Неділя, 9 грудня

Чого плаче Кітон Джонс?

Оці всі мережеві історії про знущання і цькування дітьми дітей уже в горлі кілком стали. Днями дізнався від подруги, що це називається «булінг», хоча саме слово потрапляло на очі й раніше – там же, у мережі. За останні 10 років багато з’явилося нових слів, які означають жахливі речі.

Відео, на якому плаче хлопчик Кітон Джонс, уже більше року. За цей час мільйони дорослих послали Кітону свої віртуальні цьомчики, співчуття й підтримку. Послали, змахнули непрохану сльозу зі щоки (ну хто ж спокійно дивиться на дитячі сльози?) і продовжили скролити свої фб-стрічки – там фоточки, там сенсаційки, а однокласниця заміж вийшла втретє. Цікаво жити…

Скільки не силкуюся, а не можу пригадати такого в моїй школі. Аж хочеться підняти вказівного пальця, зітхнути й проректи щось на зразок: «А от у наші часи…», «Сучасна молодь така жахлива», «Куди ми котимося» – ну щось таке, з одвічного старперського репертуару.

Учора на касі в супермаркеті мама в черзі пояснювала доньці, яка в цей час вибирала жувальну гумку, про життя: «Ну просто не в усіх же є така куртка, як у тебе, такий телефон. Просто старайся ставитися до цього спокійно; будь вищою; не зважай на заздрість. Завжди знайдуться люди, які заздрять. Не всі успішні. Не всі красиві. Звикай до цього, сонечко. Життя дуже складне», – і совала норковим рукавом свої покупки туди-сюди по стрічці. Наостанок щось звисока сказала (повеліла!) касирці, дивлячись кудись крізь неї, у далеч, недосяжну для заздрісників і невдах. І пішла, узявши під руку доньку-старшокласницю. Почервоніла до коренів волосся касирка на двох наступних покупців очей не піднімала.

У моїй школі вимагали шкільної форми. Від усіх. Директор, який викладав у нас фізику в старших класах, у перші дні навчального року безпощадно віднімав у дівчат золоті сережки, каблучки та ланцюжки, щоби чесно повернути їх власницям 25 травня. Пам’ятаю, як моя однокласниця Оксана у випускному класі перефарбувала волосся. Розгнівана класна керівничка привселюдно вимагала в Оксани: «Роби що хочеш, але щоб завтра прийшла в школу як належить!!!» Такі були часи, така школа в райцентрі. Завуч Валентина Василівна повела мене якось до віконечка й чемно попросила більше не вдягати в школу цю футболку з зображенням рок-гурту. Вона, мабуть, порушила якесь моє право на свободу й самовираження. Але от – убийте, не пригадаю в нашій школі жодного випадку, щоб старшокласниці звалили на підлогу свою товаришку й буцали її підборами.

У наш клас ходив хлопець – круглий сирота, якого виховувала бабуся. Іноді йому купували за кошт школи якийсь одяг. А коли, приміром, наш клас їхав на якусь екскурсію або треба було скинутися на ремонт, наша класна керівничка Катерина Григорівна просила цього хлопця принести крейди або під якимось приводом збігати в учительську… а сама в цей час говорила нам, що нас у класі 27, а він – один. І що, мабуть, не дуже вдарить комусь по кишені, якщо наші батьки скинуться на путівку для нього. Вона говорила так щиро, зосереджено, боячись навіть цим його образити, аж червоніла. Нагадувала про такт. Просила, щоб ніхто з нас ненароком не обмовився. Чи то вона сама так хотіла допомогти цьому хлопцеві (імені, як бачите, я вперто не називаю), чи то прагнула пробудити в нас якусь людяність, але жодного разу – жодного! разу! – ніхто з моїх однокласників на цього хлопця навіть не глянув звисока.

Я чогось дуже добре пам’ятаю класну годину перед поминальним понеділком. Катерина Григорівна (от її ім’я я називаю – і пишаюся ним) говорила: «Багато хто з вас піде на кладовище. До вас там підходитимуть бабусі, пригощатимуть вас, можливо, пиріжками за Царство Небесне. Ці бабусі, можливо, будуть дуже старенькі. І пиріжечки їхні можуть бути не дуже привабливі на вигляд. Але я дуже прошу вас усіх – подякуйте, відійдіть кудись і покладіть їх на могилку, щоб та бабуся не бачила. Дуже важливо – не образити людину, яка вам дає щось від щирого серця». Я не зустрівся на цвинтарі з однокласниками, але впевнений, що ніхто з них нікого не образив.

Це, здається, прості речі, правда ж? Ну хіба вже так важко розповісти дитині про це вдома? Та ні, не важко. Але…

Сидимо з подругою на кухні. Подруга після скарги вчительки вичитує доньці – про те, що не можна бути зверхньою до інших. Бо вона її цього не вчила. Що не можна насміхатися. Бо вона її цього не вчила. Що треба розуміти різні можливості й різний достаток, що це не привід для зверхності. Адже вона доньку цього ніколи не вчила! Донька втупила очі в підлогу, мовчить, а в краєчках вуст – щось на зразок затамованої зневажливої посмішки. Донька йде до своєї кімнати, а подруга щебече мені щось про якусь Таньку, яка купила сумочку-репліку на базарі за п’ятсот гривень і хоче, дурепа, когось обманути, а пана ж видно по халявах. Двері в кухню прочинені, подруга говорить голосно…

Багато разів я чув думку, буцім не варто чогось там обговорювати при дітях, буцім деякі розмови треба вести за зачиненими дверима, буцім діти не повинні дечого бачити. Думаю, що все це марнота. Ваші діти не слухають того, що ви їм говорите. Вони слухають узагалі все, що ви говорите. Дивляться, що ви робите. Ви не зможете від них сховатися, ви не зможете їх обманути.

Була в нашій школі прибиральниця. Її називали Вєра-Шльопнога або Кривенька Качечка. Шкутильгала дуже. Іноді могла прийти на роботу трохи напідпитку. Адміністрація школи жаліла її, не звільняла. Вєра мила підлогу якраз на нашому третьому поверсі. Хтось із однокласників, побачивши, що Вєра нетвереза, злегка покепкував із неї. Стібонувся. Катерина Григорівна зібрала класну годину після уроків. Господи… такою її я бачив лише тоді. Думаєте, вона просторікувала про повагу до людської праці? Про співчуття до знедолених? Про – загалом – людяність? Та чорта з два! Вона кричала з-за вчительського столу, що в цього хлопця «чорнота в душі» й порівнювала його з Каїном. Із Каїном, дорогі товариші! Наприкінці уроку з Каїнових очей закапали на парту рясні сльози. Він урешті не витримав, схопив портфеля й кинувся з класу геть. Може, це було занадто? Може, вона не мала права? Завдала душевної травми? Може, може… А, може, навпаки – нанесла бальзам, од якого спершу дуже пече, зате потім…

Загалом же я не розуміюся на вихованні. І я не знаю, що робити. Може, справді ми вже котимося назад, до своїх темних віків, до свого пронизливого мороку, із якого колись прийшли. Я не знаю. Просто я побачив відео, де гірко плаче Кітон Джонс і запитує маму: чого вони всі такі злі, хіба їм приносить задоволення знущатися, невже можна цькувати беззахисного… А мама, схоже, не знає. Як і я…

Сергій Осока

Залишити коментар