Понеділок, 17 грудня

Поверніть лаври Україні

Уперше в Києво-Печерській лаврі я побував у грудні 2004 року – під час Помаранчевої революції. Мені на той час заледве виповнилося 17, і це була моя перша поїздка до Києва. Вечорами я мітингував, а зранку намагався ходити до музеїв і дивитися столицю.

Ясна річ, одним із перших пунктів у моєму списку must-see була Києво-Печерська лавра. Уже на вході до неї я був заатакований злим російськомовним монахом, який сказав, що не дозволить мені ввійти на територію монастиря з помаранчевою пов’язкою на одязі. Мовляв, лавра поза політикою. Тон його був агресивний, але аргументація мені здалася резонною, тож я сховав стрічку в кишеню й пішов на екскурсію.

Враження з того походу залишилися такі, що протягом чотирнадцяти наступних років – навіть коли жив у Києві – в лавру я не заходив. З одного боку, прекрасні церкви, цікаві ікони, захоплюючі печери, де все дихає історією. А з другого – хамство ченців, відверта їхня ненависть до України, імперські повчання під час екскурсій і неприхована розкіш життя монастирської братії.

Чого лише я там не наслухався! І про колиску слов’янських народів, які насправді лише один – рускій, бо Русь – народ, і про інші релігії як єресь, і про ревного православного Януковича, і про анафему на Мазепу, і про шарлатана Філарета, і що взагалі ми маємо жити з Росією в одній державі, і що богатир Ілля Муромець, рештки якого лежать у Антонієвих печерах лаври, насправді є підтвердженням того, що росіяни завжди були сильніші, а Київ для них – рідне місто. Після відвідин лаври хотілося вимитися, прочистити вуха і забути про все це назавжди. У Києві того часу було ще одне місце, де відвідувачам так нахабно промивали мізки – музей Булґакова на Подолі, і в нього я теж мав нещастя тоді потрапити. Більше не був ніколи…

Нині, після чотирьох років війни з Росією і новин про те, що Українська Церква офіційно отримає Томос від Константинополя, статус православних лавр в Україні став поживою для російської пропаганди і політичних суперечок всередині нашої країни. У своїх сюжетах про Томос російські ЗМІ дуже часто говорять про те, що «хунта» може забрати собі лаври – Почаївську, Києво-Печерську, Святогірську – силою.

Зрештою, нещодавна зміна юридичного статусу Почаївської лаври тільки розбурхала емоції. Нагадаю, комісія Міністерства юстиції скасувала рішення про державну реєстрацію права користування на комплекс споруд Свято-Успенської Почаївської Лаври за релігійною організацією «Почаївська Свято-Успенська Лавра», що належить до УПЦ Московського патріархату.

Фактом є те, що всі три православні лаври у руках Московського патріархату стали одним із засобів ведення гібридної війни проти України, інструментом промивання мізків і розпалювання ворожнечі між людьми й народами. Вас, напевно, не здивує той факт, що сайт розташованої на Західній Україні Почаївської лаври має тільки російськомовну версію. Як нікого не здивували слова з інтерв’ю терориста Ґіркіна, який за кремлівським наказом захоплював і знищував Донбас: «Уся моя охорона складалася з ченців Святогірської лаври. Один із послушників святогірських командував підрозділом слов’янської бригади».

На жаль, і Києво-Печерська лавра нині асоціюється не зі святістю, а зі своїм настоятелем Павлом (Лебедем), його розкішним життям, мерседесами і проповіддю в січні 2014 року, коли цей священнослужитель – уже після перших убивств на Майдані – порівняв Януковича з Ісусом Христом.

Це вже не згадуючи про те, що батюшки в цих національних святинях здійснюють перебудови й ремонти на свій смак, часто просто знищуючи або спотворюючи пам’ятки старовини.

Який вихід із цієї ситуації? Як на мене, забрати лаври в однієї церкви й віддати іншій (хоч вже й нашій, українській) буде помилкою. Лаври треба повернути у власність держави, у власність національних історико-культурних заповідників – за прикладом Софії Київської. Крапка.

Андрій Любка

Залишити коментар