Понеділок, 10 грудня

Сьогодні українське кіно переживає свій ренесанс. Знімається багато різножанрових фільмів, вони отримують нагороди на світових фестивалях, здобувають прихильність глядачів та поступово заповнюють кінотеатри якісним вітчизняним продуктом. Opinion вирішив дізнатися, про що думає нове покоління українських режисерів та режисерок. Героїні другої публікації, Наталія Красильникова та Саша Чупріна, розповідають про свій шлях у кіно і своє бачення майбутнього української кіногалузі.

Наталія Красильникова, режисерка документального кіно, засновниця мандрівного фестивалю документального кіно Lampa.doc

Про що знімають і мріють молоді українські режисери? Частина 2

У 2013 році отримала диплом режисера документального кіно університету І. К. Карпенка-Карого, а в 2014-му закінчила навчання у школі Анджея Вайди (Варшава) так само за напрямком «документалістика». Двічі (у 2013 та 2014 роках) отримувала стипендію уряду Польщі для творчої молоді Gaude Polonia.

Фільмографія: «6 filmów o miłości», «Bliżej nieba», «Після дощу», «Острів».

Потреба розповідати історії виникла трохи з примусу. Іноді доводилося переповідати бабусі сюжети пропущених серій із бразильських мильних опер, які я мала дивитися, коли бабуня не встигала. Так у років сім я зрозуміла, що таке емоційно забарвлена оповідь. Потім були спроби писати. Але не любила. Я й досі не дуже люблю процес писання. У тому ж дитинстві дуже часто я «зависала» біля вікна, довго спостерігаючи за абсолютно різними об’єктами – це могли бути і гілки дерев, що стукали у шибу і просились зайти, і автівки, і люди. Я думаю, так у мені, тоді ще підсвідомо, народжувався документаліст.

Пізніше було навчання в Інституті журналістики та паралельно на театрознавстві, до кіно я не мала жодного стосунку. Проте життя поступово підводило до драматургії, аудіовізуального мистецтва через написання та запису радіоп’єси, підготовки диплому на тему, що межувала між журналістикою, кіно ігровим і документальним.

Пам’ятаю дуже чітко й досі: розуміння того, що я маю неодмінно займатися кіно, знімати його, прийшло у кінотеатрі під час останніх кадрів фільму «Водій для Віри». А потім була спроба вступити до Московського ВДІКУ, на щастя, невдала.

На курс режисури документального кіно я вступала, не маючи жодного знімального досвіду. У мене було тільки виразне відчуття, що я нарешті на місці.

Бо саме документалістика дає можливість, наче не втручаючись у реальність, розчленити її, побачити по-своєму та зібрати новий пазл. А ще відчуваю, знаю і вірю в силу кіно як мистецтва, що може зробити світ кращим.

Про перші кроки вже трохи розповіла. Якщо ж більш конкретно і детально – то було страшно. Страшно робити перші кроки, а найстрашніше – починати знімати. Це дійсно вихід із зони комфорту. Одну з перших робіт під час навчання в Карпенка-Карого я знімала власноруч, і було це під час Українських сезонів моди. Можеш собі уявити: натовп, галас, люди з абсолютно різними емоціями – такий собі ярмарок марнославства, і тут я зі своєю Handycam. Та саме за цією «феєрією» я туди і йшла. Мої переживання перейшли на екран, і, напевно, головне, що вдалося передати, – задум і емоції. Проте я зрозуміла, що для мене особисто дуже важлива естетична складова, гарна й образна візуалізація, а цього зазвичай можна досягти тільки в колаборації з хорошим оператором. Це як знайти найкращого друга, з яким ви будете вірити в одну історію, в одну й ту ж саму казку.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери? Частина 2

На фестивалі Lampa.doc

У мене була майже трирічна професійна перерва. Я три роки не знімала нічого. Так сталося з декількох причин, але я вірю в необхідність всього, що трапляється у житті. У цей час у моєму житті з’явився фестиваль документального кіно Lampa.doc. З’явився він від бажання зруйнувати стереотипи щодо документального кіно, дати можливість полюбити його так само, як люблю його я. Lampa стала дуже важливою для мене, не в останню чергу через те, що я відчула: реалізуючи цей проект, я більш корисна для суспільства, ніж я як режисер.

Кіно – це щось дуже особисте, з одного боку, а з іншого – це внутрішня потреба, це спосіб пізнання себе і світу. І тут важливо не брехати собі. Я ніколи не робила кіно, коли залишалася байдужою до теми. Свідомо чи підсвідомо цей час мене нічого не «торкало». Та влітку цього року я познайомилася з надзвичайними людьми, на яких можна дивитись із захопленням, про яких не можна не розповісти. Більше наразі не скажу, бо на цьому етапі все ще дуже тендітне, і поки збережу це для себе та знімальної групи. Можу додати тільки те, що в документалістиці процес рісерчу, або, простіше кажучи, робота над розробкою, пошуком теми, – дуже важливий. Це момент, у який вибудовуються стосунки з героями, виникає або не виникає довіра, з’являється бачення кіно.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери? Частина 2

Стосовно себе я б вибрала як ключове слово не «хвилює», а «надихає». Мене мають надихати мої герої. Я маю ними захоплюватись. Бо, власне, у документалістиці головний об’єкт дослідження – це людина.

Документалісти часто використовують або обирають теми, які допомагають працювати із собою. Це в певному сенсі психотерапія. Свій попередній фільм я знімала в Луцьку, і це була історія про старого скульптора, формально – спроба зазирнути за лаштунки іншого світу, таємничого і трохи химерного. Проте, світу дуже комфортного для героя. Тому для мене особисто це була історія про гармонію самотності.

Я бачу дорослішання українського кіно, формування нової молодої хвилі: Марина Степанська, Роман Бондарчук, Дмитро Сухолиткий-Собчук. Можна продовжувати й далі, бо є, про кого говорити. Тому я однозначно бачу позитивні тенденції. Мені дуже радісно від того, що можу розповідати про українське кіно за кордоном.

Майбутнє… Ворожити не вмію. Є багато факторів, від яких залежить розвиток. Хочеться вірити, що ці фактори будуть сприятливі.

Важливим і позитивним моментом є й той факт, що до кіно почали ставитися серйозно. І воно помалу починає набирати індустріальних розмахів.

Життя мінливе, а час стрімкий – все дуже швидко змінюється. Я дорослішаю і змінююсь, тому і смаки підпадають під ці впливи. Те кіно, що могло залишити відмітини у пам’яті у 18, зараз може не сприйматися. Проте є і протилежні ситуації, коли зараз натрапляєш на кіно, яке не сприймалось у більш юному віці, та тільки зараз приходить його розуміння.

Мені складно конкретизувати і дати чітку відповідь на питання «які саме фільми», бо я «їм» дуже багато і різного кіно. Впливає настрій, обставини, ціла низка факторів. Іноді стає конче необхідно подивитись якусь дурнувату комедію чи ліричну мелодраму. Та якщо загально про смаки – то закарбовується екзистенційне кіно, кіно, яке примушує замислюватися над сенсом життя. Мені близький східний медитативний, споглядальний підхід, тому я не байдужа до азіатського кіно.

Кіно для мене – це спосіб пізнання себе, спосіб розширення свідомості. Це діалог і спосіб краще розуміти життя, бо кіно є в кожному моменті, його потрібно тільки бачити.

Саша Чупріна, режисерка документального кіно

Про що знімають і мріють молоді українські режисери? Частина 2

За часів Майдану долучилася до #BABYLON’13 і закохалася у документальне кіно. У 2015 році брала участь в USC School of Cinematic Arts у Лос-Анджелесі – міжнародному воркшопі для документалістів. У 2014-2016 роках працювала у ГО «Новий Донбас».

Фільмографія: «Як ми стали добровольцями», «Богданове щастя», «З нуля», «Щоденник», «Перлина абсурду».

Я щиро вірю в те, що дитинство – основа основ. Там все закопано – всі питання та всі відповіді. І в цьому я щасливчик – у мене було яскраве дитинство. Пам’ятаю багато історій і досить детально. Одна з них про кіно. Ще на початку 2000-х (тобто коли мені було п’ять-шість років), мої батьки постійно ходили до кіноклубу, який створював Ян Юсім. Це було щоп’ятниці. Спочатку в кінотеатрі «Одеса» (нині закинутому), потім у «Масках» у Будинку клоунів. Там показували «інше» кіно – авторське, європейське. І от одного разу я потрапила туди з ними. У мене якраз випадали молочні зуби, і я вже декілька днів мучилась через один, який все ніяк не міг випасти. І от, напівпорожній темний зал, на екрані – історія про чоловіка, який поборов себе і вийшов на якийсь парад. Очевидно, його мужність передалася мені – із зали я вийшла, тримаючи той зуб у долоні. Вірте-не вірте, але тоді я зацікавилась кіно.

Років у 10 я потрапила в Дитячу театральну школу (ДТШ). Це і тоді, і зараз – єдиний на всю країну державний позашкільний заклад такого профілю. Тобто я вчилася там, аж поки не закінчила загальноосвітню школу. Можу дуже довго розповідати про ДТШ, але якщо коротко – це був центр мого життя. Сценічна мова, сценічний рух, вокал, історія театру, риторика, поетика… Але основним предметом була, звичайно, акторська майстерність. І от в якийсь момент я усвідомила, що мені цікавіше вигадувати історії / ситуації для акторських етюдів, аніж грати в них, цікавіше керувати процесом. Через деякий час історії просто почали атакувати мою уяву. Я стала їх записувати у вигляді оповідань. А потім тато придбав цифрову камеру Canon, в неї був ручний режим і можливість знімати відео – от там все і почалося.

Моя сестра тільки народилась, і брат ще теж був малий. Тато довірив мені камеру, і я їх фотографувала, знімала на відео. Вперше на власному досвіді побачила, як у прямому та переносному сенсі рухається час, і як зображення цей час закарбовує. Брат і сестра дорослішали, але на фото / відео залишались такі ж малі – для мене це було магічно. Вони і стали моїми першими документальними героями. Десь у той же період на базі Одеської кіностудії з’явився кінотеатр U-cinema, «Артхаус Трафік» стали привозити ще більше і більше європейського кіно, батьки тепер регулярно брали мене із собою, згодом стала ходити сама. Закінчила гімназію та ДТШ і одразу вступила на режисерський курс в університет імені Карпенка-Карого в Києві. Там вже почались нові історії…

Моє життя зараз – це робота над повнометражним документальним фільмом про прекрасну, жахливу та улюблену Одесу. Це моя дебютна робота. Проект фільму став переможцем 10-го конкурсного відбору Держкіно влітку 2017-го. Цього серпня ми підписали договір і офіційно запустились у виробництво. Про фільм та його новини можна читати на сторінці у фейсбуці. А мені вже хочеться поділитися цією історією, показати, а не розповідати про неї. Але попереду ще зйомки і монтаж. Ого-го роботи, словом.

Про що знімають і мріють молоді українські режисери? Частина 2

Саша Чупріна (по центру) на акції на підтримку Олега Сенцова

Мене цікавить життя і люди в ньому. Україна та українці переживають зараз дуже цікавий час. Мене захоплюють люди, які мають великі сподівання, приймають виклики і вступають у битву з драконом. Мене хвилює те, що не дає мені спати. Ще я вірю, що історії, фільми, сюжети до авторів приходять самостійно. Принаймні зі мною так відбувається. Це те, що йде з тебе, зсередини, не головою вирішується, а підсвідомо, інтуїтивно. Такі теми живуть із тобою, ходять за тобою. От нещодавно усвідомила, що тема Одеси ходить за мною ще з університету.

Я в захваті від того, що відбувається зараз в українському кіно. Для мене це ніби серфер, що піднімається на гребінь хвилі. Сьогодні моя стрічка на фейсбуці – це принаймні декілька новин на день про успіхи українського кіно всередині країні та / або в світі. Світ знайомиться з українським сучасним кіно, і це прекрасно.

Якщо говорити про майбутнє і про кіно як про індустрію, то мені б хотілося, аби ми взяли найкращий американський та європейський досвід і адаптували його під наші реалії.

У нас багато талановитих людей, у нас є історії, які можуть бути цікаві і нам, і світу… Головне, щоб автори мали свободу що знімати і як знімати. Загалом моє бачення майбутнього оптимістичне.

Чесно кажучи, я думаю, що кожний фільм, який я подивилась колись, вплинув на мене. І в певні моменти вони виникають у голові окремими кадрами, сценами, діалогами, звуками.

Але з усіх я точно можу виділити один – «Кояніскаці», фільм Ґодфрі Реджіо. Я вже перестала рахувати, скільки разів я його передивлялась. І ви подивіться, якщо не бачили ще.

Кіно для мене – це повне занурення. Таке формулювання підходить як і до процесу створення, так і до процесу переглядання. Робиш кіно – нічого навколо іншого не бачиш. Дивишся кіно – так само. Це певний магічний світ зі своїми законами та плином часу; подорож до інших вимірів, яка захоплює і змінює тебе.

Текст: Валерій Пузік

Залишити коментар