтв. У нас була акторська майстерність із першого класу. А в класі 8-му або раніше мені батьки подарували дуже красиву кремезну відеокамеру GRUNDIK, з якою я бігав з режимом «хижак» по будівництву. На жаль, вона недовго працювала. Гортаючи каталог LEGO, я довго міг розглядати камеру, яку пропонували для того, щоб робити покадрову анімацію з фігурками. Потім у старших класах у нас був гурт «Догори дриґом», і я намагався робити якісь музичні відео. Одного разу навіть до ротоскопу дійшло. Потім батько почав все більше як художник-постановник працювати на рекламі та кліпах. Ну, і я у нього як помічник, звичайно. Зараз він ось другий повнометражний фільм знімає після «Брами».

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Прямо зараз я хочу зняти музичне відео на нещадний панк-рок. Це фільм-катастрофа про механічних заводних мавп. У кінці їх розстрілюють, але навіть із підгораючими кульовими отворами вони продовжують танцювати. Горять, плавляться, але продовжують танцювати. Падають в річку, тонуть, але продовжують танцювати.

На свій вихід чекають 80 з чимось мавп 82-го року виробництва Миколаївської фабрики.

Ще я продовжую роботу над фільмом #war_note з відеозаписів з телефонів, фотоапаратів, планшетів, gopro військових і добровольців. Поки що не знаю, як це зробити, в мене є на даний момент, скоріше, не побудова, а відчуття чи присмак того, яким повинен бути цей фільм.

Я уявляю, що я йду містом і випадково знаходжу чийсь фотоапарат. Звичайна цифрова мильниця, але з можливістю відео. І я клацаю відзняте, бо хочу дізнатися, хто власник цього фотоапарата. І там спочатку якісь шашлики, тарзанка, потім чийсь день народження, а потім так само буденно окопи, потім пологовий будинок і знову міномет. Наче на картці все перемішалось. І автора не видно, бо він по інший бік камери. Ось такий присмак.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Роман Любий презентує фільм «Травма лікаря» у Києві

Ще чекає своєї черги фільм про Олександра Аксініна, наче як містичної особистості, львівського графіка російського походження. Якось після цього я хотів би розкроїти роботи Аксініна на запчастини і зробити з цього комп’ютерну гру. І я хотів би, щоб було враження, що ти не гру пройшов, а щось пережив, певний досвід. Загалом, від усього, що я роблю, хотілося б саме цього ефекту.

Ще продовжується робота разом з Марком і Марічкою Марчик над проектом balaklava blues. Я точно не знаю, як це коротко описати, але це фольклорно-електронний проект, в якому є відео. Сучасний військовий матеріал, архівний з індустріального Донбасу, а також фрагменти з радянських мультиків. Це все про ментальний бекграунд. Там, наприклад, є композиції, зроблені з українських народних пісень з Луганщини. А у відео є танок на тепловізор, і людина впродовж танцю холоднішає.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Постер фільму Романа Любого «Свині»

Ще я зараз хочу зробити рекламу таксі в жанрі хоррор. І це реклама не для пасажирів, а для таксистів.

Ще я хочу зробити свій хвилинний постапокаліптичний фільм про хлопця, який робить євроремонт у шпаківні.

Ще я хочу нарешті закинути у вільний доступ свій фільм «Свині».

Ще хочу зробити, назвемо це негенеративним VJ-інгом, для живих виступів свого друга Петражицького. Він робить невеселу бадьору електронну музику.

Ще я сам потроху музику роблю. Якось планую і собі кліп зробити.

Мене хвилює, наприклад, що значить «прикидатись» чи що значить «бути щирим». Або мене хвилює, чи є дійсно свобода волі, і що це взагалі все таке? Мене хвилює тема «успішності» та «неуспішності» і сприйняття життя як змагань. Наскільки мало взагалі долітає до нашої свідомості. Якісь такі речі.

З приводу сюжетів, то мене, напевно, зараз більше цікавлять абстрактні речі, майже безсюжетні. З розвитком, але без конкретного сюжету.

Я досить відбитий від зовнішнього українського кіносвіту, на жаль. Але з того, що до мене пробивається, то мені здається, що кіно в нас буде. У професійному колі є люди зі смаком і силами щось робити.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Роман Любий із дружиною

Хоч я і так не те щоб кіноман, хороше кіно я дивлюсь дуже рідко, а останнім часом взагалі дивлюсь разом з донькою Орисею мультики. З них, звичайно, «Життя кабачка» і «Маленьке короліство Бена та Холлі» це прям суперкруті речі. Мене дуже дивує, що є паралельні шари, які з однаковою цікавістю сприймають дитина і доросла людина. А той, хто може втримати увагу дитини, той може вертіти дорослим глядачем, як хоче. Ось намагаюсь вивчити, як утримувати увагу малої. Апокаліпсис із механічними мавпами це для неї кліп насамперед. Вони там ще будуть на батуті стрибати, повинно сподобатись.

Вплинув на мене однозначно «П’ятий елемент». Навряд чи є фільм, який я подивився в дитинстві більше разів. На другому місці буде Warriors of Virtue моторошне фентезі про кунг-фу кенгуру. Ось таке я дуже хотів би колись зняти. Підліткове екшн-фентезі. Потім «Дев’ята брама» Поланскі чомусь. «Мрець» Джармуша. Далі «Мова тварин», «Я та інші» Фелікса Соболева, «Сяйво», «Космічна одіссея 2001 року» Стенлі Кубрика, хоча один раз тільки дивився. Неймовірно, коли відчуваєш вагу кожного кадру. Потім Catfish, «Блерська відьма», хоча зазвичай від жахів ще тиждень тримає, тому не можу дивитись. Дуже сподобався End of Fucking World та Master of None. Коротше, в моєму переліку мало високого мистецтва.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Роман Любий на зйомках фільму «Свині»

О! Ще згадав фільм, який дійсно вплинув. Це Into the Abyss Вернера Херцога.

Я хотів би дійти до того, щоб кіно і взагалі будь-яке аудіовізуальне мистецтво стало для мене майданчиком для експериментів, якихось пошуків. Зараз я все ще надто серйозно все сприймаю і дуже рідко розважаюсь. Здається, якщо в мене вийде, то і кіно буде виходити хороше.

Лілія Остапович, режисерка ігрового кіно

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Працювала асистентом режисера на таких проектах, як «Припутні», «Фокстер і Макс», а також асистентом по акторах у фільмах «Червоний», «11 дітей з Моршина» та «Довбуш». Сценарій короткого метру «Пуанти» був одним із переможців у конкурсі «Дивись українське твори своє майбутнє».

Фільмографія: «Приватний урок», «Олекса».

Історії я любила розповідати ще з дитинства, у процесі додавати потрібних фарб для досягнення бажаного ефекту: було дуже приємно, коли розказане мною смішило, страшило чи розчулювало співрозмовника. Художня вигадка була невід’ємним атрибутом того процесу. І от, коли я розказувала щось – воно мені в голові уявлялось яскравими картинками, які в художній школі вчилась переносити на папір, а згодом у коледжі робила невеликі дійства за участі одногрупників: давала «плоть і кров» історіям чи то вигаданим, чи то вже тим, що існують. Такими маленькими кроками прийшла до кіно, яке, як на мене, найкраще з-поміж усіх видів мистецтва забезпечує full touch зі «співрозмовником» і надає найширший спектр засобів та прийомів для вираження задуманого.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Лілія Остапович на зйомках фільму «Припутні»

Якщо говорити про перші кроки у професії – то це труди першого курсу в Карпенка: фотофільм, задача якого через сукупність обмеженої кількості фото – розказати історію; далі знайомство з документальним кіно завдяки завданню «Нарис про цікаву подію чи людину», ну і, власне, анекдот, який дуже полюбився нашому майстрові Борису Івановичу Савченку як навчальне завдання, тому знімали ми анекдоти систематично майже до самого диплому. Перед вступом у мене не було «зеленого», поняття як то кіно робиться, але тоді я горіла ідеєю робити велику справу, от і вчилась методом спроб та помилок.

Наразі, завершивши навчання в університеті, працюю фрілансером у кіновиробництві й розробляю сценарій до короткометражного ігрового фільму «Туман», в якому йдеться про духовні метання успішної молодої журналістки, котра теплої осінньої днини приїздить на вотчину, де починають кровоточити старі рани й виникає дике бажання повернути собі втрачену любов… Драматичні перипетії відбуваються на тлі самобутнього колориту провінції, де для головної героїні наче воскресають забуті персонажі, які оточували її в дитинстві, забуті місця віють теплим ароматом минулих подій – вона не заспокоїться, поки не зробить задумане, яке невідомо чим обернеться.

Взагалі, мені до душі авторське кіно, яке дає можливість подивитись на людину і світ очима автора-творця, що слугує певного роду ключиком до розуміння себе у «заданій системі координат»; кіно, яке провокує думати і шукати; кіно, яке збагачує естетичне начало. Зокрема це фільми про свободу, справедливість, любов. Окрім психологічної драми, мені цікава ще військова та еротична тематика в кіно.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Лілія Остапович на зйомках фільму «Припутні-2»

Щодо українського кіно, то нині його можна порівняти з весняною яблунькою, на якій з кожною теплою дниною з’являється все більше бруньок, а отже, більше шансів на великі та смачні яблука. Але ця яблунька ще дуже ніжна і нетривка до морозів, тому маю надію, що погодні умови «не підкачають». Мене радує, що з’являються молоді автори, які сміливо і впевнено заявляють про себе, піднімаються актуальні теми, які притягують глядачів до кінотеатрів, засновуються нові продакшени, до галузі кіновиробництва долучаються все більше і більше людей. Зараз у пересічного українця вже не виникає іронічного питання «а що, українське кіно є?», бо буквально через метр афіші, через місяць регіональні чи національні кінофестивалі, гучні прем’єри, промотури. «З роси і води», як то кажуть, тримаю кулачки і пишу сценарій.

До фільмів, які мене найбільше вразили і вплинули на формування мого кіносвітогляду, можна віднести «Сатанинське танго» Бели Тарра, «Тонка червона лінія» Теренса Маліка, «Розсікаючи хвилі» Ларса фон Трієра, «Смерть у Венеції» Лукіно Вісконті, «Ейфорія» Івана Вирипаєва, «Сходження» Лариси Шепітько та «Іди і дивись» Елема Климова.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери?

Лілія Остапович на зйомках фільму «Олекса»

Кіно для мене – це одкровення автора, яке він здійснює за велінням свого призначення через моделювання людей, ситуацій, середовища; це симбіоз живопису, музики, поезії, філософії та великої любові.

Текст: Валерій Пузік

Залишити коментар