Вівторок, 11 грудня

Жовта майка лузера

Сергій «Колос» Мартинюк. «Капітан Смуток». Харків: Фабула, 2018. 416 с.

«Мені фіолетово». Чули таку ідіому? Знаєте, що вона значить? Так, саме так: «Мені байдуже; мені по цимбалах; це не релевантний моєму життєвому досвіду запит; мене не хвилюють ваші й мої екзистенційні катаклізми; шановні, відваліть». Природно згадалося, бо Сергій Мартинюк, романіст-дебютант, є фронтменом музичного гурту «Фіолет». Але не тільки тому. Його свіженький «Капітан Смуток» так само фіолетовий, байдужий до катаклізмів, криз і проблем. Роман, зіграний по цимбалах.

Підірваний хлоп гримується в дешеву повію та недобре дивує водіїв-далекобійників; потім грабує секс-шоп; затим співає в караоке реп про своє марудне життя, який завершує деклараціями про чорний расизм, що заважає білим реперам досягнути музичного пантеону; а от уже стрибає на купу піску з четвертого поверху, і тут же видає себе за серійного ґвалтівника та власника борделю (дайбо’, щоб прикидався). Це Пі. Він і є Капітан Смуток головний герой роману. І розказує про нього безіменний чоловік, якого Пі відверто вабить, спокушає, та так само щиро лякає. Чому Пі це все робить? «А ХЗ». У сенсі – хтозна, у сенсі – хронічний збитошник, у сенсі – хтось загубився.

У першій сцені роману Пі з’являється в жовтій майці, яку вкрав у секонхенді, і яка йому на кілька розмірів більша. Розповідач за якоюсь вільною асоціацією каже, що це вбрання личило б Христу. Тільки навряд то плащаниця. Хоч до того Пі має погану звичку роздирати на собі струп’я, і постійно стікає кров’ю, ніби стигматик. Але таки не плащаниця. Майорить на вітрі околиць Житомира мнима жовта майка переможця, яку Пі на себе вдягнув помилково. Його перемоги крадені, сильно заношені, та не підходять йому за розміром.

Між іншим, жовтий колір у спектрі постає як додатковий до фіолетового. Цікаво? – Ага, усім фіолетово, розумію. А дарма. Два «кольорові» герої в романі Мартинюка не випадково завжди поруч – вони компліментарні. Пі носить жовту майку, розповідач – сонцезахисні окуляри з фіолетовими скельцями; обидві речі крадені. Пі доцентрово визначає свого літописця, або як про це в романі (кострубато) пишуть: «Пі був ідеальним знаряддям самогубства для мого звичного “я”. Завжди».

На притомний сюжет особливо не сподівайтеся: «Капітан Смуток» – це такий собі Керуак, який заснув за читанням Кізі. Повільний роман про дорогу. Пі трішки старший за розповідача, то в рідному Дубні встиг побувати в ролі кумира малоліток кінця 1990-х. І от тепер, коли хлопець-розповідач вирішив нарешті дорослішати та вливатися в розмірене життя, Пі озвався знову й запросив у мандри. У Пі є мета: відвідати всіх своїх численних байстрюків. У розповідача мета: стати Пі. А далі «затемнення», і гоп: проститутки й бійки на житомирській трасі. Узагальнити свої наміри їм вдається з великими зусиллями. Почалося: «А ви самі звідки, хлопці? Ми з дороги». Рівне – Житомир – Київ – Полтава – Дніпро – Запоріжжя – Херсон – Одеса – Винниця – Рівне – Луцьк – Львів – Синевир – Дрогобич. Одне літо. На тревелог теж не розраховуйте: міста одне від одного не відрізнити. Хіба що в Синевирі живе крокодил, розкажуть. Хіба не знали?

Історія тут все ж є – про любовний трикутник. Ще в Дубні, десь так плюс-мінус десятирічними, хлопці познайомилися з Алісою. Так втрьох надалі й товаришували. Обидва чоловіки й понині в неї закохані. У Луцьку вона приєднується до мандрівки і, виявляється, що одного з них вона таки кохає навзаєм. На мелодраму також особливо не очікуйте, хоча навіть недолуга спроба самогубства через любовні страждання тут буде. Просто любов – це ціннісна відповідь, а от якраз із «апріорними» цінностями герої борються з усіх підірваних сил. Бо визнати щось важливим, значить потрапити в залежність. Бо сказати: «Я теж тебе люблю», значить взяти на себе відповідальність за ту людину.

Поводяться ж вони всі тут, як малолітки років 16, зокрема навіть із переживанням сексуального дебюту (запізнілого). Але насправді, вони значно старші за 16. Розповідачу, судячи з усього, років 27. Що ж стосується Пі, то Пі – це число Пі, скоріше за все, 3,14; точніше – просто число, бо один із епіграфів підкаже: «Вік – всього лише число». Хто бачить очі, той порахує: 31 і 27. Алюзія на «клуб 27» – живи швидко, помри молодим – працює в романі регулярно, але в зворотному порядку. У світі Мартинюка ніхто не дорослішає, а живуть так швидко, що помирають ще до народження. Хіба встигають «Ловця у житі» почитати (цю книжку мусолить протягом подорожі розповідач, не зауважуючи, що належить геть до іншої вікової групи, ніж той культовий проблемний підліток). «Пального в камікадзе тільки в один бік» – улюблена фраза з підліткового лексикону Пі, яку він дорослим встиг забути, але продовжує відповідні  практики. Тільки одна штука: камікадзе має за мету все таки не самогубство; передчасна смерть для нього – «побочка».

А Кізі я згадала не лише тому, що один із восьми (!) епіграфів до «Смутку» саме він позичив. Там є важлива відсилка до «Польоту над зозулячим гніздом», і це, власне кажучи, єдиний психологічно вдалий момент у романі. Балакучий, нестерпно багатослівний розповідач у романі по життю завжди мовчить. Ремарок типу «вилаяв себе», «сказав про себе», «подумав мовчки» достатньо, аби вони стали помітними уже в першій чверті твору. Він німий, «контужений», – тут скажуть. Один раз згадають, що він міг колись кричати (волав малим, коли йому Пі гаддя підкинув), але потім – ні звуку. Через психологічну дитячу травму пащекуватий розповідач не говорить уголос: істерія як вона є, що претендує на ту «правду життя» та «правду свідчення». А може, він і прикидається німим – такий собі аватар Вождя Бромдена. Розповідач у Мартинюка є і свідком, приставленим до бунтівника Пі-Макмерфі; і тим, хто контролює цей бунт; і тим, хто, зрештою, покладе йому край. Корінний мешканець Дубнів, майже індіанець, чому б ні? І ми ж пам’ятаємо, що єдиний здатний чинити опір системі в Кізі виявляється саме та залюблена у крамольника тінь головного героя?

Проти чого ж здійняли весь цей ґвалт невдаха-в-маці-лідера та його німий поплічник?

У романі перемежаються два часові простори: актуальне теперішнє та недавнє майбутнє, точніше: середина 1990-х. Формально 90-і тут є спогадами з дитинства Пі та розповідача (кліше про останню скоринку хліба й нюхання клею). Мартинюк пише про ці роки як історичний катаклізм, який буцімто пробудив у генерації  тодішніх молодших підлітків волю до життя. Нинішні тридцятирічні про волю до життя знають тільки зі своїх дитячих спогадів. «СантаБарбара», «СуперМаріо», «Стіморол», «ОрбітБєзСахара» (пісня себто) і «ВоляДоЖиття».

Нічого аж такого виняткового з ними тоді не стається: курять за гаражами, крадуть чужу пошту, встругають бійки між районами. Розповідач і Пі, і Аліса належать до різних соціальних прошарків, і ця різниця загостюється у 90-х. Розповідач живе в буквальних злиднях; свої 90-і він описує, знову й знову повторюючи слово «голод» – фізичний, інтелектуальний, емоційний. Там є одне цікаве спостереження Пі, який говорить, що в 2010-х, порівняно з 1990-ми, різко зменшилася в містах  кількість щурів, тарганів і хрущів. Пі міркує про скорий апокаліпсис через це. Варто поміркувати про оптику людини, що дорослішає, і яка почала підмічати в житті брак та надлишок чогось.

Пі до мовчуна звертається «братику». Братами їх робить не факт спільної подорожі чи спільних спогадів про дитинство. Складніше і простіше: вони обоє не знають своїх батьків, точніше: їхні татусі здиміли ще до знайомства з синами (що тепер регулярно робить і сам Пі). Це родство сиріт, і це братерство двох позбавлених на старті необхідного.

Утім, той легковажний конфлікт бунтівників в «Капітані» визначає, власне, не брак-надлишок, а доступність і недоступність благ. Подорожні Мартинюка протестують проти суспільства споживання (щось нове, еге ж), до якого, правда, відчайдушно прагнуть долучитися. Нагадаю, ті їхні жовто-фіолетові лахи, знакові для кожного, – речі крадені.

Однак, протест перед теперішнім, у яке вписатися не вдалося, як і німоту головного балакуна, Мартинюк використовує як метафору на ще одному рівні «Смутку». Конфлікт уже внутрішній: так сприймає час та хід історії розповідач – як відкидання (уважний читач Селінджера керується діаматом, кумедно). Три підказки з роману виглядають так. Перша: «Минуле не відпускало». Друга: «Теперішнє мовчало». Набридливий Пі й німий розповідач розподілили між собою часові відрізки. І нарешті результат того розподілу – «У цій мандрівці мій час належить Пі». Дурна безкінечність безтямних мандрів є в романі якраз способом той циклічний час розчленувати та склеїти по-новому, зафіксувати якось довжину того замкненого надійно круга (Пі!). Коротше, поміняти за допомоги ґвалтовного втручання Іншого теперішнє й минуле місцями.

Де майбутнє? У дорозі попутники в хлопців питають щось побіжно про війну, але на цю тему говорити особливо ніхто не хоче видно втому від таких розмов. Це не перші роки війни, судячи з того всього. У романі є епілог, дія якого відбувається через три роки після основних подій. Либонь, це – майбутнє. І в ньому з провінційного автовокзалу рушає кудись черговий бусик. І квиток – уже в руках подорожнього.

Та нудна подорож виявляється доленосною для обох чоловіків: це початок нового життя для розповідача та завершення чогось для Пі. «Початок-кінець» – спосіб, у який ми мислимо історичний та біографічний час; його юнаки Мартинюка і мають засвоїти. Цікаво, що успішно курс навчання завершить якраз розповідач, котрим сам себе в цій історії зве «статистом». Декорації у світі Мартинюка розумніші за акторів. До речі, ім’я Пі корелює ще з одною реплікою, у романі повторюваною. Мати розповідача її вживає: «Піти у світ». Нічого позитивного ця репліка не містить; мама вживає її з виховною метою, аби приструнчити неслуха. Не зробиш щось правильно, то підеш у світ. Питання до того пророцтва-прокляття одне: «Хто залишиться, коли всі підуть?». Залишиться багато-багато вакансій для вічно юних невдах.

Щоб утворився фіолетовий колір має відбутися послідовий перехід «синій- червоний-синій». Щоб виникла в людині така позитивна байдужість, яку означає фраза «мені фіолетово», людина мусить пройти різні (циклічні) фази взаємодії з іншими та світом. Власне, про це написаний «Смуток»: про умови співіснування принципових по життю самітників. Або як про це (манірно) міркує в своїх псевдофілософських сентенціях Пі: «Хай краще птахи сруть мені на голову, ніж люди під ноги, – полюбляв повторювати Пі. – Я сказав щось недоречне?..». Ні, чувак, все правильно сказав і вчасно, тільки витри послід з голови й ніг тепер.

Ганна Улюра

Залишити коментар