Понеділок, 10 грудня

Коли ми говоримо про дітей, яких торкнулася війна, зазвичай маємо на увазі тих, які мешкають або мешкали на сході України. Але є ще одна категорія дітей, які знають про війну не за чутками, але так сталося, що соціум вповні не усвідомив, що з ними відбулося. Це діти учасників бойових дій, тих, хто зараз перебуває на передовій, і тих, хто вже повернувся. Ці діти живуть у теплі й добрі, далеко від лінії розмежування, вони не бачать жахіть війни, не чують свисту куль. Але в їхніх душах своя війна, яку вони зазвичай долають самотужки.

Звісно, діти учасників бойових дій мають низку пільг, серед яких безкоштовне харчування в навчальних закладах, особливі умови при вступі у виші й можливість безоплатного відпочинку в дитячих оздоровчих таборах. Але питання щодо професійної психологічної підтримки цих дітей тільки-но починає підніматися. Чому це відбувається лише на п’ятий рік війни? Напевно, варто звернутися до статистики. Відповідно до даних Державної служби України у справах ветеранів війни та антитерористичної операції станом на 01.11.2018, статус УБД від початку військової агресії отримали 354 112 осіб. За оцінками неофіційних джерел (офіційної статистики не існує), кількість осіб, що брали фактичну безпосередню участь у бойових діях на сході України, лише близько третини від загальної кількості. Усі інші це особи, які, виконуючи свої службові обов’язки, певний час перебували в зоні АТО / ООС, але фактичної безпосередньої участі в бойових діях не брали. Звісно, що ні ці особи, ні їхні родини психологічної травми, пов’язаної з війною, не отримували, тож спеціальної психологічної допомоги не потребували.

Таким чином проблема опосередкованого психологічного травмування дитячої психіки внаслідок війни просто потонула на фоні хибного благополуччя. Поодинокі яскраві випадки до уваги не бралися, і «дріб’язкові» дитячі проблеми батьками не афішувалися. Аж поки психологи-ентузіасти та небайдужі соціальні працівники таки не почали бити на сполох. Отже, йдеться про дітей військових, яких п’ятий рік поспіль гойдає між миром та війною.

Війна вражає на відстані…

Що ж відбувається з дитиною, якщо хтось з її батьків знаходиться в зоні бойових дій? Слід зауважити, що рівень сприйняття травмувальної ситуації певною мірою залежить від віку дитини. У підлітковому віці стрес, пов’язаний із війною, накладається на чутливість і дратівливість, які є наслідками коливань гормонального фону. Не останню роль відіграє й інтенсивність емоційного міжособистісного зв’язку між членами родини, коли батьки й діти можуть відчувати одне одного на відстані. Але в будь-якому разі, якщо хтось із батьків на війні, психіка дитини зазнає чималих стресових навантажень:

– Стрес, пов’язаний зі страхом за життя і здоров’я тата чи мами. Як і той із батьків, що перебуває поряд, дитина живе від звістки до звістки. І тривожність батьків, як відомо, обов’язково передається дитині.

– Стрес, пов’язаний із відсутністю можливості впливати на ситуацію. Дитина бачить, як тяжко мамі, коли спостерігає за незрозумілою поведінкою тата, у неї виникає природне бажання допомогти. Але єдиний доступний для неї спосіб це просто бути поряд. Та часто дорослі в пригніченому або, навпаки, збудженому стані на дитину не звертають уваги. Тож малюк залишається без зворотного емоційного зв’язку і потерпає від цього.

– Стрес, пов’язаний із нерозумінням друзів та однолітків. Зазвичай діти наслідують переконання своїх батьків або дорослих, які є для них авторитетом. Тож у дитячому колективі однолітки часто тиснуть на дітей ветеранів некоректними висловлюваннями, які чули від дорослих: «Якби твій тато на війну не йшов, то війни б не було», «Чому ми платимо за обіди, а ти – ні?», «У тебе тато атошник? Ну то й що? У кожного свої проблеми». Через це дитина замикається в собі та починає уникати спілкування з друзями. Олії у вогонь підливають святкові заходи, вечірки та інші веселощі. Адже з атмосфери свята в дитячому колективі дитина потрапляє додому, де панує переважно емоційне напруження, пов’язане з очікуванням. Навіть якщо мама посміхається, дитина, як камертон, уловлює вібрації тривоги та тривожиться сама.

– Стрес, пов’язаний з образою на батьків. Чимало психологів стикаються з тим, що діти розповідають про свою образу. За їхніми словами, йдучи на війну, батьки їх покинули. Таким чином міркують переважно діти молодшого і середнього шкільного віку.

– Стрес, пов’язаний із почуттями провини. Коли батько приходить з війни, для його реабілітації та соціалізації потрібно кілька років. Весь цей час дитина зазвичай не розуміє, що з ним відбувається. Отже, його дратівливість, агресію або сум вона найчастіше пов’язує зі своєю поведінкою. Це викликає у дитини почуття провини. Батько натомість бачить пригнічене дитя і ще більше травмується, вже у мирному середовищі. Виникає таке собі замкнене коло.

– Стрес, пов’язаний із страхом як таким. Іноді діти з острахом очікують батьків з війни, адже зі ЗМІ лунають лякачки про девіантну поведінку ветеранів (згадайте, скільки часу масувалася тема атовця, що підрізав чоловіка, який його образив). А ще про ПТСР, неконтрольовану агресію, наркоманію і алкоголізм, на які страждають ті, хто пройшов війну. Мирний український соціум маргіналізує образ ветерана. Тож дитина заздалегідь боїться батька, який має повернутися із зони бойових дій, і зустрічає його з острахом. Такий страх властивий переважно дітям старшого шкільного віку, підліткам.

– Стрес, пов’язаний із потребою виконувати в родині обов’язки того з батьків, хто пішов на війну. Ніби дрібниці, але якщо в місті це звичайна допомога у хатній роботі, то в сільській місцевості це може бути серйозне навантаження, пов’язане з утримуванням цілого домашнього господарства з городом і худобою. Це досить непросто. Тож діти військових, що відсутні вдома по кілька років, вимушені дорослішати значно раніше своїх однолітків.

У дітей учасників бойових дій, кожен із цих стресів проявляється по-різному. Вони додаються, помножуються один на одний, переплітаються й утворюють масивний травматичний вплив, наслідки якого залишаються на все життя. І лише кваліфікований психолог може допомогти дитині зрозуміти себе і навчитися жити з цим травматичним досвідом далі.

Передова шкільного психолога

У нашому суспільстві поки що немає культури відвідування психолога. До фахівця справ душевних звертаються переважно у критичному стані. Отже, навантаження щодо психологічної підтримки дітей учасників бойових дій природно лягло на психологів шкіл та дошкільних навчальних закладів. Адже саме вони можуть спостерігати перші прояви травматизації дітлахів, що чекають батьків з війни.

«У нашій школі вчаться не тільки діти ветеранів, розповідає шкільний психолог Віталіна Широкова, є й діти, батьки яких нині боронять нашу країну, та діти, які переїхали в наше місто з окупованих територій. Отже, з 1100 учнів 50 є дотичними до подій, що відбуваються на сході України».

Слід зауважити, що родини учасників бойових дій не завжди афішують свій статус. Чому? За словами шкільного психолога, нерідко стосовно цих дітей починається булінг. «Діти, не розуміючись на політиці, говорять образливі речі, ставлять некоректні питання, пояснює пані Віталіна, тож аби цього не відбувалося, педагоги на класних годинах інформують учнів про ситуацію на сході нашої країни. У школі проводяться патріотичні заходи із залученням батьків-ветеранів та родичів нашого випускника, який загинув у російсько-українській війні. Також нещодавно ми провели День гідності і толерантності. Завдяки комплексному підходу ця проблема в нашій школі не є гострою».

Слід зауважити, що навіть у згуртованих класних колективах діти учасників бойових дій потребують психологічної підтримки. І тут надзвичайно важлива спостережливість педагогів і професіоналізм психологів. «У моїй практиці була дитина військового, в якої я помітила на руках шрамування, розповідає Віталіна Широкова. Потім дівчинка поділилася, що ночами не могла спати, адже думала про наступний день, і чи буде в ньому тато. Тож душевний біль вона почала тамувати фізичним, шрамуючи собі руки. Я спитала її, як довго це тривало? Вона відповіла, що після 50-го порізу рахувати перестала. Я зрозуміла, що батько надто довго не виходив на зв’язок із родиною, і дівчинка весь цей час потерпала від емоційного напруження і нервового виснаження…

Ще є дитина, яка падала і ховалася, щойно чула звук, схожий на постріл або вибух. Вона не відвідувала зону бойових дій, але в бесіді виявилося, що коли дитя розмовляло з батьком телефоном, поряд із ним відбувся вибух, і його поранило. Дівчинка отримала серйозну психологічну травму».

Дитяча психологічна травма, пов’язана з війною, – це абсолютно новий напрямок роботи для шкільних психологів. Цього не вчили в університетах і на курсах підвищення кваліфікації. Але реалії нашого життя вимагають, аби в дитячих навчальних закладах працювали фахівці, що знаються на основах військової психології та мають навички роботи з дитячою психологічною травмою, заподіяною війною. «Звичайно, аби ми не діяли методом проб і помилок, навчання необхідне, погоджується пані Віталіна, тому що наше слово може стати вирішальним, воно зцілить або, навпаки, погіршить стан. Коли почалася війна, я вчилася самотужки. Відвідувала всі семінари щодо роботи з травмою, які відбувалися в нашому місті. Психологи черкаських шкіл робили заявки на Департамент освіти щодо потреби відповідного навчання для шкільних психологів. До того ж шкільні психологи міста організували групу професійної майстерності, на якій ми ділимося своїми проблемами і здобутками. Одне з питань, що періодично піднімається на зустрічах, це особливості роботи з дітьми учасників бойових дій».

Громадські об’єднання в поміч

Засоби масової інформації із задоволенням подають інформацію про позитивний досвід адаптації ветеранів у мирному соціумі. Це дуже тішить. До того ж добрий приклад має бути натхненням для інших комбатантів. «Але чимала кількість ветеранських родин відмежовує себе від суспільства, зауважує голова ГО «Трансформація. Спільнота психологів-волонтерів» психолог-консультант Алла Державіна. Помітивши в дитини психологічну проблему, мама має негайно вести її до психолога. Але, незважаючи на наші запрошення, дружини ветеранів зі своїми дітками звертаються дуже рідко. Зазвичай вони намагаються вирішити такі проблеми самотужки. За чотири роки в нашу організацію було лише два звернення. Якщо їх запрошують у рамках якогось проекту добровільно-примусово – приходять. Але великої жаги до роботи із власною травмою у них немає. Тож діти зазвичай в питанні душевних травм належать самі собі. У нас немає культури з ними про це говорити».

За словами Алли Державіної, діти ветеранів, як і їхні батьки, схильні до відмежовування від суспільства. У них спостерігається протиставлення себе і своєї родини іншим дітям і їхнім родинам. «Часто є загроза виникнення конфліктів із дітьми так званих переселенців, зауважує психолог, мовляв, чому його тато тут, а мій там. Аби згуртувати дитячі колективи, ми створили групу підтримки підлітків. І головним меседжем на наших зустрічах було те, що у всіх підлітків проблеми однакові. Тож не важливо, звідки ти приїхав і хто твої батьки. Ви знаєте, це подіяло. У колективах, де ми працювали, конфлікти почали згладжуватися».

Крім того, аби робота в напрямку психологічної підтримки дітей учасників бойових дій була плідною, на думку Алли Державіної, варто проводити активну просвітницьку роботу серед психологів навчальних закладів, вчителів і соціальних педагогів. «У них не вистачає часу і можливості самотужки шукати інформацію про те, що відбувається в нашому суспільстві внаслідок війни, пояснює фахівець, що відбувається з ветеранами та їхніми дружинами, що відбувається з дітьми в цих родинах. Нашому суспільству катастрофічно не вистачає психологічної просвіти. Елементарні речі можна почути, лише відвідавши тренінг. Де соціальні ролики, де білборди? Проте навіть у таких умовах є прекрасні приклади співпраці громадських об’єднань і державних соціальних структур. Тож не варто чекати дива, а просто закочувати рукава і працювати пліч-о-пліч на рівні районів».

Держава не цурається допомоги. Міністерство соціальної політики України у відповідь на наш інформаційний запит повідомило, що «Міністерством у співпраці з міжнародними та недержавними організаціями розроблено та реалізовано низку програм, спрямованих на надання адресної допомоги відповідно до потреб дітей та підвищення кваліфікації соціальних працівників, які безпосередньо працюють із дітьми учасників АТО / ООС. Всього в рамках співпраці Міністерства та міжнародних і недержавних організацій більше тисячі працівників соціальних служб пройшли відповідне підвищення кваліфікації, за результатами якого понад 35 тис. сімей із дітьми учасників АТО отримали психологічну допомогу».

«Так, дійсно, навчання були. З родинами робота проводиться, коментує ситуацію керівниця відділу організаційно-правової роботи Черкаського обласного центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді Людмила Пона, яка працює з родинами ветеранів на обласному та районному рівнях. Але цього мало. У нас є дуже потужні громадські організації, які готові вчити і допомагати. Тож хто інформацію шукає, той знаходить. Я особисто йду таким шляхом. Наш центр на сьогодні плідно співпрацює в цьому напрямку з ГО “Побратими” та ГО “Блакитний птах”. Немає чого чекати. Ми всі знаємо на п’ятий рік війни, в якому стані приходять хлопці додому, в якому стані їхні дружини, і ми маємо розуміти, що цей ланцюг веде до дітей. Дійсно є проблема. Ми усвідомлюємо це і на даний час шукаємо вихід із становища».

Психолог радить

– Якщо член вашої сім’ї має бойовий досвід, приділяйте, будь ласка, особливу увагу вашим дітям. Якщо бачите зміни в їхньому емоційному стані чи поведінці, не намагайтеся вирішити проблему самотужки, звертайтеся до фахівця.

– Шукайте групи підтримки родин ветеранів у вашому населеному пункті через місцеві центри соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді та соціальні мережі. Шукайте психологів, які займаються саме цією проблемою.

– Знайдіть фахівця, якому ви дійсно будете довіряти. Адже в більшості випадків терапія для членів родини не потрібна достатньо, щоб ви і ваша дитина мали місце, де можна поговорити відверто.

– Створіть умови, аби ваша дитина могла займатися творчістю. Малювання, ліплення, вишивка, створення прикрас і оберегів зі стрічок і бісеру будь-який вид мистецтва допоможе вам і вашій дитині відволіктися від буденності й адаптуватися до стресових навантажень.

– Не забувайте про спілкування з природою. Разом з дітьми організовуйте прогулянки, пікніки і мандрівки. Усією родиною. Без алкоголю. Це єднає.

– Обіймайте своїх дітей і говоріть їм частіше, що ви їх любите. Це надаватиме вам сил і наснаги на те, аби пережити всі випробування, які зустрічатимуться вам у цей непростий час.

– Ваша родина має пишатися тим, що їхній батько чи мама захищали нашу країну. Завжди. Не зважаючи ні на що.

Текст: Юлія Вовкодав

Залишити коментар