Понеділок, 10 грудня

Вона – дуже несподівана для української літератури зламу ХІХ–ХХ століть. Від нескінченних жінок-селянок – дівчат, молодиць, покриток, кумась, свекрух, невісток – її героїні відрізнялися не тільки своєю інтелігентністю, емансипованістю, нескінченними пошуками ідеалу, а й досить виразними сексуальними пориваннями. Навіть уявити складно, щоби Маруся Квітки-Основ’яненка, Мотря Нечуя-Левицького чи навіть розбещена й люта панночка-інститутка Марка Вовчка пішли в своїх просторікуваннях трохи далі за «брівоньки, як шнурочки», «віченьки, як зорі» тощо. Твори Ольги Кобилянської просто дихають непідробною живою тілесністю. «Розгубленість і страх чоловіків перед фемінізмом узагалі, і Кобилянською зокрема, пояснювалися й тим, що вона торкнулася сфери, яка не існувала для патріархальної культури. Йдеться про сексуальність», – пише Соломія Павличко. Хтозна, може, саме цей чоловічий страх і завадив Кобилянській бути щасливою?

Народилася Ольга Кобилянська в містечку Гура-Гумора на Південній Буковині 27 листопада 1863 року. Можна сказати, що їй пощастило з родиною. Мати – наполовину німкеня, наполовину полька, родичка відомого німецького поета-романтика, вивчила українську мову та прийняла греко-католицьку віру з пошани та любові до чоловіка. Батько – дрібний урядовець, шляхетського роду, з Наддніпрянщини. Ольга була вже четвертою в багатодітній родині. Великих статків не було. Незважаючи на це, мати старалася навчити доньок – хороших манер, умінню підтримати розмову, триматися в товаристві. Батько ж гадав, що його обов’язок – дати добру освіту хлопцям, а дівчата самі заміж повиходять та якось і будуть.

«Якби я правильно могла описати злидні, які в нас панують… який жахливий батько… Ні я, ні Євгенія не одержуємо без лайки навіть п’ять крейцерів на листи. Ох Боже! … Я не маю ні пошани, ні серця для мого батька… Коли батько хворів, була я цілком байдужа – це не моя вина», – ось у таких барвах описує Кобилянська свої дитячі роки.

Ольга Кобилянська: «Присніться мені раз, однісінький лиш раз…»

Своє перше кохання Ольга переживає в містечку Кімполунг, куди родина переїхала через батькову хворобу. То був хлопчик-школяр – мабуть, її ровесник. Певно, саме тоді Кобилянська і спізнала вперше страшенну неподатливість, мінливість, дуалістичність власної натури. Відмовлялася, коли хотілося погодитись. Казала «ні», коли серце твердило «так». Утікала – і прагнула залишитись. «Коли я віддавалась свобідно враженням серед природи і мрії роїлись в голові та викликали чудні почування в душі, а очі наче бачили постаті між деревами, – просилися опинитися на папері»…

Усе в ній дивно перепліталося, навіть переплутувалося, змінювалося одне іншим. І все це швидко, як вітерець, що брижить воду. Згодом закохалася в родича – студента Ґеня, який приїздив на канікули. Проте він бачив в Ользі тільки товаришку, начитану й розумну дівчину. Коли він поїхав, Ольга цілий рік чекала від нього листів. Марно…

Свої перші літературні спроби Кобилянська ретельно від усіх приховувала, бо вважала їх чимось майже гріховним. Наступне кохання – урядник Альфонс Кучинський – живиться теж тільки з її багатої уяви. Щоденникові записи все сміливіші, відвертіші, з них уже прозирає щось виразно феміністичне: «Наколи б був він зажадав її від батька за жінку – її було б то щастя, здається, убило. Так інтенсивно, сильно, так безтямки любила вона його. Була б виробилася така жінка, що мужам своїм утирають ноги волоссям своїм не з покори, а з любові. Велика любов не знає жодного упокорення…»

Кобилянській – сімнадцять. Сила її емоцій просто збиває з ніг. Вона спрагла, таємнича, витончена. Полюбляє їздити верхи. У неї тонкі доглянуті руки. «Гортенза, або Нарис про життя однієї дівчини» – її перша автобіографічна повість.

Але найбільше їй хочеться вчитися. Усе наступне життя вона дорікатиме собі за те, що не змогла здобути системної освіти. Що могла – надолужувала самотужки. Кидалася від однієї мудрої книжки до іншої. Читала, порівнювала, розчаровувалася, поверталася… З однолітками Кобилянська майже не спілкується: «Межи моїми ровесницями і знакомими, котрих в мене було небагато, не було жодної, котрій я б була могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя, тут вже все кінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілось широкого образовання, і науки, і ширшої арени діяльності».

Чергова любов – Євген Озаркевич. Цього разу, як і раніше, Ольга не наважується зізнатися. Її любов існує тільки для неї самої: «…Я не маю буквально жодної душі, яка б мене хотіла розуміти, я страшенно самотня зі своєю любов’ю, своїм болем, своїми думками й ідеями, зі своєю фантазією…»

Їй – двадцять. Коли вона пише і їздить верхи, вона зовсім інша – смілива, вольова, незалежна. Але про це знову майже ніхто не знає. Нове її захоплення – Ернест Зерглер. Вони знайомі, спілкуються, але чоловік не сприймає Ольгу як об’єкт пожадань. Вона для нього – товаришка, рівна. «Так, мені щастить з усіма… Для них я маю надто багато в голові», – пише Кобилянська в цей час.

Згодом батька звільняють з роботи, родина переїздить у Димку, а потім – у Чернівці. Ольга багато пише. Проте її стосунки з українською мовою були непростими. Більшість своїх оповідань Кобилянська писала німецькою, а потім власноруч перекладала їх українською. «Саме тому, що Кобилянська була свого роду чужинкою в українській літературі, вона і переступала через її межі, перебувала в стані трансгресії, демонструвала і сексуальність, і жіночий мазохізм… Не думаю, щоби усі жінки в ті часи вміли так писати – у цьому відношенні Кобилянська являє собою тип нової жінки», – Тамара Гундорова.

З Осипом Маковеєм, редактором газети «Буковина», Ольга Кобилянська знайомиться в 1895 році. Йому – 28. Їй – 32. Вона вже тоді знала, що полюбить його.

«…Я нічого від Вас не хочу вимушеного – це мене не тішить. …часом мені так, ніби в мені жили дві істоти. Одна, що думає практично, на котру можна зі всіма справами спуститися, та, що варить їсти, торгується з хлопцями о добрі вчинки і делікатно заховується – одним словом, робить всяку християнську роботу. А друга то є погана “мімоза” – шукає вибране життя: спокій, гармонію, тонкість, красу – і в’яне, як не може все найти, а як найде, то дуже щаслива, і вона йде до Вас – не зачиняйтеся перед нею, пане Маковей – бо вона не зробить Вам нічого злого. …Вона йде до Вас – відповідайте їй, бо до Вас говорить моя “поранкова душа…”, – пише Осипу Маковею Кобилянська.

Його листи – зовсім іншої тональності: «А я… ну, я такої журби не завдам тій, котру, справді, високо ціню. І все моє поступування з Вами було досі таке, що я хотів Вас як найбільше щадити, не обіцювати того, що взагалі нікому не обіцював. …Остається симпатія душ, приязнь між нами, якої не відрікаюся, якої шукаю з Вами, знаючи, що вона мене ублагороднює…»

Ці стосунки тривали десять років. Для Маковея то була просто літературна дружба, а Кобилянська вмирала від любові. Вона фамільярно називала його ведмедем. Обіцяла присвятити йому новелу, якої так ніколи й не написала. Вони жили в одному місті, але спілкувалися здебільшого листами, майже не зустрічаючись…

«Я отворилася! Зрозумійте, що Кобилянська ніколи не переставала Вас любити, і перестане аж тоді, коли її серце застигне. …Тепер я переконуюсь, що страшно нещасні ті, котрі вірні так по-собачому, як я! Що Вам була моя вірність? – Нічим. Любов? – Нічим. Я завжди була нічим у Ваших очах. Як я впаду – то загину з Вашим іменем в душі», – зізнається вона. Він відповідає стримано. Часто взагалі лаконічно. Іноді – не відповідає зовсім.

Врешті Кобилянська не витримує і… робить пропозицію руки й серця Маковею: «…Я би Вам ніколи такого предложенія не робила, якби не було можливості разом жити. Ви не будете під тим терпіти і не будете від нікого зависимим. … Чи маєте відвагу розпочати життя так, як Вам пропоную. Я – маю. Але Ви скажіть рішуче слово, я піду за Вами. Я би хотіла щоби Ви на мене дивилися, як на рівного собі товариша, не як на “немічну жінку”. …Про любов я тут не пишу нічого. Се свята, велика, окрема річ. … Я від Вас старша о 3 цілісінькі роки. …Я не відчуваю тої різниці… Я їх затру, тії роки, і они не стануть нам на заваді… Не знаю, як приймете мої слова, звичайно, дівчата самі їх не кажуть. Але я не іду звичайною дорогою дівчат».

Маковей замовк. Відсторонився. Відсахнувся. Злякався? Не зважився? Хотів іншого? Вона б не мала сама пропонувати? Вона би мала терпляче чекати його пропозиції? Але ж – вона не йде «звичайною дорогою дівчат», вона не якась обивателька, вона – Кобилянська, зрештою.

Утім, Маковей теж пише їй. Проте не відсилає листів. Пише так: «…бо з ніякої моєї відповіді, що я можу дати, ви не можете бути вдоволені, але, вірте мені, я хочу остатися вашим приятелем, і хоч вам того замало, я думаю, що се більше, як любов».

Не знаючи про ці листи, Кобилянська страждає. Звіряється то Лесі Українці, то Василеві Стефанику: «Можете собі уявити мій настрій душевний. Та я про те не можу з ніким говорити. На моїй долі написано, ні – нап’ятновано, що вона від початку життя до кінця лиш коритися має. Скажіть, що робити, аби скам’яніти, аби вбити душу свою, заморозити чувство своє – і стати людиною розумною, котра має що їсти і пити, і котрій не слід нічого більше? Розумієте?»

Згодом Осип Маковей одружиться з молодою, з двадцятип’ятирічною. Переконуватиме всіх, що саме цього все життя й хотів. Кобилянська так і не зможе повірити, що він щасливий з тією «куркою домовою». Думатиме, що він одружився на грошах. До кінця так думатиме.

Вона ще отримає офіційну пропозицію одружитися – від чеха Франца Правнічка. Але їй уже не хотітиметься заміж.

У 1919 Ользі Кобилянській уже 56. Вона пише заповіт: «Будьте здорові і згадуйте мене. Я ніколи не була щаслива. Найкращі хвилини були в мене, коли я писала і закінчувала мої твори. До так званої “слави” була я в глибині душі холодна. Любила я мої мрії, гори, зірками засіяне небо, іноді – рівнини, осінь і свого Небесного суддю. Всіх тих небагатьох чоловіків, яких я любила, я пізніше зневажала, за виключенням Сріблянського і одного лікаря з Наугайма… Все інше було некультурне і зневажливе»…

Осип Маковей помер у 1925 році. У день його похорону Кобилянська блукала в горах і плакала. За щастям, за своєю «білою мрією», врешті – за морем, якого так і не побачила. За тим, що так і не встигла повести коханого до двох своїх улюблених гір – Рунга і Магури.

*

«Здавалося, що Рунг і Магура розділені навіки. В долині, що їх розлучала, лежало множество гострого каміння…»

Текст: Сергій Осока

Залишити коментар