Середа, 19 грудня

Діти людожерів зрікаються м’яса

Письменницька резиденція у Відні зі старту збила мене з ніг несподіванкою, яку важко вважати просто дивним збігом. Я приїхала сюди на початку жовтня, перед цим закінчивши перекладати роман, головний герой якого важко розшукує батька – начебто загиблого під час югославських воєн офіцера, насправді ж – воєнного злочинця в бігах.

Хлопцеві довго не щастить, він плутається в уривчастих документальних свідченнях і брехні рідних, натикається на різноманітні перепони, але врешті таки довідується правду. І колишні батькові друзі влаштовують йому зустріч із батьком, котра стає увертюрою до короткого й драматичного фіналу. Зустріч відбувається у Відні, в ресторані Stomach на вулиці Seegasse. Чи треба казати, що моє тимчасове віденське помешкання виявилося розташованим на вулиці Seegasse, із вікнами прямісінько на ресторан Stomach? І два місяці поспіль я спостерігала, як вряди-годи тут збирається строката австрійська балканська діаспора.

У тому-таки Відні мені вдалося наздогнати фільм Оґнєна Ґлавонича «Вантаж». Стрічка побувала в Україні на «Молодості», де я її й пропустила, але тепер її привезли на тутешній кінофест Viennale. «Вантаж» взяв у нас спецвідзнаку журі, проте серйозних рефлексій на тему фільму мені не вдалося нагуглити – найчастіше траплялися здивовані репліки на предмет того, що саме ця картина стала останньою учасницею конкурсної програми. І це дивно й даремно. «Вантаж» варто побачити заради того, щоби зрозуміти, із яким зокрема матеріалом нам доведеться працювати найближчим часом.

Протагоніст фільму – мовчазний і відлюдькуватий Влада, який після занепаду свого промислового містечка змушений найнятися водієм до дуже дивних і небезпечних військових. Таких водіїв багато, їхнє завдання – якомога швидше й без зайвих запитань доставити з Косово до Белґрада фуру, навантажену невідомо чим, і замкнену з цього приводу на товстий ланцюг із замком. Головною декорацією фільму, побудованого на деталях замість карколомної подієвості, є ота червоточина важкої дороги. На тлі – кінець 90-х, Косовська війна, яку веде Сербія (ще одна майже не проговорена в нас тема). І Белґрад, на який падають бомби НАТО. Попри це, сербському режисеру Ґлавоничу вдалося переступити через травму свого народу та зняти річ, яка промовляє про злочини цього самого народу, яких не виправдовує жодна травма. Отже, Влада у блискучому виконанні хорвата Леона Лучева шукає в малознайомій околиці дорогу на Белґрад; об’їздить заблокований міст, на якому горять автівки; підбирає біля переправи неприкаяного хлопчину Пайю; всюди шукає телефон, щоби подзвонити хворій дружині й дізнатися результати її обстеження; ганяється за злодюжками на випадковій зупинці; потрапляє в об’єктив оператора, що знімає фантасмагоричне весілля у придорожньому мотелі; пояснює поліції, що нічого не знає про свій вантаж, простягаючи при цьому заздалегідь заготований замовниками конверт із документами, й таким чином уникаючи проблем. І все це – на тлі звуку, який не дозволяє абстрагуватися й змушує здригатися раз за разом: глухого гупання та перекочування в кузові вантажівки. Врешті Влада прибуває до місця призначення на белґрадській околиці, віддає замовникам вантажівку й залишається до ранку в темному занедбаному «офісі» чекати заслуженої винагороди. І випадково бачить, як із вантажівок витягають трупи й скидають у заздалегідь виритий котлован. Екскаватори стоять поруч – до ранку слідів має не бути. Потім Влада миє машину водою з Дунаю, задихаючись і блюючи від трупного смороду всередині причепа. Вимитий сильним струменем зі шланга, на рамі повисає жіночий ланцюжок із кулончиком. Коли Влада залазить всередину, назустріч йому щось котиться. Він ловить це щось рукою в багнюці долівки – воно виявляється «клікером», кольоровою скляною кулькою, красивою та шалено популярною забавкою югославських дітей. І ця кулька, ніби остання крапка, свідчить не лише про смерть дитини (прилиплий до собачого загривка льодяник, який Влада скидає на початку фільму, тепер набуває нової ваги), але й констатує, що Югославія з усім її різноманіттям і спільними знаменниками, як і нормальне співжиття загалом, відтепер назавжди лишилася в минулому. Врешті Влада повертається додому, отримавши зароблені гроші й нове аналогічне завдання. Снідає з дружиною. Розмовляє з сином. Шукає перед виїздом робочий фотоапарат – відкритий фінал, який вільно додумати. Так «Вантаж» перетворюється на «Тягар» – у оригінальної назви Teret є і цей шар сенсу.

Цей фільм називають антисербським. Молодий режисер Оґнєн Ґлавонич зняв художнє продовження своєї документальної роботи «Глибина Два», присвяченої відкриттю Батайницької ями, масового поховання цивільних албанців, убитих сербами в ході Косовської війни. Я схильна вважати радше просербським фільм, у якому мій ровесник так працює з гріхами покоління батьків. Є щось у цьому від великого очищення, від розчищання руками масових поховань, на яке цивільних німців виводили союзники після закінчення Другої Світової. «Вантаж» наскрізь прошитий темою зв’язку батьків і дітей, болісного і нерозривного. Водій Влада дуже дорожить батьковою пам’ятною запальничкою, на якій є гравіювання до 15-ої річниці битви при Сутєсці – легенди Другої Світової війни, коли югославські війська у травні 1943-го, після місяця боїв, таки завдали поразки «державам осі». Хлопець Пайя, через необережність якого Влада таки втрачає сімейну реліквію, тікає в Белґрад від батька – військового, свого часу відкомандированого в мале сербське містечко; тікає без мети, бо хоч начебто й говорить про майбутній переїзд у Німеччину, насправді просто приходить посидіти й поплакати у свій колишній двір, на гойдалку, де видряпано: «Пайя – цар». Малі злодюжки, які цуплять Владину запальничку з відчиненої кабіни, ховаються всередині меморіалу іншої великої битви Другої світової – бою при Попіні в жовтні 1941 року, коли вперше віч-на-віч зустрілися партизанські й нацистські сили. Меморіал цей також відомий як «Снайпер», бо формою імітує снайперський приціл. Серед усіх пам’ятних написів є там і слова про те, що у випадку потреби його знову можна застосувати. Тут настає момент гострої самотності, бо в глядацькому залі здригаєшся тільки ти – настільки разюче це схоже на знайоме «можем повторить». Ці привиди колишньої батьківської слави переслідують водія Владу всюди – тут і там розкидано згадки про Сутєску, листівки із зображенням тамтешнього меморіалу; а масове поховання він роздивляється з темного вікна кімнати, заваленої портретами Йосипа Броза Тіто, серед яких є й молодий Тіто-партизан. Вдома Влада розмовляє із сином, сердитим через його постійну відсутність і втрату дідової запальнички, – розповідає вражаючу історію про ту-таки Сутєску, де їхній батько й дід втратив свого брата. Знайшов тільки за 15 років, на урочисті роковини, коли побачив серед поля крислатий горіх: брат любив горіхи й постійно тягав їх у кишенях. І його скелет справді знайшли при корінні дерева. Та чи у всіх косоварів, скинутих у Батайницьку яму, були в кишенях горіхи? Син вислуховує Владині одкровення, а тоді біжить займатися важливішими справами. Літаки НАТО розкидають над їхнім подвір’ям листівки, у яких закликають Сербію зупинитися, бо «арсенали демократії глибокі». Підлітки з усього будинку разом складають суху траву в якусь композицію; тоді підпалюють – вони виклали велетенський, видимий із неба фалос. Фільм сцена за сценою відбирає в тебе повітря, та коли на післясеансовому обговоренні в залі сам режисер знічев’я ронить фразу: «Я був геть малий, коли батько їздив на фронт у Хорватію; хтозна, що він там робив» – це стає битим пікселем по центру картинки у високій резолюції. Батько Владана, героя книжки, про яку я згадувала на початку, також їздив на фронт у Хорватію. Там він вирізав до ноги й спалив село, де були самі тільки цивільні. Його син не хоче миритися з цим знанням.

Гудрун Гіммлер, кажуть, ніжно любила свого батька. Не відмовилася від проклятого прізвища, не вірила в батькове самогубство; прагла добитися його реабілітації й написати про нього книжку. Коли її, 15-річну, разом із матір’ю заарештували у 1945 році, вона пообіцяла собі ніколи не плакати. Оголошувала голодування в таборах, де їх утримували. Подаючи документи до школи прикладного мистецтва, у графі «професія батька» написала: «Рейхсфюрер СС». Вірність родинному прокляттю коштувала їй років поневірянь, проблем із роботою та суспільної зневаги. Врешті вона врятувалася заміжжям і прізвищем Бурвіц, а ще – створила «Тиху допомогу», організацію для допомоги родинам нацистів. А ось Беттіна Герінг, онука рейхсмаршала Германа, нині мешкає в Мексиці й лікує людей травами. Вона свідомо відмовилася від можливості мати дітей, бо вважає себе страшенно схожою на діда й боїться народити ще одного монстра. Загалом, важливо не мати зайвих ілюзій і розуміти, що в чотирикутнику «Батько, який не зрікається злочину – Батько, який кається – Дитина, що не приймає каяття, – Дитина, що підносить і продовжує злочин» можлива будь-яка комбінація.

Я часто думала про те, як склалося життя в нащадків організаторів і виконавців українського Голодомору. Навіть не тих, хто планував усе в найвищих кабінетах, заляпуючи карти кров’ю, а дрібніших сошок – місцевих чиновників, директорів колгоспів, комсомольців, активістів, які видирали хліб із рук в людей, заглядаючи їм в очі. У різних Куховаренків, Писаревок, Королів, Пьоришок, Польових і Пастущаків – і це лише дещиця зі списку таких людей по Вінницькій області. Чи сидить у кістках їхніх нащадків така сама тривога й недовіра до світу, як у тих, хто успадкував знання про пережиту можливість страшної голодної смерті? Чи все у них засадничо добре? Чи є бодай примарна можливість того, що хтось із їхніх нащадків зараз мерзне з автоматом в окопах на нашому Сході? Може, хтось їздитиме поруч зі мною в трамваї за посвідченням УБД, коли я повернуся в Україну? І раптово пригадується приблизно 10-річної давності опитування про Голодомор, що відбувалося на форумі української служби ВВС. Там один із респондентів заявив, що в його родині є й кати, і жертви – і все це чудово співіснує разом, бо нащадки і тих, й інших запізналися й полюбилися у московському виші; та й взагалі намагання посварити «братні український та російський народи» через Голодомор – американська технологія. Для того, щоби ця фраза стала дикою аж до настовбурченого волосся, знадобилося 10 років. І яких років!

Тут, у Відні, мені довелося стати свідком дуже гарячого балканського з’ясування стосунків – назвімо це так – у тому–таки ресторані Stomach. По всьому один із фігурантів, цілком очевидно, серб, стояв перед входом і безадресно кричав у ніч: «Я знаю, знаю, хто розвалив Югославію! Усе це усташі, балії і шиптари! Переб’ю всіх, кого зустріну!» Він був голомозий і загрозливий, проте об’єктивно ніяк не міг бути старший за мене. Він кричав у ніч знання своїх батьків. Ситий Відень проковтнув це і зригнув, ніяк не відреагувавши по суті. У сусідній із рестораном квартирі ніхто й не сіпнувся від крику – чоловік у теплому халаті там вимкнув пилосос і незворушно став на орбітрек – мені було добре видно це з вікна.

Світ невпинно рухається. За роки війни ми міцно привчилися вибудовувати тонкі аналогії, чи не так? Просто зараз хтось веде свою вантажівку розбитими донбаськими степами і слухає, як гупає у кузові його двохсотий вантаж. Щось для себе вирішує, обирає свій бік. Чийсь нащадок вирішує, що має привнести в світ більше, ніж забрали його предки. Хтось пригадує, що діди воювали, а ціна за барель нафти все падає і падає, і з матюччям відправляє свій корабель на таран українського катера. У велетенському людському пазлі з людожерів і їхніх жертв завжди буде той, хто зречеться м’яса, і той, хто обстоюватиме древню традицію харчування. Важливо завжди розрізняти: людожер – це не той, хто пожирає собі подібних, розчавлений голодним безумом або ж під прицілом. Людожер – той, хто змушує його до такого.

Катерина Калитко

1 комментарий

Залишити коментар